Щоб дружно жили і дітей плодили.
Федора Тимофіївна щосили заляскала в долоні, подала нишком знак Кості Дробу. Гості не дуже завзято підтримали господиню. Молоді підвелися, подякували Степану Яковичу. Лисий Костя несподівано для всіх заграв марш "Ми ковалі".
Ліда вдивлялася в обличчя майже незнайомих людей, намагалася збагнути, чому вони так неохоче підтримали тост Степана Яковича. Он по той бік столу сидять директор школи Опанас Каленикович з дружиною. В обох іронічні посмішки. Ліда звертає погляд в інший бік і теж помічає іронію. В чому справа? Що їм не сподобалося в словах завідуючого комунгоспом? Він же, здається, нічого вульгарного не сказав.
— А тепер бажано, щоб Костянтин зіграв вальс,— порадив директор школи.— Вальс для наших молодих. Попросимо!..
Дріб широко розтягнув міх, і світлицю заповнила легка весняна мелодія...
Далеко за північ, коли гості розійшлися, старші Марчуки провели молодят до побережниківського будинку.
— Бажаю солодкої ночі і гарної зорі,— сп'яніло прошепотіла свекруха Ліді на вухо, одмикаючи двері.— Ви вже, дочко, самі там порядкуйте, лаштуйте постіль, а ми підемо.
Анатолій Денисович підняв догори руку:
— Не забудьте, що завтра теж треба гостей приймати.
У кімнатах пахло квітами. Лідина рука потяглася до вимикача. І яке ж то було здивування молодої господині" коли спалахнуло світло: сяючі фарбою вікна, двері; на блискучій, ще не ходженій підлозі килимні доріжки. Посередині кімнати — полірований стіл, до причільної стіни притулилася широка шафа, в кутку — високе трюмо. Невже це ті самі кімнати, що зимою були закіптявілими, обшарпаними?
— Це ти постарався, рідний мій?
Тимофій вдоволено усміхався, йому було до болю приємно дивитися на сонцелику Ліду, спостерігати її глибоке здивування.
— Мама старалася. Вірніше, старався батько, а мати фінансувала, командувала.
Ліда спочатку сама оббігла усі три більші кімнати будинку, зазирнула на кухню, відтак взяла Тимофія за руку, і вони разом зайшли до маленької кімнатки з одним вікном. Тут стояло широке дерев'яне ліжко, на ньому сніжно-біла постіль: на тумбочці біля ліжка — ваза з трьома трояндами.
— Любий!— прошепотіла Ліда близько-близько.
У вікно білим оком зазирав світанок. ,
* * *
Десь о десятій ранку Федора Тимофіївна принесла молодятам кошик з сніданком. Ліда не поспішала впускати свекруху в дім, і та присіла на ганку, терпляче чекала. На обличчі — спокій, в очах задоволення. Все йде, як загадувалося. За дім можна взяти тисяч вісім. Власне, покупець уже знайшовся — якийсь шахтаїр-пенсіонер, із Горлівки. Силікозом хворіє, шукає затишку і свіжого повітря. Нехай дає вісім тисяч і дихає собі на здоров'я. Але чогось огинається. Не хоче більше семи викладати. Нічого — тисячу набавить, бо гніздечко йому таки сподобалося.
Заглибившись у роздуми та підрахунки, Федора Тимофіївна не помітила, коли Ліда відчинила двері, вийшла на ганок.
— Доброго дня, мамо!—промовила зворушливо невістка.— Заходите, будь ласка.
Мати поставила на столі кошик, нишком придивлялася до Тимофія. Син, немов зачарований, ходив за Лідою, заважав їй наводити у спальні порядок.
— Заміни, Тімо, квітам воду,— попросила молода,— і відчини вікна... Мамо, а чому ви поставили у вазу три троянди і різних кольорів?
Федора Тимофіївна повела бровами.
— А ти догадайся.
— Не знаю, краще скажіть.
— Біла — то чистота вашого кохання, червона — то жар сердець, а рожева — то ваше майбутнє.
Тимофій нахилив голову.
— Ви щось нам і в бокали наллєте, маїмо?— запитав він з лукавинкою в очах.
— По трішечки, бо справжнє гуляння буде сьогодні.
На подвір'я несподівано залетів вихор з великою гривою пилюги, закрутив нею біля будинку. Мати кинулася зачиняти двері, вікна. Ліда з Тимофієм перезирнулися, мовчки поставили налиті бокали. Заворожено дивилися на високий стовп пилу.
— В дитинстві нам бабуся розповідала, що коли штрикнути ножем в стрижень вихору, на ножі залишаться краплини крові, бо то, мовляв, чорт крутиться. І ти знаєш, Тімо, я чомусь і досі боюся, якщо потраплю у вихюір.
Тимофій не відповів, його очі немов спорожніли від якогось недоброго передчуття.
Розділ сьомий
Дім ще значився на покійному Максимові Побережнику, а М'іж двома його дочками виник конфлікт. Старша — Лариса — категорично противилася марчуківським намірам продати спадщину. Федора Тимофіївна по-всякому доводила молодій жінці абсурдність її заперечень, однак ні просьби, ні цілком реальна можливість одержати три-чотири тисячі не переконали Ларису. Тоді Ліда перестала з нею розмовляти. Суперечка між сестрами могла геть чисто перекреслити плани Федори Тимофіївки.
— Зрозумійте, Ларисонько,— на всі лади умовляла вона непокірливу молодицю,— діїм можуть відібрати. Крім того, він вам абсолютно непотрібен. Абсолютно, Ларисонько, Лідочка з Тімою житимуть у нас, а ви маєте в Харкові державну квартиру. Для чого ж вам ще власний будинок? Аби тільки ремонтувати? Платити страховку?
Лариса — цілковита протилежність молодшій сестрі: тиха, стримана, часом нерішуча, відзначалася фантастичною впертістю. Прийнявшу якесь рішення,— вірне чи невірне, — вона стояла на ньому незрушно. Так було і цього разу. Лариса уважно вислуховувала докази і аргументи Федори Тимофіївки, навіть притакувала її словам, а відтак промовляла:
— Нехай Ліда продає свою половину, я своєї продавати не буду. Дім мені не заважає, бо це наша батьківщина.
Тимоіфієва мати розжарювалася, мов сковорідка на полум'ї. Особливо дратував здивовано-підозрілий погляд сірих очей. Чого вона так дивиться? Мабуть, думає, що на їхній халупі роблять комерцію?
Непіддатливість Лариси зіпсувала Федорі Тимофіївні чимало крові. Шкереберть летіли і плани щодо гучного весілля, яке вона обіцяла справити на початку серпня. Може, нехай розписуються, не чекаючи, доки кінчиться халепа із злощасним будинком! Невже ж його відбере міськрада лише на тій підставі, що сестри, мовляв, забезпечені житлом? Нема ж такого закону, та й Степан Якович каже, що її .страхи даремні.
Зате у Федори Тимофіївки були інші підстави непокоїтися. В потаємному місці лежали два листи й телеграма від Регіни Бондарчук. З них мала певне уявлення про роман між сином і сусідкою — не то заміжньою, не то "солом'яною вдовою". Який жах! У листах вона називає Тимка коханим, кличе його до Кам'янець-Подільського, сумує за коротким щастям Тимофієвої любові. Тепер ця прилила так швидко не відчепиться від сина. Факт!
От напасть! Ще візьме та й припреться в Золотопілля, влаштує Лідочці скандал. А тоді що? Розлад у сімейному житті? Ні, до такої трагедії допускати не можна. Треба на всяк випадок підготувати невістку до неприємних чуток, настроїти проти інтриганки.
Обов'язково! Але як це зробити?
Федора Тимофіївна хвилювалася, сушила голову, шукаючи синові вихід з Регіїниної пастки. її непокоїло й те, що ні Тимофій, ні Лідочка над майбутнім не задумуються: живуть, наче голуби, туркочуть, кохаються. Ні, так не можна і Анатолій повинен по-чоловічому поговорити з сином, втовкмачити йому, щоб учився, доки не пізно: хай вступає в якийсь інститут чи хоча б у технікум.
Чоловік у відповідь копилив, губи. Опитати — чого? Взагалі останнім часом Анатолій зіпсувався, навіть гроші потай приховує. Може, йому, чорту старому, теж хтось на шию вішається? Адже трапляється, що "сучасні діви" спокушують сивих дурнів! Зараз вона влаштує таку бучу, якої ще не творила за всі двадцять п'ять років заміжжя. Треба йому нагадати, хто в домі старший.
— Чого ти кривишся?! Чого ти зуби свої вишкіряєш?— заверещала не своїм голосом.
Але що це? Завжди покірливий і сумирний чоловік сьогодні був саїм не свій.
— Якщо ти не припиниш галасу, я з тобою розправлюся воєнним путьом,— і він грубо стряснув її обома руками.
Розгублена дружина дивилася на чоловіка, як на лютого ворога, якому ж проте віддала свою молодість, всі кращі почуття. Та, незважаючи на явну втрату контролю над нервами, Федора Тимофіївка якимсь куточком свідомості зрозуміла безпідставність свого вибрику і рішучий настрій чоловіка. Чого вона могла добитися? Нічогісінько! Чи не краще піти мовчки з хати? Ні, мовчки не треба, краще наїхилити голову і ображено заридати.
Так вона й зробить!
Якийсь обережний голос підказував, що тепер їх спільне життя можуть зрошувати лише колишні почуття та дружня взаємоповага. Втрачалася і влада над сином. В його світ входила молода жінка, а вона, мати, по тому ж закону і праву природи відходить у тінь. Отже, їй простелялася лише одна доріжка — поважати синову любов, і цим викликати хоч трішечки взаємності од Тіїми. З Анатолієм теж треба бути трохи чемнішою.
Так підказував інстинкт жінки и матері. Але...
Чоловік підкреслено грюкнув дверима і більше не з'являвся. Це теж новина. Раніше він у таких випадках намагався заспокоїти, цілував, просив пробачення. А зараз? Тишком підійшла до дверей, визирнула на веранду. Нікого. Де ж він запропастився? Може, в садку? Клопочеться біля малини? Вийшла на подвір'я. Анатолія не видно.
Поважно й тихо пройшлася стежинами, придивляючись господарським оком до кожного дерева, куща. Червоніли пізні черешні, смачно пахли скороспілі яблука.
Постояла трохи, роздивляючись на вісі боки. Чого, власне, він так скипів? Що з ним сталося?
— То-лю-ю!— гукнула спочатку тихо, далі голосніше. Чоловік не озивався.
— Де ж він подівся?—вголос запитала саму себе.
Через огорожу перехилилася напівглуха баба Бондарчіучка.
— Чоловіка гукаєш?
Марчучка підійшла до огорожі.
— Ви мого Толі не бачили?
— Що ти кажеш?—¡перепитала сусідка.— Чоловіка шукаєш? Бачила, бачила.
— Де ж ви його бачили?
— Бачила, бачила,— кивала зморшкувата стара.— Пішов вуличкою, приспішливо так подибав, мабуть, діло якесь поважне має. Щось продавати чи купувати хочете?
Федора Тимофіївна мовчки відійшла од старої. На що вона натякає — продавати чи купувати? Невже відносно будинку докоряє?
— Отак прямо вуличкою й почимчикував!— продовжувала глухувата сусідка.— Швиденько так, мов до молодиці. Хе-хе! А може, й пішов до якоїсь. Бачила, бачила, як він у вуличку чкурнув. Хе!
Здається, вперше за двадцять п'ять років заміжжя Федора відчула страх і сором за свою нестриманість. Хотілося вилити слізьми всі болі, все горе, виплакатися за себе, за Анатолія, за сина, невістку.