— Художник саме так і вчинив.
У мить із глибин полилося яскраве світло. Аркадій Павлович запалив лампи в приміщенні, після чого покликав художника спускатися і попередив, щоб той був обережним на сходах, судячи з усього, вже були прецеденти.
Те, що побачив молодий чоловік, вразило його, чи не найбільше з усього того, що він коли-небудь бачив у своєму житті. Він ніколи навіть думати не міг про те, що доля дарує йому одного разу настільки чудову можливість насолодитися всім цим. Молодий чоловік, вирушаючи сюди, і в думках не тримав того, що спустившись у якийсь затхлий підвал, він зможе побачити не просто доглянуте приміщення, а справжнісіньку галерею, приховану від сторонніх очей, справжній оазис серед безкрайньої пустелі існування.
Це було чарівно… митець попросту не міг повірити в те що тільки що бачив перед своїми очима. Він був наче маленька дитина, котра потрапила до кондитерського цеху повного всіляких солодощів. Його подих затамовувався із кожним наступним кроком, а серце билося все сильніше та сильніше від одного тільки погляду по боках. Він наче опинився у власних снах, однак зараз довкола була дійсність, дійсність до якої він міг доторкнутися своєю душею.
— Проходьте, не бійтеся. Можете насолодитися всім цим вдосталь, бо навряд чи коли-небудь ще з'явиться така можливість. — Із широкою посмішкою вимовляв усе це Аркадій Павлович. — Ось Моне, Поль Сезанн, Альберто Джакометті. А ці дві одні з моїх улюблених, спеціально повісив поруч!
— Чи не вже це… це плотна того самого Вінстона і...
— Адольфа, так-так того самого Адольфа, тільки, звичайно ж, ще до того, як він став фюрером. Дивно, чи не так, скільки злоби і підступності може зберігатися в людини, яка була здатна виробляти шедеври, воістину шедеври без найменшого перебільшення та ще й такої приголомшливої якості, і філософії.
— Людина мистецтва.
— Невже? — Здивовано запитав Аркадій Павлович. — Я вважав, звісно, що в мистецтві не без божевілля, проте не до такої ж міри. Гадаю, особливо з вами художниками, варто буди трохи обережнішими. Лише одному Господу відомо на що Ви здатні, коли зачіпають за живе.
— О, ні, ні, Аркадію Павловичу, Ви трохи мене не так зрозуміли. Мистецтво, рівно, як і матінка природа, здатне самоочищатися. І свого часу, саме воно й відкинуло таку людину як він, бо далеко не кожному судилося пізнати й відчути всю красу дотику цього дару до свого плеча.
— А що ж Ви?
— Я!? — Мало не заливаючись сміхом сказав він. — Я лише дитина, яка робить перші свої кроки. Проте всі ми колись саме з цих самих кроків і починали своє сходження на гору під назвою життя. Вірно?
— Ви цілком праві. Пройдемо далі. – Ствердив чоловік, ніби бажав уникнути розмови про те, хто з чого цей самий шлях починав. — Це одне з тих місць, якими я по істині пишаюся, бо вважаю його місцем не просто своєї сили, а ледве не таким собі покликанням, що я зобов'язаний виконати. Загалом у моїй колекції, як бачите, є сотні картин, зокрема й ті, які... ну Ви розумієте.
— Звичайно.
— Так от! Я зібрав практично все, що коли-небудь мене цікавило, однак із кожним роком, та що вже там, із кожним днем у мене з'являються дедалі нові й нові вподобання до тих чи інших творів усіляких авторів, у зв'язку з чим, мені вже тричі доводилося подовжувати це місце та слідкувати за тим, щоб інформація про твори, що зберігаються тут, не виходила у світ. А це, повірте мені, не так-то й просто. Ви знайомі мені досить погано і довіряти один одному ми поки що не можемо, однак я сподіваюся, що щедра сума мого сьогоднішнього придбання змусить Вас утриматися від чудових розповідей про те, що Ви сьогодні винесете звідси у своїх спогадах.
— Про це можна було і не заводити розмову, Аркадію Павловичу. Запевняю Вас, у тому, що крім мого диявола й ангела, які сидять на плечах, про це ніхто не дізнається!
— Радий чути. Ну що ж, ми прийшли. — Сказав він, вказуючи на стіну, де розташовувалися роботи художника, наявні в колекції Аркадія Павловича. — Як бачите я, найімовірніше, найзавзятіший шанувальник Вашої творчості, тож для мене просто неймовірна честь показати Вам це.
На стіні висіли ледь не всі роботи художника, які були для нього настільки ж дорогі в пам'яті, як і спогади про чарівне дитинство та миті кохання. Сім картин, сім спогадів про те, як він являв їх на світ кров'ю, потом і завзятістю, нарешті одного разу їх закінчивши, після чого вони перетворилися на дзвінкі монети в його кишені. Для когось — це просто гарно намальовані краєвиди, місця і люди, проте для художника все це було цілим прожитим життям і переживанням чудових, а часом болючих миттєвостей його долі.
— Просто вражаюче. Я не думав, що де-небудь може бути зібрано стільки моїх значущих робіт… значущих дуже й дуже багато для мене самого та ще й в одному місці. Я... я вдячний Вам, Аркадію Павловичу, Ви навіть не уявляєте, як.
— Не варто. Усе-таки воно варте того, вже хто-хто, а я про це знаю. — Він глянув на нього єхидним і пронизливим поглядом, немов оцінюючи якийсь ризик, після чого продовжив. — Знаєте, дорогий Ви мій художник, але ж тут має бути ще, принаймні одна, Ваша робота, звичайно ж окрім тієї, котру я повішу сюди сьогодні.
— Яка ж саме.
— "Нагая діва".
І в цю мить все обрушилося. Чи не вже все це було лише заради того, щоб роздобути те, що він так тяжко і так сумно намагався забути. Чи не вже все, що його оточує — це лише фальшивість і мерзенні лестощі. Художника було зачеплено, до того ж у такий чудовий для нього момент принади і щастя, коли він дійсно відчув себе поцінованим, відчув що він дійсно чогось вартує й вартує дуже й дуже дорого.
— Ви мене без ножа ріжете! Навіщо? Навіщо Ви так?! — Мало не кричав він.
— Я не хотів Вас образити! — Одразу ж запевнив художника Аркадій Павлович. — Я прошу вибачення, якщо зачепив Вас і сподіваюся, що Ви не стримаєте за подібне на мене зла. Я всього лише хотів би знати, чи варто мені плекати надію на те, щоб одного разу побачити дану роботу на своїй стіні, от і все. Якщо вона, звичайно ж, взагалі існує. — Хитро вимовив він, після чого художник замовк. Аркадій Павлович уже збирався переключатися з цієї теми, однак художник його випередив.
— Я не можу...
— Що не можете.
— Я не можу віддати Вам те, що мені не належить. — Сказав він, втупивши свій погляд у мужнє плече чоловіка.
— Я повністю Вас розумію. Добре. Просто...
— Що?
— Гадаю, що вже нічого.
Аркадій Павлович замовк і дивився на нього, так як ніколи не дивляться на тих, кого бачать уперше в житті. Художник відчув певний дискомфорт, однак усвідомлював, що це лише якесь непорозуміння.
— Ви нагадуєте мені одного юнака, художнику.
— Кого ж?
— Найкращого друга мого сина. Ви справді з ним дуже схожі, не тільки зовні, а й внутрішньо. Я був дуже прив'язаний до тієї дитини, він був мені як рідний син, але... До речі кажучи, мій син теж художник.
— Справді? А, які ж картини він пише.
— Пише про все, що спадає йому на думку. Він уже досить довгий час живе і працює зі своєю матір'ю в Одесі. Мистецтво не його професія, він відкрив цілу мережу закладів по всій Україні і здобув великий успіх, причому практично без мого втручання.
— Практично?
— Повністю! Гадаю Ви пробачите мені мої помилки під час спілкування. — Затвердив він. — Він домігся всього сам, я б не став прикрашати, Вам доведеться звикнути сприймати мої вирази буквально, якщо ми бажаємо працювати.
— Звісно.
— Мій син допомагає людям позбуватися залежностей, а його картини якнайкраще підходять для цього. Тому він і малює не для широкої публіки, а виключно для тих, хто цього потребує.
— Я впевнений, що він робить те, що повинен і успіх у творчості одного разу знайде його.
— Так! Так, я теж переконаний у цьому. Він славний хлопець, Ви б із ним потоваришували.
— Обов'язково! Усе попереду.
— Звичайно, шановний мій, звичайно. І так, пройдемо далі, хочу показати Вам те, що зробило мене тим, ким я є!
Вони пройшли далі. Уже нічого не могло здивувати художника. Йому здавалося, що після того, як він побачив картини тих, з кого старанно брав приклад, більш дивовижного тут йому вже не побачити, однак ця думка виявилася більш ніж помилковою.
Підійшовши до самого кінця, Аркадій Павлович провів художника в місце, яке відрізнялося від усіх інших, втім, тут воно таке було єдине.
Це був невеликий окремий куточок, який охоронявся навіть краще ніж всі інші твори мистецтва, що знаходилися в цьому "бункері краси і вишуканості". Зайшовши в цю, порівняно невелику комірчину, художник був неймовірно здивований: не тому що перед ним була мало не "Джоконда", а тому що це була далеко не найвідоміша картина, без удаваної скромності, одного з найзначніших імпресіоністів за всю історію мистецтва — П'єра Огюста Ренуара. Це була просто вражаюча картина, а точніше портрет чудової дівчинки Ромені Ланко.
Звичайно ж, сам по собі твір був неймовірним. Витонченість і краса дитини, вся душевність і доброта передані ним були незаперечні. Однак картин подібного роду було народжено на світ досить багато та й що вже там казати, саме ця робота великого Ренуара, рідко коли вважається однією з найбільш значущих і неперевершених. Більшість попросту назвала би її звичайною, але для цього могутнього та впливового чоловіка вона значила дещо більше за звичну естетичну витонченість.
З причин, не відомих художнику, саме ця картина, саме це зображення прекрасної дівчинки змусило його зробити все, що тільки було в його силах, щоб роздобути настільки неймовірний, зокрема для нього, твір.
— Ось вона! — Вимовив Аркадій Павлович із любов'ю дивлячись на картину. — Корінь усього мого прагнення і символ удачі.
— Полотно просто чарівне, Аркадію Павловичу! Однак, я звісно ж, прошу мене пробачити, але так і не можу зрозуміти, яким же це дивовижним чином, маючи в наявності шедевральні роботи Моне, Сезанна, Вермеєра, Айвазовського та багатьох інших, Ви обрали найнеймовірнішою та найнеперевершенішою саме цю?
— Я Вас повністю розумію. — Говорив він усміхаючись.
— І я просто божеволію тут, бо не щодня, а загалом ніде у світі мені б не вдалося побачити картину Рембрандта: "Христос під час шторму на морі Галілейському". За нею бігають вже не один десяток років по всьому світу. Навіть уявити не можу яких зусиль Ви приклали, щоб її отримати.
— Я розумію Ваше здивування мій юний друже! І воно цілком обґрунтоване.