Вона всю війну прослужила разом з Дмитром Корнійовичем у штабі з'єднання. Льотчики любили її і називали поза очі, як і Чоботар, "Лідкою-мамкою".
Марта сиділа на краєчку стільця, поклавши руки на коліна, наче в тумані. Біла накрохмалена скатерка, кришталеві чарки й графини, блискучі виделки і ножі, що лежали біля прозорих тарілочок, – усе це було таким незначним, що вона боялася й доторкнутися до чогось. Уже дзвеніли чарки і виделки, а Марта й не поворухнулася.
– Це нікуди не годиться, кавалери! – голосно сказала Лідія Миколаївна. – Ви за своїми спогадами забули про Марту!
Винуватий, – сказав генерал і переніс свого стільця до Марти. – Сьогодні я ваш кавалер, Марто. Згода ?
– Згода, – посміхнулася Марта, відчувши неприховане тепло в словах генерала.
– Я пропоную, – підвівся з-за столу Чоботар, а за ним і гості, – випити за нашу зустріч...
* * *
Машина уже була заправлена, Льонька нервувався:
– Мені ще ж сто кілометрів пиляти, а вони чаї розпивають.
– А може, тушонку їдять, – ковтнув слину Парамон. – Видать, є-е-е в генерала тушонка...
– У генерала все є, – відповів Льонька. – Стало і коньяк... Ти пив коли-небудь коньяк, Парамоне?
– Я все, що тільки наливається в пляшки на білому світі, пив, – сказав Парамон. – Візьми, к приміру, вино угорське, французьке або турецьке...
– Де ж ти пив турецьке? – розсміявся Льонька.
– Ну, швейцарське чи англійське, – провадив далі Парамон. – Смак – один: або кисле, аж зашпори заходять, або солодке, аж губи злипаються. А нічого ж смачнішого нема за нашу біленьку... Вернешся з бою, наллє тобі старшина кварточку... і вона тобі й солоденька, й гіркенька, і своїм духом віддає... А того вина трофейного хоч із відро вип'єш, то ніякого тобі задоволення душевного, тільки те й робиш, що бігаєш... А нашої смикнеш – тепло стане, село своє згадаєш, людей або на пісню тебе поведе... Я любив співати...
– Піду подзвоню, – вирішив Льонька. – Не можу я більше чекати.
– Не йди, Льонько, – порадив Парамон. – Це ж друзі бойові зустрілися, льотчики... Подзвониш, а тебе генерал... на губу посадить.
– А я шофер цивільний, – заперечив Льонька. – Коли я у формі, то може мене не тільки генерал, а й старшина на добу запроторити, а коли я ось у цій куфайці, то я старшину можу, як ти кажеш, куди завгодно поперти, а з генералом за ручку...
– Мабуть, тушонку їдять, – зітхнув Парамон. – От люблю тушонку! Оце колись, як розживуся на порося, то нароблю собі... Приїзди, Льонько, на тушонку до мене... Воно і шкварка смачна, якщо підсмажити та часником притрусити.
– А я реберця люблю, – розкрив таємницю Льонька. – Все віддам за смажені свинячі реберця... Моя сестричка як насмажить, то... Думаю я, Парамоне, – сказав Льонька, – що не в цьому їдлі щастя. Чоловік повинен бути не свинею, а чоловіком.
– Воно конешно, – погодився Парамон, – але якщо я, к приміру, наїдений, а не так, як оце зараз, у мене живіт підтягло, то я і в атаку можу, і на роботу, і на молодицю подивлюся... От приїдеш до мене, коли я тушонки нароблю, тоді скажеш.
– Я й завтра можу приїхати, – сказав Льонька, – якщо тебе не застану, то жінку твою...
– Хитрий, – скручував цигарку Парамон. – Нема в мене жінки... Сам живу, як борсук... Перед війною померла... Поховав та й на війну... Гарна вона в мене була... А тепер – сам... Оце, мабуть, плюну я на оцю Іванову лісову затію та й поїду кудись... Заб'ю вікна та й поїду... Жалко буде, бо я чоловік степовий, але поїду...
– Самому тяжко, – поспівчував Льонька. – То знайшов би собі якусь... Ти ж як прикриєш лисину кашкетом, то за допризивника зійдеш.
– Конешно, ще не старий, – міркував уголос Парамон, – на четвертий десяток після покрови поверне, але нема в цьому радіусі подходящої. Сказано, хутір... Та дівка, та вдова з дітьми...
– А ось з нами їде, – підморгнув Льонька, – на всю область дівка... Якби не жонатий, то вкрав би і чкурнув аж в Одесу або в Голу Пристань...
– Пробував, – признався Парамон, – значить, говорив... Куди та-ам... І писка верне... А заміж хоче, аж тремтить, аж грає вся... Ох і дівка. Уже їх бачив-перебачив і в нас, і за кордоном, а такої не стрічав...
– Да-а, – зітхнув Льонька. – Як виліплена... І що ж, так і пропадає добро?
– Не пропада... Як приїхав Запорожний на хутір, то вона за ним як прив'язана...
– А він?
– Чорт його знає, по ньому не видно, але, мабуть, уже з нею й переспав. Хіба ж він дурний?
– Неправда! – почув Парамон. І в цю ж мить чиїсь руки вчепились за лацкани його піджака. Парамон крутнув плечем, і Максим відлетів, ударившись об машину.
– Неправда! – ще раз крикнув Максим і знову кинувся на Парамона.
Той схопив його за руки і прошипів:
– Ах ти ж... зінське щеня! – Парамон відштовхнув Максима.
– Чого ти пристав до хлопця? – заступився Льонька.
– А чого ж воно лізе? Міг зуба мені вибити, – сплюнув Парамон.
– Ти... ти, – задихаючись промовив Максим, – ти... свиня!
Сльози котилися по Максимовому обличчі, він по-дитячому облизував їх, здригалися худенькі плечі, а великі, чорні від землі руки стискалися в кулаки.
Парамонові раптом стало жаль цього високого нещасного хлопчину.
– Ти, Максиме, той... Ну, значить, вирвалося в мене, – промовив Парамон. – І нема чого дітям прислухатися до мужчинських розмов. Почекай, куди ж ти?
Але Максим уже зник за смугастим шлагбаумом...
– Даремно ти, – промовив Льонька.
– А чого ж він... хіба я... Захисник знайшовся!
– Хоч один знайшовся, – сказав Льонька і відійшов.
– Вас просить генерал, – підійшов до Льоньки молодий лейтенант.
– Мене? – здивувався Льонька.
– Вас, – підтвердив лейтенант, – і взагалі весь екіпаж, тобто всіх, хто приїхав на машині.
– А мене просить? – насторожився Парамон.
– І вас. Ходімо.
* * *
Парамон був сміливіший і тому першим увійшов, випнувши груди, до кімнати, завмер на порозі і, приклавши руку до козирка, гаркнув:
– Товаришу генерал, по вашому виклику з'явився гвардії рядовий Чарій.
– Вільно! – сказав генерал і потиснув руки Парамонові й збентеженому Льоньці.
Маленька жінка з сивим волоссям провела їх до столу. Парамон сів і задерев'янів. Генералів він бачив, але ще ніколи не сидів з ними за одним столом. Це ж може буть, що й по чарці наллє генерал рядовому Парамону Чарію... Боже мій! Чого тільки не було на цьому столі! Три баночки консервів, варена картопля, смажена курка, оселедець і... більше нічого не було. Невже у генерала немає тушонки? Може, і є, але тримає для себе... Точно. Бо не може бути, щоб не давали генералові тушонки... Велике діло курка чи оселедець! І картоплі наварили, теж мені... Парамон уже обстежив кожний квадратик стола – тушонки не було.
– Що ви будете їсти? – почув Парамон голос господині.
– Тушонку, – само вирвалося з уст Парамона. Звичайно, зараз генерал скаже слово, і отой чорнявий майор виставить його за двері. Пропав, вирішив Парамон, проклинаючи себе і тушонку.
– Зараз принесу, – почув Парамон лагідний голосочок господині й почав народжуватися вдруге.
– Видно одразу, що солдат, – сказав генерал, налипаючи Парамонові чарку. – Де воював, Чарій?
– Біля Сталінграда і на Першому Українському, товаришу генерал! – зірвався Парамон з місця.
– Сиди, сиди, друже. За здоров'я солдата. Як звуть? – генерал потягнувся до Парамона.
– Парамоном, товаришу... – Чарій не доказав, бо, зриваючись з місця, зачепив своєю чаркою генералову і... все... Тепер смерть. Залляв усю скатерку...
– Нічого, Парамоне, – посміхнувся генерал. – Сиди.
– Єсть! – відчеканив Парамон, готовий провалитися на той світ, і, мабуть, провалився б, якби маленька сива господиня не поставила перед ним повну миску тушонки. Вона лежала запашна, в смальці, з чорними горошинами перцю... Посередині стирчала велика блискуча ложка: от славна жінка, знає, що найкраще їсти тушонку не виделкою, а ложкою. Парамон присунув до себе миску і заходився їсти. Він не розумів, чого це Льонька наступає йому на ногу під столом і косить очі на маленьку тарілочку, що стояла перед Парамоном. Тушонку принесено Парамону, а якщо й ти бажаєш, то попроси... Жаль, що не наливають, подумав Парамон, глянувши на графин. Ох і розумна ж оця генеральша: тільки подумав Парамон про чарку, а вона вже й наливає... Ще раз подумав Парамон – і знову чарка повна... Ох, повезло ж генералу.
Молодий майор увімкнув патефона, і кімнату заповнила музика. Генерал встав з-за столу, поклонився Марті й запросив її до танцю. Парамон не відривався від тушонки, а тому тільки інколи бачив, як повз нього легко ступали блискучі черевики Чоботаря і старі поруділі туфлі Марти... Жаль, що в неї не блискучі...
– Тепер нашу, Лідо, – сказав генерал. – Став, Сергію, "Бризки шампанського"!
"Бризки" сподобалися Парамону. Так і кортіло самому притулитися до когось і човгати по гладенькій вишневій підлозі. Генерал ніжно вів свою дружину, і обличчя у них були трохи сумні... Щось, видно, згадали обоє... А майор сяє, наче нова копійка, і тулиться до Марти. От ловкий! А Запорожний чогось сумує. Знаємо чого...
Легко в Парамона на душі... Такі хороші люди... Сидить Парамон з генералом за одним столом у світлій хаті, а не на тому проклятому Овечому хуторі... Спасибі ж генералові і його жінці, що так привітали Парамона Чарія. Нещасливого і самотнього. Ніжність наповнює серце Парамона, і він наливає чарки. Не собі одному, а всім, потім ця ніжність підводить його з-за столу, і Парамон висловлює її вголос:
– Люб'язна господине і дорогий товаришу генерал! – Дуже приємно Парамонові, що всі присутні перестали танцювати і взяли чарки. – Я хотів би випити за ваше благополучне здоров'я і... – У Парамона пропали всі слова. Жодного не було в захмелілій від почуттів і чарки голові. Парамон розкрив рота, не знаючи, що зірветься з уст. Усі терпляче чекали. І тоді у пам'яті Парамона спливло давнє-давнє, чуте з колиски, і він закінчив: – Дай боже!
– Дай боже, – як і Парамонів батько, повторив генерал, цокаючись з Чарієм.
– За ваше здоров'я, за ваше щастя, – посміхнулася, як сонечко, господиня.
– Служу Радянському Союзу! – запевнив господиню Парамон і поцілував їй руку.
Гості зааплодували Парамону. А він, махнувши рукою на свою нещасну долю, уже був поза хмарами. Летів над степом, сильний, молодий і красивий.