Постійно — це ж недоцільно.
— Наказ такий.
— У нас цього немає.
— Де — у вас?
— В країні Рад…
— Ах так…
Він ще дужче уклонився мені і цокнув закаблуками од зворушення й несподіванки, а потім радісно засміявся і став вільно, закинувши догори і трошки набік свою риженьку голову в білій твердості комірця і в чорній тужурці з золотими ґудзиками.
Мої здивовання
Тут у нас пішло взаємне знайомство, швидкі запитання двох людей, що однаково погано знали німецьку мову. Напешті ми присіли олин проти одного і говорили про Совіти і Норвегію в тоні братньої зацікавлености. Бо виявилося, що він комуніст і що про це знають навіть на пароплаві. Він недавно працює. Кілька місяців тому він служив на вельосипедному заводі, одержував 100 крон. Але завод закрився — і йому з труднощами вдалося влаштуватись на проплаві з меншою платнею і, звичайно, не по спеціяльності.
В той час почулися кроки, хтось наближався до дверей залі. Юнґа зірвався і став струнко. Він нам услуговував, подаючи їжу. В іншому купе їхав ще один молодий, повільний хлопчисько літ дев'ятнадцятьох з Америки до себе додому. Він був повен крови, з красивим і смілим овалом бличчя, як з обкладинок англійських журналів, він учився на інженера-електрика і їздив до Америки на невеличку практику й екскурсію одночасно. Наближення додому вибили з голови йому всі інші теми, крім родинних, — він розповідав про своїх сестер, хвалився, що їм купив в Америці і, дорвавшись до юнґи, ввесь час розпитував його про Норвегію, а головне, з насолодою говорив рідною мовою.
— Я так скучив за своїм, — наче виправдуючись, казав мені, залишаючи юнґу.
Їсти на сніданок наставили силу всякого добра — цілий стіл: риби, консерви рибні, закуски, шинки, ковбаси, ікра, ґарніри, салати… І головне, ніяких порцій, ніяких вказівок, скільки брати: бери досхочу. Юнґа лише згоден міняти на кожну закуску тарілки без кінця і доливати кави й чаю. Взагалі в Норвегії і в вокзальних буфетах, і часто в готелях, і завше в поїздах, і в пансіонах прийнято так: бери, скільки хочеш і в якому порядку схочеш їжу, що наставлена для всіх разом на столі. Розплата за це всім однакова, а на пароплаві, звичайно, даремно.
На обід до супу подають сухі, прісні коржики великими площинами. По-нашому — це зветься маца — по-їхньому — кнекеброд. Взагалі хліба норвежці їдять дуже мало, як і скрізь на Заході. Хліб заміняє картопля, бурячки, різні додатки до м'яса, бруква, капуста, але головне, картопля.
Якось, повернувшись із палуби, бачу, як помічник капітана і ще хтось із пароплавної служби розпікають нашого юнґу біля моєї каюти.
Вони тільки що вийшли звідти, де оглядали, в якому порядку моя каюта, як її прибрав юнґа. Розпікали вони його за якийсь пил, що осів на столику і його начебто не було витерто.
Добре сказати пилюка в Харкові, — але тут, на морі?.. І, знаєте, у мене ворухнулося підозріння, що чемні норвезькі капітани не зовсім довіряли моїм чемоданам і, мабуть, поторгали їх, чи не має там бомб, а вже на юнґу напали для одводу очей або, як кажуть, ставили на юнґу і на морську пилюку "громоотвод".
ОСЛО
Ще риски норвезького життя
Вступає пароплав нарешті інертним ходом до порту Осло. Типовий хороший порт серед невисоких гір у глибині країни. В туманній дощовій заслоні на протилежномy боці фйорду дуже багряніє нижня частина піднятого доком корабля. Стоять поодхилювані одчахнуті од щогол розноги, що служать для вантаження. Рухи скупаних у дощі людей і навіть машин видаються якимись зв'язаними.
А з пароплава, з тієї частини його (І кл.), де було більш-менш повно пасажирів, уже понесли багаж, чемодани, саме в той час, як представник поліції перевіряв паспорти. Риженький наш юнґа і собі ухопився за мої речі і, перенісши їх через місток, уже поставив у чергу під навісом, де повільно походжало кілька чиновників митниці.
Нарешті куфри й валізки розкриті, побіжно проглянуто їх зміст, і крейдяні хрести на них десь збоку дають дозвіл їх виносити на таксі. Побачивши мої новенькі німецькі чемодани, урядовець не захотів каляти їх крейдяним хрестом, махнувши рукою пропустити.
Тут одразу виникає потреба розміняти доляри, бо Норвегія — не Польща і не Німеччина, де в першій-ліпшій крамниці охоче беруть цю міжнародню валюту. В Норвегії беругь лише свої гроші, І не тільки з патріотизму, a й тому, що норвезька крона, як і шведська, поруч долара, найміцніші і найнезмінніші валюти світу. Тим-то, щоб розплатись із юнґою, я не зміг йому запропонувати зеленого папірця з обличчям Вашінґтона, мусів трохи погасати по пристані. І якийсь портовий хитрюга, великий і чудернацький — видно, майстер на всі руки, взявся мені розміняти, одрахувавши на свою користь добрий відсоток за розмін. Я одержав кілька круглих металічних монет з кругленькою діркою в центрі кожної.
Мені хтось казав, що це за традицією зберегли їхні гроші всередині дірку, щоб селяни й рибалки могли нанизувати свої прибутки на шворочку.
Риженький юнґа через борт пароплава востаннє тріпнув мені милим риженьким чубиком і почувся стукіт каблуків. Тепер, спокійно глянувши на порт, можна було побачити в дощовій заслоні чимало чужоземних пароплавів. Можна було побачити, як поводили своїми довгими шиями вантажні крани. Нарешті, і це головне, можна було побачити багато норвежців, що рушили з пристані пішки й на автах.
Місто Осло й люди
Морська пристань підходить до самого центру міста Осло, що раніш звалося Хрістіянія, а ще раніш таки Осло, або навіть Усло, як вимовляють столичні норвежці й житці столичних околиць. Назву — Хрістіянія нав'язали норвежцям данці, що довгий час тримали Норвегію підкореною. І, лише визволившись от данців та порвавши унію із Швецією, Норвегія в XX столітті почала жити своїм незалежним життям. Столиця Норвегії повернула свою історичну назву лише з 1 січня 1925 року.
Перші симпатії мої в Норвегії, в Осло, викликали люди. На наші більш-менш південні очі — це дійсно північні велетні, високі й стрункі люди світлого тону. Їхні рухи, незважаючи на дощ, ні на хвилину не губили гідности, хоч приходилося трохи й прискорювати ходу. Дощова погода для легковажного туриста зло, але для мене, як письменника, це було благо, бо я приїхав не очима кліпати, а спостерігати життя людей. А людину якраз найкраще спостерігати під довгим дощем, в лікарні і на війні. Тоді виявляється дійсне її обличчя.
Я кажу про норвежців — північні велетні, бо ж з усіх статистик відомо, що це найвища раса в світі. Мужчини, як і жінки, повторюю, високі, стрункі та пружні. Особливо це відчувається, коли спостерігати дівчат і молодих жінок. Біляві, золотисті обличчя якось владно тримаються на високих колонах торсів, що особливо підкреслюють свою пружну силу, коли проходять під поглядом пильних очей. Все це лижники, лижниці, конькобіжці, веслярі. Адже спорт у Норвегії, як і в Швеції, необхідний додаток до життя й пересування.
Гори літом розвивають повсякденний альпінізм, як зимою, завалені снігом, вони примушують ставати па лижви, щоб перейти до житла. Це стає найпершим товчком для розвитку спорту. А потім зручне положення Норвегії на півострові, де вода фйордами глибоко заходить у країну — це ж безперервна тяга до розвитку водного спорту. Тому й не дивно, що ноги у норвежців, а ocoбливо у норвежок, на нашу думку, трошки міцніші, а головне, трошки більші за цей розмір, який би підійшов для ідеальної европейської пропорції. Проте до цих расових ознак з приємністю швидко звикаєш, бо все ж таки є почуття, що не може бути велика постать на легкій основі. Обличчя чоловічі й жіночі, — овальні тією красивою довгастістю, яка таким приємним контрастом звучала б серед наших клясичних кавунів. Очі світлі, сірі, блакитні, фаянсово-сині в пожежах волосся, в золоті кіс, в білявих завірюхах кучерів, — хіба цим не можна захоплюватись так само, як і смаглявим аґатовим вогнем циганської породи? Є волосся, як береза восени, є буре, як листя дуба на снігу. Кров'яниста рожевість, що світиться крізь ніжну білість обличчя, на якому горить червоно-малиновий огонь губів. Малина в сметані, і суниця в сметані.
Носи в норвежців якраз не такі крюкасті, як в Амундсена, і це на краще. Часто з невеличкою горбинкою, але переважно рівні, трохи підняті, наче щоб на повні легені одкритими ніздрями вдихати вітри з океанів.
Таланти й генії — куці
І лише їхні таланти й генії переважно куцого зросту — досить подивитись на пам'ятники Iбceнові, Б'єрнсонові, Ґріґові. Але це, здається, загальне явище в природі всіх рас. Геніяльні люди високого зросту, яких я знаю небагато, лише підкреслюють загальне правило, що генії — куці. Видно, природа не дороблює їх в одному місці, перебільшуючи здатності в другому. Шевченко, Франко, Пушкін, Толстой, Кляйст, Бетговен… Ще скільки треба доказів? Рухи норвежців в основному повільніші, аніж в інших рас Европи, за виключенням шведів та фінів.
Думки про життьові темпи
Рух авт на вулицях Осло повільніший, ніж у Берліні, Варшаві.
Навіть фокстрот в Осло йде повільнішим темпом, навіть з театру виходять повільно. І як на мене, то все це навіть трохи закволо, але для "хахлів" справжніх, оцих, пак, салоїдів і чухраїнців — ці норвезькі темпи, мабуть, будуть за недосяжний ідеал. Недаремно, як історія каже, лише "хахлам" скандінави ухитрились всучити своїх варягів. Звичайно, все це жарти, бо, спостерігаючи життя і впертий, незламний темп цих північних велетів, що на дикому камені своїми 2 ¾ мільйонів населення створили величну електрифіковану культуру, можна сказати, що трошки повільніший темп, без рвучких рухів, без зайвої жестикуляції, які мальовничо оздоблюють наші базари й диспути, — цей темп аж ніяк не шкодить життю й розвиткові, коли жити десь збоку Европи на ґранітовому, суворому півострові, де кругом вода, а посередині біда, коли ні Донбас, ні ковбас, ні цукру, ні хліба… Коли ніякий Енно, ніякий Мум, ніякий вусатий пан і ніякий носатий скрипаль на тебе не зазіхають. Але нашим хохликам зовсім нічого кивати на темперамент скандінавів і лагідно поласкувати своє пузо.
Осло в дощ
Дощ не вгаває. На вулицях звичайний рух. Для Скандінавії восени дощі постійні й довготривалі — не диво.