Прийдуть до нас на екскурсію, а в нас кукурудза, як дубовий ліс, кожне стебло на п’ять або й шість качанів. Та ще які качани — макогони! Хай покривляться, а то бач, шкірять зуби...
Дівчата справді приязно посміхалися до мандрівників, і одна з них, саме та, що на Пилипове "Здрастуйте!" відповіла: "Здоровенькі були!", забідкалася:
— Матіночко моя! Це ж ви, сердешні, здалеку. Пилом поприпадали... Спинилися б перепочити. У нас є криничка, біля кринички курінь і кабиця. Мавра з годину тому кукурудзу поставила, певне, уварилася вже. Ласкаво просимо на обід до нас! — Озирнувши поглядом гостей, дівчина натрапила очима на сердитого Хому і в поли вдарилася.— А цей, бідолашний, зовсім пристав, лишенько моє... Ось сюди, на оцю стежечку, завертай, холодною водицею лице освіжи, гарячої пшенички з маслом і сіллю попробуй...
От у яке становище потрапив Хома! З одного боку, він гнівом пашів супроти тієї дівчини, з другого — не було ніякої змоги вдержатися від спокуси... Що ж робити, який вихід знайди?! І Хома знайшов:
"Добре, хай сьогодні вона вгощає, а як стану в себе головою колгоспу, тоді — ласкаво просимо до мене на обід. А вже по обіді і візьму реванш. Ви похваляєтесь, що у вас кукурудза? А тим часом гляньте, що у нас коїться за Третьою балкою: там що не стеблина, то й вісім качанів!.."
Було б Хомі й спинитися на цьому. Так куди! Хома, коли сідав на Пегаса — це кінь, який приносить поетам натхнення,— то гнав його вже без всякої міри. Налічив вісім качанів на одному стеблі й досить, так ні ж!
"Отож, кажу, деякі стебла по вісім качанів мають, а деякі по дев’ять, а то й по десять! А одно стебло виросло таке заввишки, як тополя, і на ньому аж шістнадцять качанів. А ще інша рослина — двадцять чотири качани матиме..."
От куди Хому заніс його поетичний кінь Пегас. Скажете, забрехався? Скажете, соромно хлопцеві? Е, ні! Соромно людям у вічі дивитися не тоді, коли по двадцять чотири качани на одному стеблі виганяє, а коли й по одному не зав’язалося!
Бурхливі мрії ще більше стомили Хому, і він насилу доплентався до криниці, звідки била холодна, як лід, джерельна вода. Хома затамував спрагу, обмився по пояс і з чистою совістю підсів до вареної кукурудзи...
Як попрощалися з гостинними господарями, Куприк наздогнав Олю, пішов поряд неї і взявся розповідати небилиці.
— А знаєш, Олько,— почав Куприк, стишивши голос,— чого ото Пилипа й Хому так вигнало?
Оля повернула до Кунрика жадібно розкриті довірливі очі. Очі ці були великі, чорні, з незгасним вогником, котрий міг то пригаснути від горя, то розгорітися в пожарище, коли Олине серце зачує десь несправедливість. Вона слухала, а Куприк вів далі:
— Це тому, що вони нишком їли жабів...
Про жаб Оля вже знала, то й відповіла Куприкові:
— Так вони ж тільки раз, щоб покуштувати...
— Тільки покуштувати?! — підхопив Олині слова Куприк з таємничими інтонаціями в голосі.— Ти слухай мене, я тобі скажу, що історією з бабою Теклею вони закінчили свої пригоди...— Куприк притяг ближче до себе Олю, схилив до неї голову й зашепотів: — А до того вони щодня ласували молодими жабенятами, тільки не дома, а на Єкапенівці, на болоті. Там побудували собі курінь, землянку і піч і вже варили її смажили, скільки хотіли. Мене теж затягали, тільки я при одній думці… брр... Щось стає впоперек горла, під груди давить і не пускає. А їм нічого. Того й вигнало обох. Бо жаба у воді живе, то скільки вологи у неї в м’ясі! А вологу любить все на світі. Тільки надворі завесниться, а в колгоспі вже хапаються закривати вологу; не закриють — випарує, і врожаю не буде. А в жабів волога ніколи не випаровується. Отож як потрапить у хлоп’ячий організм, так той почне мов на дріжджах рости. Он хоч і глянь! — Куприк перевів очі на Пилипа й Хому. За ним попливла поглядом і Оля.
І побачила вона таке, чого раніше ніколи не помічала: Пилип і Хома справді були не хакі, як усі хлопці,— гінкі, засмаглі, аж коричневі, шкіра в обох гладенька, мов шовкова, носи хоч і пооблазили, так у кого ж вони не облазять? Йдуть весело, легко і тільки похитуються в такт ході. Женька теж був високий і шовковистий, але все одно не такий. Всі хлопці не такі, хто жаб не їсть. Це відкриття так схвилювало Олю, що в неї вогнем запалали щоки, в грудях її набралося стільки цікавих новин, що коли вона не виллє Душі Люсі, то не знати, що станеться. І Оля, закричавши щосили: "Люся, підожди!", кинулася навздогін за подружкою.
Куприк залишився сам. Дивився на Олю і задоволено всміхався. "От завдав їй жару, тепер півгодини з Люсею перешіптуватиметься. А я все й вигадав!"
Надивившись на Олю і Люсю й на те, як вони перешіптуються, Куприк поспішив, щоб наздогнати хлопців. В цей самий момент погляд його спинився на Пилипові й Хомі. Взявшись за руки і розгойдуючи цей подвійний ланцюг щирої дружби, вони весело скандували: "Раз, два, ще раз!" Але Куприк цих слів не почув. Та й взагалі він не слухав, а дивився. І побачив Пилипа і Хому зовсім такими, якими побачила їх Оля: гінкими, стрункими, шовковистими. "Звичайно ж, такими будуть,— вигукнув бідолашний Куприк,— як ціле літо на болоті полювали!" І в його уяві враз усе те, що він вигадав для Олі, за правду стало. Ціле літо обидва на тій Скапенівці пропадали. І ні з ким не гуляли, тільки вдвох! І все у них тайни! Кажуть: "На розкопки ходили". А бач, які це розкопки! Як отак "розкопувати", то, звичайно, вижене тебе. І пошовковієш, бо в тому м’ясі вся сила!"
Куприк дивився на приятелів і не пізнавав їх. Гінкі ж, як тополі! А йому й безмін нічого не допоміг! Та й як допоможе? Безмін увесь зроблений із заліза, а в залізі вологи не буває ніколи, всю вологу одразу іржа поїсть.
У Куприка було гарне, свіже, порожевіле від хвилювання обличчя, а йому здавалося, що нужденнішого хлопця на світі немає. Якийсь час ішов мовчки в німому стражданні, потім вирішив: "А коли вони можуть їсти жабів, то чому мені заборонено? Я теж хочу бути і гінким, і рум’яним, і шовковистим".
Отак народилися жабоїдські думки у бідолашного Куприка.
До полудня Лісостеп зник зовсім. Ішли по неоглядному Степу, та, коли скінчилося море пшениці, ґрунт почав сіріти, обернувся на супісок. Ще Степ за спиною, а попереду вже Полісся! Чудасія!
Дехто з хлопців здогадався, що це ж вони дійшли до того місця, де відногу Степу перетинає видовжена затока Полісся з пісками, болотами, вереском, дряпоштаном і сфагновим мохом.
У дівчат був свій клопіт. Люся, не така довірлива, як Оля, вислухавши її, зразу сказала: "То Куприк умисне вигадав. Він знає, що ти всьому віриш, та й морочить тобі голову". У Олі обличчя зразу стало сумне-сумне; вона закліпала, на віях повисли сльози. Люсі стало жаль її. Вона раптом присіла на стежці, почала розгортати густий шпориш і придивлятися до дрібненьких квіточок, котрими були вкриті зелені стебла шпоришу.
— Ой Олечко, глянь, які вони красиві та манюсінькі! — скрикнула Люся.
Оля присіла біля неї, теж низенько нагнулася. Квіточки були такі гарні, що коли б збільшити їх та поставити в кімнаті, то все навколо прикрасили б. Оля забула про кривду, бо побачила перед очима свою хату, стіл, засланий білою-білою скатертиною, а на столі велику склянку з квітами. Вода в склянці прозора, через скло і через неї видно зелені стебла квітів. І Оля замилувалася... З дому перелетіла за одну мить на леваду. А як згадала про леваду, то в голові зараз постала біла хата по той бік вибалка й Ієреміада, бо то була Ієреміадина хата. Від цього видіння у Олі одразу піднялися її крильця. Маленьке її серце застукотіло, защеміло. "Не дам, не віддам я їй Григорія Савича,— кричало це серце,— вистачить їй студента Колі і тракториста Кучерявого!" Може б, і ще щось промовило Олине серце, коли б не Пилип.
— Ей, ви! Сидите, в траві копирсаєтесь. А чи знаєте, що Степ вже кінчився і перед нами Полісся?!
Пилип і собі присів біля дівчаток, і як присідав та дивився на Люсину голову, то у нього густо почервоніли і щоки, і вуха. "Як же ж гарно бути біля неї,— подумав щасливо. І зразу ж за цим вдруге подумав: — А чого це я так роздівчатився?! Хлопцям не можна до дівчат отак липнути, бо не козаки з них виростуть". І Пилип, немов той Атлант, що держав на в’язах усю вагу світу, поволі підвівся і, ступаючи, мов п’яний, рушив до Хоми, котрий вже готувався стати секундантом на дуелі, що мали відбутися між Куприком і Женькою.
Женька був незадоволений змаганнями з стрибків, він тоді не стрибав, а бавився. А ось як наввипередки побіжать, то Куприк знатиме! І побігли. Та як не поспішав довгоногий Женька, а Куприк обійшов його справа і вихопився вперед. Женька знову спалахнув.
— А чого це ти вперед вихопився?! — він шарпнув Куприка за плече так, що в Куприка голова затанцювала, як маківка у вітер. У Куприка кров теж інколи хлюпала до голови і затуманювала мозок. Наскочила коса на камінь, посипалися іскри! Женька кричав:
— А не будь такий! А то, бач, який! Як дам — знатимеш!
Куприк, ярий, мов дикий тур, гукав:
— Ти сам знатимеш! Думаєш — тільки ти битися вмієш?!
Григорій Савич. ніколи не встрявав у такі історії, бо були ж на світі Оля і Люся. Оля з жахом дивилася на обох розбишак і благала:
— Хлопці, хлопці, ну хіба ж отак можна?! Женько, Куприку...
Глас вопіющого в пустині! Тоді на сцену вийшла Люся і закричала на увесь степ:
— Ах ви ж безсовісні отакі! Що ж ото робите? Зразу ж киньте мені битися! Обидва ж у крові! Женько, ти глянь на себе, Куприку...
Голос у Олі був жалісливий, а в Люсі гнівний, владний, ще й насмішкуватий. Олі хлопці не боялися, а Люсі — боялися. Як підніме крик, то увесь степ збіжиться, та й Григорій Савич почує! І вони розійшлися.
Оля намочила з баклажки свою біленьку хусточку, одним кінцем витерла носа Женьці, другим підборіддя Куприкові, і на душі в неї не було нічого, крім. жалю. Люсі теж було жаль тих дурних хлопців, вона й свою хусточку намочила і теж почала витирати розбитого Женьчиного носа і розбиту Куприкову губу. Коли все це закінчилося, наперед вийшов Григорій Савич і сказав, як завжди, ущиплива й весело:
— Отак, значить, ми й ознаменували свій перехід із зони Степу в зону Полісся? Здорово!
Всі хлопці засміялися. Женька й Куприк поодверталися, дуже сопіли і дивилися в землю, неначе бачили через неї все, що робиться в тому американському штаті, котрий лежав по той бік земної кулі.
— Що, стидно?! Поодверталися? Сопете? — спитала Люся.— Ану, Женько, підведи голову, глянь у вічі Григорію Савичу...