Вмостив надійно ногу. Серце тріпоче, як баранячий хвіст. Ноги тремтять. А до вершини добрих десять метрів.
– Агов! – гукаю вниз. – Як ви там?
– Давай проведемо невеличку нараду, – просить начальник цеху Соломаха.
– Хлопці, – подав несміливий голос завпостач Козюля, – на вірьовку не дуже надійтеся. Вона близько десяти років у коморі пролежала.
– Шлямбури, – додав начальник цеху, – я не встиг погартувати.
– Драбину краще не чіпайте, бо я забув пофіксувати дюралеві сходинки, – докинув слюсар Дирунець…
Я витер піт із чола.
– Хай вам грець! Раз ви такі, то відв’язуйтесь від мене й лізьте самі.
– Що-о-о? – заревли трьома голосами. – Ти профспілка, ти нас і веди. До половини витягнув, а тепер у кущі?..
Я собі подумав: "Де я від вас подінуся? Подряпає хтось носа, то мені відповідати доведеться…"
До заходу сонця ми таки видерлись на вершину.
Козюля відразу ж висік на камені: "Ми тут були".
– А як тепер злізти? – заскімлив начальник цеху Соломаха.
Ми поглянули вниз і охнули. Прірва. Поглянули на своє альпіністське спорядження, і всі троє зітхнули.
Схід сонця зустріли на вершині.
Захід теж.
Наступного ранку кинули у воду останню пляшку з останньою запискою:
"Юні слідопити! Всі, всі, всі, хто знайде цю пляшку! Рятуйте нас! Ми на піку Надії!"
Щоденник курортника
(Знайдено у дуплі осокора на курорті "Трускавець")
День перший. Приїхав. Зважили, потягнув дев’яносто сім. Зміряли. Витягнув сто сімдесят. Обміряли. Не обхопили. Подув. Надув півтори тисячі. Сказали: "Не в той бік дуєте. Усе в живіт. Дуйте ще раз". Подув. Ще менше. Взяв зобов’язання: до кінця сезону надути вдвічі більше.
День другий. Прогулювався по лісу. Видерся на бука. Вирізав на корі: "Тут відпочивав П. Ф. Куцяк". Сповз. Ледь не сів на голову білявої молодички. Стояла під буком і дивилась, що я роблю. Сказала: "Я хочу теж". Видерся знову. Додав: "+ Елла". Якийсь піжон вишкірив зуби: "З таким животом тільки по деревах лазити". – "Цить, – кажу, – сухоребрий! Бо як упаду на тебе, то по шию зажену в землю".
День третій. Був на процедурах. Поставили під стіною й стріляють водою по животі. Санітарка, що править отим шлангом, каже: "Боже, як то ті люди хліб переводять. Об’їдається, нагулює сало, а потім збиває його водою, пускає в помийну яму".
День четвертий. Фотографувалися з Еллочкою. На пеньку трьохсотлітнього дуба. Удвох не вмістилися. Вона сіла. Я став. Фотограф каже: "Погано. Ніби два пні. Сідайте ви на пень, а вона хай стане біля вас. Буде етюд ’’Біля пня".
День п’ятий. Ходили на екскурсію. На гору. Дивилися вниз. На свій санаторій.
День шостий. Ми з Еллочкою. Вона каже: "Знаєш, що мені в тобі подобається? Що ти простий слюсар-сантехнік. Що з однієї труби витягнеш, те в другу пустиш".
Я зауважив:
– Моїй жінці теж це сподобалося. Щоправда, тільки те, що я з труби беру. Вона залишила письменника-гумориста, а прийшла до мене. Казала, що я з кількох кранів більше можу видоїти за день, ніж він зі своєї гумористичної кози за місяць.
День сьомий. Сьогодні у нас читали лекцію: "Дельфін – друг людини". Я вважаю, що найкращим другом людини є те, що вона може з’їсти. А за дельфіном спробуй поганяйся по морю. Та ще й не знати, чия візьме, раз він такий розумний.
День восьмий. Проспав.
День дев’ятий. Були з Еллочкою в колибі. Це такий ресторанчик у лісі. Вона танцювала на столі, я спав під столом.
День десятий. Сиджу на лавочці. Підсів якийсь тип. Показує книжку. Питає:
– "Собор Паризької богоматері" читали?
– Ні, – кажу. – Я релігійних книжок не читаю. Я невіруючий.
День дванадцятий. Сидимо з Еллочкою в ресторані. Поруч якась пара. Офіціантка не дала здачу. Він зчинив бучу:
– Вам мало, що ціни на коньяк високі, то ви ще й здачу не даєте!
Я кажу йому:
– Кинь, хлопче! Вона піднімає ціну за свій труд…
Потім шепчу Еллочці:
– А я ніколи не зчиняю бучу. Пляшка подорожчала – в мене кран чи прокладка подорожчали. А прейскурантом мене не виміряєш. Хочеш – плати, хочеш – ні. Я тобі на шию не чіпляюсь. А трубу прорвало – куди дінешся…
День тринадцятий. Поганий сон. Ніби в мене повипадали зуби. Ввечері дістав по зубах. Дверцятами від телефонної будки. Якийсь тип набирав номер. А я хотів йому підказати, що телефон заїдає. Він ногою зачинив дверцята. І мені заїло щелепу.
День чотирнадцятий. На обід дали апельсини. Кожному по одному.
День п’ятнадцятий. Знайшов секцію від батареї. На подвір’ї санаторію. Зовсім новенька. Якийсь тип у білому халаті:
– Куди ви це тягнете?
– Як це "тягнете"? – обурився я. – Я беру як сувенір.
День шістнадцятий. Обійшовся без пригод.
День сімнадцятий. Сьогодні Еллочка радісно повідомила мені сумну звістку. Я знову буду батьком. З мене відняло руки й ноги. І почало трясти.
День вісімнадцятий. У мене манія переслідування. В кожній дамі бачу переодягнену свою жінку. Лікар каже, що це від нервового струсу.
День дев’ятнадцятий. Струс і далі трясе. Починаю марніти. А що, коли вона справді поїде до жінки? Згадалася затишна домашня обстановка. Мило, як у раю. Рожеві спогади обірвала Елла:
– Я ризикувати здоров’ям не збираюсь. Вибирай, що хочеш. Або тисячу відразу, або вісімнадцять років по двадцять п’ять процентів заробітку.
День двадцятий. Пішов до лісу. Ледве видерся на бука. Зрізав біля свого прізвища "Елла". Про всяк випадок затер прізвище. Зсувався. Зірвався. Впав. Вивихнув ногу.
День двадцять перший. Смалю жінці телеграму: "Знайшов те, що треба. Шли тисячу".
День двадцять другий. Нервовий струс трясе ще далі.
День двадцять третій. Отримав гроші. Елла взяла їх – і як крізь землю провалилась. Я сів на пеньку трьохсотлітнього дуба. Заплакав.
День двадцять четвертий. Шлю жінці телеграму: "Нещастя. Збройний напад. Не переживай. Живий. Забрали гроші і вивихнули ногу. Цілую діточок і тебе".
День двадцять п’ятий. Наколупав півчемодана мозаїчних плиток зі стіни санаторію. Сувеніри для дітей і жінки.
День двадцять шостий. Дав ще одну телеграму: "Зустрічайте. Їду. Ваш рідний тато і вірний чоловік".
Маестро
Люся вперше його побачила біля оперного театру. Високий, стрункий, чорновусий. Він вийшов з театру. У правій руці ніс футляр зі скрипкою. У лівій – букет квітів.
Ніби між іншим сказав:
– Вибачте, я хочу вам подарувати цей букет.
Вона розгубилася. Всі дівчата розгублюються при появі таких красенів. Та ще й біля храму мистецтв. Та ще й з квітами і скрипкою.
Люся на мить порівняла його із своїм нареченим. Справедливо визнала, що її суджений багато в чому програє цьому прекрасному незнайомцеві, безсумнівно, служителеві муз.
– Спасибі! – сказала кокетливо Люся, беручи букет. – Я дуже люблю квіти. – І звела до неба погляд зачудованої лані.
Люся зауважила, що, простягаючи квіти, незнайомець зробив це по-лицарськи витончено. Здається, навіть праву ногу в коліні трішки зігнув.
– Мені приємно робити людям радість, – сказав незнайомець.
– За що ж мені така повага? – скромно спитала. Люся.
– За ваші очі…
Люся знову звела очі до неба. Завчено сказала: "Ну, що ви, що ви". І вони пішли поряд.
– Мабуть, годилося б познайомитись, – сказав скрипаль і протягнув Люсі руку. – Роман. Але звіть мене просто – Маестро.
Слово "маестро" у серці Люсі зробило остаточний переворот. На користь Романа.
– Люся, – відповіла скупо.
Люся за своє життя двічі чула скрипку і раз побувала в оперному театрі. Але в цю мить так пройнялася любов’ю до цього чарівного інструмента взагалі і до оперного мистецтва зокрема, ніби вона народилася і зросла у театральній ложі.
Тепер вона остаточно була переконана, що її наречений – випадковий. Його негайно треба викидати із серця. До речі, чорновусий маестро, без сумніву, вже зайняв там постійне місце.
Йшли поруч. Люся прислухалася до власного серця. І чула, як воно тягнеться до футляра зі скрипкою.
Йшли по Володимирській. Повернули на Січневого повстання. Так, ніби й не бажаючи, вийшли на Володимирську гірку.
Сіли на лавочці.
– Яка широчінь! – захоплено сказав Роман.
Люся сиділа поруч. Її захоплювала не широчінь. Дивилася на князя Володимира. Ніколи не ходила до церкви. Не бачила, як вінчаються. Але зараз уявила собі. Що вони з Романом стоять до вінця, а князь Володимир їх хрестом благословляє на спільне і щасливе життя. Навіть почулося Люсі, ніби святий Володимир сказав таємничим голосом:
– Є імпортні кофточки, комбінації, ліфчики…
Люся здивовано звела очі на Володимира. Тоді опустила їх на свого супутника. І зосередила погляд на відкритому футлярі скрипки. Звідти виглядали ліфчики, сорочки, кофточки…
– Ось, – сказав "маестро" тоном перекупки. – Продаю за безцінь.
Гришка
До вечора ми сиділи за бочкою. У підсобці гастроному. Повантажили Мані тару, і вона нас вгощала.
Як зачинили гастроном, ми подалися у парк.
Сиділи до півночі. Тоді Михайло і Степан пішли. Бо їх жінки пиляють. А я зостався. Поспівав ще. У парку пусто. Ніхто не заважає. Парк у нашому селі кращий, ніж у місті. Міліції нема. Роби, що хочеш.
Пройдуся, думаю.
Чую, за спиною хтось ніби крадеться.
Оглянувся. На чотирьох. І очима світить.
Голова в мене варить: "Михайло, мабуть. Але де він шкуру взяв? Степан – ні. Бо Степан малий".
Диви, як звір. І хвоста почепив.
Я зробив з пальців роги на голові і сказав:
– У-у-у! Бе-е-е!
Воно зупинилося. І знову очима світить.
– Ну й накандьорився ти, браток, – кажу. – З очей іскри сипляться.
Слова відповісти не може. Загарчав тільки.
– Мені, – кажу, – цей стан знайомий. Побачимо, як буде гаркати твоя мадмазель. Як у неї очі засвітяться.
Згадав про свою Мелашку. Вона як б’є мене, то закриває очі. Або соромно, або боїться відповідати. Спитає міліція: "Хто бив?" Скаже: "Я не бачила". Б’ється, сатана. Здорово б’ється. І каратою, і самбою мене кладе…
Колись кажу їй:
– Совісті у тебе нема. Щодня тобі по троячці приношу. Ти мусила б молитися на мене, як на Бога.
А вона мене ребром долоні по шиї:
– А я – атеїстка…
Значить, повернувся я, йду. А позаду знову кроки.
"Хто б це міг бути? – думаю. – Може, моя Мелашка замаскувалася? Вислідити мене хоче. Чи я до баб не ходжу".
Раптом у мене в голові прояснилося. "Гришка, башибузник. Налякати мене хоче. А я, дурень, про Мелашку глупе подумав… Це ж у Гришки шкура є…"
Обійшов я лавочку. Присів за неї.
Гришка також зупинився.
У, халамидник. Лампочки в очі поставив.