Стояла бліда, опершися о грубу, і не рушалася з місця.
"Ну, бачиш, братчику, ми прийшли до тебе в гостину! Ти нас не сподівався під нинішній час, правда?"
"У мене дім гостинний, панове, — відповів жид, — я мушу каждого часу гостей сподіватися".
"Ну, як так, мій любенький, — заговорив знов рудий, — то гости нас і стався як треба! Або знаєш що, дай сюди ключі! Нас більше, скорше самі собі услужимо, а ти не потребуєш, серденько, трудитися".
Товариші рудого різко засміялися на ті слова. Жид, хоч потерпав на всім тілі, все-таки не тратив надії, що ціла річ, котра аж тепер зачала йому являтися грізною, закінчиться пиятикою.
"Ні, панове! — відповів, услужливо кланяючися. — Хто бачив, аби господар давав гостям самим гоститися, а сам сидів і дивився на те?"
"Ні, ні, не бійся, ми того нікому не скажемо! А зрештою, як тобі не хочеться стояти, то можеш положитися собі, ніхто тобі не боронить! Давай же сюди ключі!"
"Але, панове..."
"Нічого але, нічого але, — гукнув рудий, — ключі сюди!"
Жид без слова віддав ключі.
"Хлопці, за мноюІ" — крикнув рудий, і гурма людей заповнила коршму.
"Нате ключі, шукайте, перетрясайте, беріть усе, що нам може придатися!"
Жид стратив цілком притомність, голова його крутилася, перед очима всі предмети миготіли ясними плямами.
Рухля зі слабким криком упала, зомліла, на землю.
"Гвалт! Рятуйте, хто в бога вірує!" — закричав щосили жид.
"Ого-го, братчику, ми на таке не годимося! Ануте, хлопці, зв'яжіть їх обоє, зав’яжіть їм роти, аби не вередилися, та винесіть туди під шопу, на мерву, нехай трохи перевітряться!"
Хлопці скочили на жида, зв'язали його і напівзомлілу Рухлю і без милосердя, з диким сміхом винесли під непошиту шопу на дощ і вітер. Студінь до кості пронизувала напівголих. Вони бачили свою згубу і з німою рішучістю вичікували її.
Тим часом опришки перешукали цілу коршму, перешукали всі закутки, поперевертали і повалили все, що здатне в господарстві, а для них непотрібне, та, крім невеликої суми грошей, і то дрібними мідяками, не могли знайти ні шеляга.
"Га, клятий жид, — заверещав розлючений рудий, — правду казав, що приготовився на наш прихід! Ану, хлопці, беріть соломи, вогню, беріть що треба, будемо по щирості допитувати наших чесних господарів, де поділи гроші?"
Із криком кинулися опришки до жидів. Декотрі встигли вже добре підхмелитися горілкою.
Рудий приступив до жида і, бачачи, що він зовсім не рушається, мов неживий, копнув його ногою.
"А що, нехристе, думаєш, що ти так легким коштом від нас видобудешся? Ні, братчику, ми не такі, щоб за нізащо трудилися! Скажи, де гроші сховав?"
І за сим словом зірвав йому хустку, якою зав’язано йому рот.
Жид вився по землі, котру дощ розполоскав у рідке болото, стогнав і цокотів зубами, та не сказав нічого.
"Скажеш, чи ні, собача кров?" — верещав рудий.
Жид мовби онімів і тільки скляними очима водив із виразом тупої байдужності і розпуки по обличчю грізного ватажка.
"Питаю тебе останній раз, скажеш, чи ні, де гроші?"
"Ласкаві панове, убийте мене, посічіть мене на кавалки, як знайдете у мене хоч півфеника більше, крім того, що в столику!"
"Певне, не знайдемо, як ти їх позаховував, — гукнув один із напівп’яних пройдисвітів, — але ж бо в тім річ, аби ми знайшли!"
"Кленуся богом і всім, що у мене святе, дороге й миле, що у мене нема більше грошей, нема ніякого сховку ані навіть наміру вас дурити!"
"Бачите, як м’якне, собака? Та швидко він ще ліпше скрушіє! Хлопці, ану до роботи! Де солома, загрійте його трохи в ноги! Або ні, знаєте що, беріть насамперед його прокляту жидівку! Бачите, як поблідла і скорчилася, мов муха в окропі! Вона нам швидше все виспіває, як лише її припече. Добре то старі люди кажуть, що жид лише печений добрий!"
Опришки вхопили без милосердя нещасливу напівмертву Рухлю. Вона, мабуть, іще не прийшла до себе, бо голова її звисла, лице посиніло. І слівця не писнула, як її брали. А інші вже зачали перевеслами із сухої соломи обкручувати їй ноги.
"Боже мій, моя Рухля!" — крикнув у крайнім відчаю жид і, зібравши останні сили, закричав знов:
"Гвалт, гвалт! Хто в бога вірує, рятуйте, рятуйте, не дайте душі загибати!"
Саме в тій хвилі стих вітер на хвилину, і розпучливий голос жида дзвінко розлетівся по лісах і горах.
Але опришки як стій зав’язали йому рот, і нещасний мусив німо дивитися, як ті нелюди кинулися мучити страшними муками його любу напівмертву жінку. Серце його стискалося в груді в почутті безсилля, що бачить її тяжкі муки, а не може їй помогти.
Уже кляті обступили Рухлю, вже засвистали в повітрі їх канчуки, вже серед проклять, сердитих слів дався чути слабий стогін мученої, вже її випитують за гроші, та вона нічого про гроші не знає, вже ватажко кричить голосно: "Вогню!", в груді жида стигне остання крапля крові, — коли нараз почувся гук рушниць, упали два вистріли, і рудий і другий опришок трупами впали на землю. Решта розбіглася з криком, покидаючи свої нещасні жертви. Тілько коршма, серед котрої опришки розложили великий огонь, горить усередині. Дим валить вибитими вікнами, а полум’я рухомими огняними язиками лиже вже стріху, що тріщить, сичить і куриться.
У світлі пожежі бідний жид бачить при собі чоловіка невисокого росту, який розв'язав його і каже йти за собою в село. Сам він бере на руки задеревілу Рухлю, обвиває її своїм широким сердаком і несе, мов дитину, до села.
Та що довше оповідати? Ви вже самі всього догадалися, Кириле! Той нещасливий жид — то я, а його несподіваний порятівник — ви! От чому мені на душі ваша кривда.
Вчора вечір перед сном дивлюся на образ Рухлі, що його ношу на груді, і дивлюся, і... нагадав собі той страшний вечір, котрий позбавив мене мойого мешкання, мойого спокою і мойого щастя на ціле життя!
— Добродію, — додав Ісак зі сльозами в очах, — ви спасли нас із рук тих страшних людей, ви завели нас до села, ви, бодай ще на хвилю, врятували життя моєї Рухлі! Та вона, нещаслива, не могла пережити того переляку, тої муки, котру витерпіла на страшнім вітрі й зимні... вона, як весняний цвіт, звалений морозом, незабаром зів’яла на моїх руках!
Петрій живо пригадав собі ту пригоду. Він саме в той час із одним тільки слугою подався до Розгірча, бо в тамошнім камені була також одна з Довбушевих криївок, хотів із неї забрати гроші і перенести до головного сховку. Лишивши слугу в селі, сам осторожно, узброєний у рушницю-подвійку і пару добре набитих пістолетів, рушив до каменя; вертаючи вже з грішми, почув страшний крик Ісака і поспішив скоро на поміч нещасному.
— Я вам того ніколи не забуду, — казав жид, — я вам завдячую своє життя, чому мені вам не віддячитися? Лише що значить та мізерна річ, у якій вам хочу помогти?
— І то багато значить, приятелю, — відповів Петрій, — бо показує ваше щире серце! Але, будьте ласкаві, доповіджте, що з вами було далі.
— По смерті моєї небіжки Рухлі життя моє сталося одним неперерваним пасмом жалю, горя і смутку. Я лишився без дому, без засобів, без нічого, я не мав ні батька, ні матері, ні жадної рідні на світі, став круглим сиротою. Коршма згоріла не вся, та незадовго розвалилася, бо не було кому взятися до направи. Я від того часу не міг і поглянути на те місце, що бачило моє страшне нещастя, і блукаю по світі між чужими людьми.
— А чим же ви займаєтеся? — запитав Петрій.
— Чим займаюся? О, на те тяжче відповісти, як запитати! Тисячі робіт, тисячі справ переходили через мої руки. Я поклав собі після того нещастя решту життя помагати своїм братам!
Петрій широко видивився на незвичайного жида. Ті слова здивували його. Йому ніколи не лучалося бачити жида, котрий би займався чимось подібним. Йому навіть видавалося зразу, що страшне нещастя і тривога тої ночі, про яку оповідав Ісак, помішали його розум. Але, поглянувши на-тихе, спокійне лице Ісака, на його ясний, розумний погляд, він покинув ту думку і в задумі мовчки йшов дальше.
X
ІВАНКО
— Мій батько, — говорив далі Ісак, — був досить бідний орендар, але все-таки, не маючи дітей, крім мене, старався мене вивчити, посилав мене до школи. Там-то вже в моїй душі повстали перші зароди думок, які вас тепер, певне, дивують. Батько мій постарів, не міг дальше сам вести коршми і взяв мене зі школи додому. Я скоро привик до газдівства, оженився і по смерті батька зачав вести його зарібок, шинкував. Тут, у відлюдній тишині, мої думки, перше трохи неясні, дозрівали і міцніли, та я все ще таки не знав, що робити. Аж страшний удар попхнув мене до діла.
— І що ж ви хочете робити?
— Я вам так вдячний, добродію... ви спасли мене і заховали для нового життя, для нової дороги, якою досі в нашім краю ні один жид не йшов. Я вам скажу все так щиро, як ще нікому досі не казав! Ви бачите самі, що в нашім краю багато жидів, далеко більше, як в інших краях. Я ходив навмисно за тим по чужих краях, аби пізнати їх життя і відносини до християн. Знаєте, Кириле, там багато дечого інакше! Там жид горожанин держави так, як кождий інший, а у нас він п'явка, що висисає цілий нарід!
Петрій мимовільно зітхнув. Він бачив правду тих слів, бачив аж надто добре сумну дійсність, але чути такі слова з уст жида було йому дивно.
— Най вас не дивує моя щира мова про моїх краян. Тут нема що таїти їх лихих сторін, але треба їх направити. Самі бачите, що се справді так, що вони замість вдячності тутешнім людям за те, що колись, у часах лютого переслідування, їх тут гостинно приняли, нищать і підкопують їх добробут, доводять їх до крайньої біди! Лихва, п'янство, туманення — се ті язви, що вони напустили на нарід, що обезсилюють його. А крім того, з якою ж погордою вони дивляться на гоїв!
— І як же ви думаєте всьому тому зарадити? Чи можна ще направити те страшне зло?
— Для щирої охоти і сильної волі нічого нема неможливого, — сказав піднесеним голосом Ісак. — Ходіть, я вам скажу, які мої погляди на сі справи і що я зробив досі на тім полі, чого я добився, що думаю робити на будуче.
І Ісак зачав розвивати перед Петрієм свої думки, більше-менше такі самі, які сьогодні в устах усіх, а до котрих здійснення змагає тільки небагато щирих сердець...
Тим часом подорожні звернули з гостинця і вийшли на вузеньку, досить добре убиту гірську стежку; нею було ближче, хоч іти небезпечніше.