Адже недарма, коли він тільки натякнув про це Мостовому, той і слухати не захотів:
– Ми ще з вами, Прокопе Миновичу, потрібні партії.
За останні роки Прокіп Минович майже не змінився, хіба що посивів більше. Ні, власне, одна переміна сталася: Котушка вже не шкандибав на своїй дерев'яній нозі, а ходив на протезі.
Сьогодні неділя. Котушка ходить по кабінетах, відчиняє вікна. Ой і смалить цей Толя Земцов! Толя Земцов – це другий секретар райкому і друг Прокопа Миновича. А що в першого робиться? Котушка відчиняє двері і дивується:
– Олександре Йвановичу, а коли ж це ви прийшли?
– Та вже з годину.
– Де ж це я був? – пригадує Котушка.
– Ви були в чайній, – допомагає йому Мостовий.
– Був, – признається Прокіп Минович. – Неділя. Я собі, Олександре Івановичу, дозволяю раз на тиждень... норму... Не тому, що тягне мене до того зілля, а щоб не забути...
– Микита є?
– Із самісінького ранку жде команди, – відповідає Котушка.
– Скажіть, хай виїздить.
– Я зараз, – Котушка розмахується протезом, – якщо не секрет, то куди поїдете?
– Секрет, Прокопе Миновичу, – усміхається Мостовий. – Рибу ловити їду.
– Ні пуху ні луски. Хоч раз виберетесь за літо.
Мостовий по району любив їздити сам, це не дуже подобалося Микиті, тому він щодня приходив на роботу раніше, щоб не проґавити, коли секретар збереться в колгоспи. На села вони виїжджали газиком. "Волга" призначалася тільки для поїздки в обком або для уповноважених, бо була стара та розтрушена і трималася тільки завдяки старанню Микити.
Сьогодні Олександр Іванович мав повідомити приємну новину для Микити: нарешті обком виділив для них нову машину. Завідувач адміністративного відділу обкому вчора подзвонив Мостовому і між іншим сказав:
– Дякуйте своєму шоферу Микиті, а то ще півроку чекали б.
– До чого тут Микита? – дивувався Мостовий. Микита був дуже скромний, але хитруватий шофер, справжній водій. Усе бачив – і нічого не бачив, усе знав – і нічого не знав.
На риболовлю вони їздили вдвох, бо для Микити це був великий празник. Навіть районні події він поділяв на ті, які сталися до того, як він ловив рибу, чи після.
Газик стояв біля райкому. Микита сяяв.
– Самі їдемо чи з "причепом"?
– З "причепом", нічого не зробиш, – розвів руками Мостовий.
"Причепом" вони (тільки поміж собою) називали своїх дружин. По дорозі забрали Галину з Андрійком і повновиду, дуже схожу на Микиту, Таню.
– На Русавку, Микито, в ліс... Між іншим, дають нам нову машину, – сказав Мостовий.
– Знаю.
– Звідкіля?
– Ми з першим домовились, – підморгнув Микита.
– Коли?
– А тоді, коли відвозив його в Долину.
– Ти просив? Ну, знаєш...
– Та ні. Шаблій сам сказав: щоб я цього драндулета в області не бачив. Я його як провіз... Ви ж самі послали мене, Олександре Івановичу.
Справді, недавно Микита відвозив у Долину секретаря обкому, бо в його машині полетіли підшипники.
– Ну, їдемо. Спека страшна, а в машину з мотора таким газом пре, що всидіти не можна. Повідчиняли вікна – не допомагає. Каже Шаблій мені: "Зупиняйся, Микито. Я пішки піду. Ти не шофер, а банька. Це ж душогубка, а не машина". Я кажу: "Правильно, але я шофер першого класу, а у нас в Косопіллі ще нема автозаводу. А винні ви, Павле Артемовичу". А він: "Я?" – "Ви, – кажу. – Слухав я ваш виступ учора на партактиві, і ви правильно говорили про увагу до людини. Говорили?" – "Говорив". – "Район наш хвалили?" – "Не дуже", – ухилився Шаблій. "Хвалили, хвалили, – кажу. – А де ж ця увага, коли наш Мостовий щодня їздить у цій душогубці і кашляв. Голова у нього обертом іде, аж хитає ним". Сміється: "Невже? А тобою не хитає?" – Тоді я йому кажу: – "Такими машинами можна всі кадри, Павле Артемовичу, на інфаркти перевести. Хліб – Косопільський район, буряки – ми, м'ясо – ми, а машини допроситися не можемо". – "Правильно, Микито, – каже. – Щоб я цього драндулета в області не бачив. Мені просто соромно, що такий класний шофер мучиться у такому крематорії".
– Могли б ще на тій "Волзі" поїздити... А що ж сталося? Недавно ми їздили – і ніякого чаду не було, – дивувався Мостовий.
– Та якийсь дурень пічку ввімкнув, то вона півдороги гріла...
– Микито, я цього дурня дуже добре знаю...
Мабуть, тільки через свою скромність Микита не розповів однієї деталі. Справа в тому, що, приїхавши в Долину, Павло Артемович подякував Микиті і сказав:
– Улітку, Микито, вмикати обігрівання кузова, навіть з перервами, не рекомендується. До речі, у війну я теж крутив бублика... А машину дамо.
* * *
Біля магазину Мостовий попросив Микиту зупинитися:
– Купи води, будь ласка. Галю, дай гроші.
Тротуаром пройшов Петро Йосипович Бунчук. Ледь кивнув головою.
– Ображається на тебе, – сказала Галя.
– Що я можу зробити?
Бунчук справді вважав себе незаслужено ображеним.
Після того, як його увільнили від обов'язків секретаря і члена бюро райкому, він прийшов до Мостового з категоричною вимогою:
– Прошу призначити мене директором цукрового заводу.
– Як призначити? – перепитав Мостовий. – Вам відомо, Петре Йосиповичу, що директором працює інженер Гавриленко – прекрасний спеціаліст.
– При бажанні ви можете це питання розв'язати позитивно. Гавриленка трест із задоволенням забере на інший завод, а я звик до Косопілля, тут мої сили порозкидані по всьому району...
– Ми Гавриленка не відпустимо.
– А що я робитиму? На пенсії сидіти не збираюсь, я ще можу принести велику користь партії і державі. – Бунчук кожне своє слово наче припечатував долонею до столу.
– Ми вам пропонували посаду завідувача райвідділу соціального забезпечення.
– Ти що, Мостовий, смієшся? Я можу погодитися тільки на директора заводу.
– Хіба ви спеціаліст по цукроварінню?
– Я буду керувати людьми, а не тими... ди... ди...
– Дифузорами, – підказав Мостовий.
– Іменно.
– Я вважаю, Петре Йосиповичу, що так ставити питання просто нескромно, – Мостовий нервово м'яв сигарету.
– А так ставитися до керівних партійних кадрів – скромно? – відрізав Бунчук. – Ти прийшов на все готове, а я тут, поки підняв район, посивів.
– Ми ніколи не забудемо того доброго, що зробили ви, Петре Йосиповичу, – спокійно відповів Мостовий. – Але у партії постів не випрошують...
– Гаразд, – процідив Бунчук.
Жив Бунчук тепер у просторому власному будинку – брат переїхав десь під Київ. Звільняючи секретарську квартиру Мостовому, ходив з дружиною по кімнатах і наказував:
– Ти Мостовому так і скажи, що тут вкладені трудові гроші, Людмило. За кахлі заплачено, ручки мідні на дверях теж не даром дісталися... За погріб візьми.
– Я не зможу, Петре, – тихо сказала дружина.
– Чому не зможеш?
– Бо ми за це не платили.
– Не платили?! – налився гнівом Бунчук. – То ти не знаєш цього питання. Я платив. І не хочу, щоб моє добро дісталося тому плигунцю задарма.
– Я не скажу, я не зможу, – вперто повторювала дружина. – Що він про мене подумає, я, зрештою, вчителька...
– Вчителька, вчителька! Благородні дуже всі, а як сиділи на сухарях з тобою, то...
– Тоді мені було краще. Ти був не такий...
– Докоряєш? А мовчала, коли була жінкою секретаря...
– Мені все одно, Петре.
– Що – все одно? – скипів Бунчук.
– Шкодую, що так моє життя пройшло, – Людмила зняла тюлеву занавіску з вікна, вона м'яко впала і накрила їй голову, наче фата. – Мрії були високі, сміливі, а прожила...
– Доказуй, доказуй.
– Ти сам усе знаєш. Ти завжди думав про себе.
– Я із шкіри пнувся, щоб ти з дочкою ні в чому не знали нестатків. А тепер така дяка? – Бунчукові стало шкода себе. – 3 роботи вигнали...
– Ти сам подав заяву... І правильно зробив.
– Правильно?! – скипів Бунчук. – І це говорить моя жінка?
– Я довго мовчала, Петре.
– Ні дідька ти не розумієш! – штовхнув ногою крісло, і воно поїхало по паркету через усю кімнату.
– Я теж була секретарем райкому комсомолу... і теж ношу партійний квиток.
– Велика цяця!
– Не дуже, але хіба ти забув наші розмови? Я тобі говорила, що ти не вмієш працювати з людьми, нема у тебе до цього хисту... Цей безапеляційний командирський тон... Ой Петре. Та ти ж за останні роки жодної художньої книжки в руки не брав...
– Можеш повчати своїх десятикласників, а не мене. Література, мистецтво! Мені треба було м'ясо і хліб давати державі, а не віршики читати!
– Дурна логіка... Ти забув, що настали інші часи... Голови колгоспів у нас і бригадири з вищою освітою...
– Чув уже, чув! Зараз про Мостового почнеш, про Гайворона, – бігає від стіни до стіни Бунчук.
– Ти знаєш, що твій рівень – Коляда.
– А ордени мені – що, так дали, за красиві очі? – викинув свого козиря Бунчук.
– То нагороджували всіх, Петре. Тисячі колгоспників, трактористів, а ордени вручили тобі. Хоч переді мною будь чесний, бо нам ще жити з тобою треба...
– Треба! – вхопився за слово Бунчук. – Що, може, кинеш, втечеш? Тепер я тобі не потрібний? їдь, їдь, куди хочеш... Ти завжди була наче випрошена.
– Уже пізно... А якою я була... Ех ти... Коли ти вчився в інституті... я тобі щотижня за двісті кілометрів возила картоплю... Останні копійки віддавала і писала тобі кожної ночі листи...
Бунчук зрозумів, що перегнув. Підійшов до дружини, хотів обняти.
– Відійди.
Речі були перевезені, і в секретарський дім прийшли майстри. Бунчук стежив, як снували одна за одною машини з дошками, цеглою.
– Палацик собі Мостовий ліпить. Ось з чого починає керування. За державні грошики все.
Рішучий голос борця за справедливість примусив Бунчука написати про таке неподобство в обком партії. Правда, заяву цю Бунчук забув, мабуть, підписати.
Уранці він ішов на пошту, щоб здати рекомендованого листа на ім'я Шаблія, і зупинився вражений біля свого колишнього будинку. Над дверима червоніла вивіска: "Піонерський клуб "Ми все уміємо". Фасад будинку був розмальований веселими картинками: діти схилилися над якимись кресленнями, бігали за телятами, сиділи за кермом трактора, майстрували стільчики і ракети...
– Демагогія, – промимрив Бунчук і пішов на пошту...
Вечорами Петро Йосипович пробирався вуличками до маслозаводу. У Кутнів почував себе найкраще. Сидячи за чаркою з Василем Васильовичем, він виливав свої жалі. Кутень підтакував, Надія підливала чарки і приносила маслянку.
– Не буде діла в цього Мостового.