Я сказав би: "Даруйте, Афизе-ефенді! Ви чомусь надуті, як індик. Ви не потисли простягнуту руку. Ви чимось невдоволені, Афизе-ефенді?" От що я сказав би, – посміхнувся Усеїн-оджа: – Ви зараз обоє нагадуєте мені дерева в Бойці[33] . У більшості дерев там гілки обламані ураганами, ні тіні від них, ні плодів. Тільки сухостій...
– То це ми – сухостій? – розреготався Фемі. – Ану-но, поясніть мені, темному, що означає цей поетичний образ!..
– Особисто я хотів би вийти у вітальню, взути свої черевики, взяти в кутку ковіньку й піти геть.
Чи було в Усеїна-ефенді таке бажання? Про те знає тільки Аллах! Але Фемі-ефенді було не до жартів. Усеїн і раніше був норовливий, як кінь. Фікрету й Фемі відомий його характер. І якщо вже він у домі свого старого друга не подав руки давньому приятелю, то це означало, що він не блефує.
– Панове, пора забути давні образи! З ким не буває? Подумаєш, трохи перебрали в бузахані Сандури... Могли вже й один одному дати в пику. Але ж до цього не дійшло, – весело мовив Фемі-ефенді , хоча в його голосі відчувалась розгубленість. – Чотири роки не бачили один одного, і на тобі! Вибрали місце для зустрічі – бузахане! Наче в цілому світі не знайшлося пристойнішого місця. Я, звісно, нічого не маю проти бузи... Пийте на здоров'я! Але ж, упившись, обома руками тримайте свої язики. А то понаговорювали одне одному всякої гидоти, а зараз, замість того, щоб розкаятися, понадувались, як миші на крупи, сопуть, з-під лоба блимають, руки одне одному не подають.
Фемі-ефенді подивився на Усеїна-ефенді, сподіваючись, що він щось скаже. Та Усеїн-ефенді опустив голову і уважно вивчав під ногами візерунки на килимі.
– Подивіться на мене, Усеїне-ефенді, – сказав Фемі й гойднув ліктем його коліно, аж той здригнувся і підняв голову, наче прокинувся. – Друзі не повинні бути такими злопам'ятними...
Усеїн-оджа вийняв із кишені табакерку, відкрив і поклав біля себе на миндер. Кімната наповнилася тонким тютюновим ароматом. Він насипав дрібку в клаптик тонкого паперу і почав скручувати цигарку. Повільно провів язиком по краю папірця, заклеїв і закурив. Глибоко затягнувся, випустив через ніздрі дим. Він робив це підкреслено повільно, наче обмірковував свою відповідь.
– Любий Фемі-ефенді! – сказав нарешті Усеїн-оджа і від диму закашлявся. – Ви запросили мене і мою дружину до себе, за що я вам дуже вдячний! Я не знав, що у вас буде Фікрет. А якби знав, то навряд чи приїхав би...
– А я, Усеїне-ефенді, приїхав сюди лише тому, що довідався, що тут будете ви, – ображено засопів Фікрет. – Заради Аллаха, повірте у щирість моїх слів!
– Одного разу вони вже були досить щирі, – посміхнувся Усеїн-оджа.
– Я зараз усе поясню...
– Які можуть бути пояснення?.. – Усеїн-оджа недовірливо подивився на Фікрета-ефенді й загасив недопалка в кришталевій попільничці. – Ми давно один одного зрозуміли. Між нами не може бути нічого спільного. Я викинув вас із серця і прокляв той день, коли ми познайомилися. Так, Фікрете-ефенді! Але яка іронія долі. Я знову поруч із вами в цьому домі...
– Чи варто про те згадувати, Усеїне-ефенді? – сказав Фемі, поплескуючи його по коліну. – Адже ми були колись друзями...
– Тому я цього й не можу забути, – сумно промовив Усеїн-оджа.
...Коли Усеїн Шаміль працював учителем у селі Сараймен, то одержав звістку, що в Кок-Козі занедужав його старший брат Абібула, що опікувався родиною, як батько. Усеїн любив старшого брата. Для нього він був зразком мужності й працелюбства, тому спішно виїхав до Кок-Коза. Депеша йшла до школи тиждень, і він поспішав, адже хвороба не чекає. За цей час сільські таліби [34] взялися за лікування. Відварили мандалач [35], добре наперчили і дали Абібулі-азі випити відвару. Потім нагріли цеглу, насипали вологої тирси, вклали хворого, загорнули в ковдру з овечої вовни. Усі, хто був у будинку, бігали, метушилися, – і хворого поставили на ноги. Усеїн приїхав у село, коли Абібула-ага вже міг сидіти й самостійно пити каву.
– Що ж це ти, ага? – докірливо сказав Усеїн старшому брату. – Ти ж завжди був міцний, як самшит! Що це ти раптом занедужав?
Абібула-ага і справді був людиною незвичайного здоров'я, веселим, ніколи не сумував. Коли Усеїн ще жив з батьками, старший брат часто розповідав йому про реальні й вигадані випадки в горах. А тепер він розповідав, як занедужав.
– Трапилось це, коли я розпалив багаття, щоб заготовити деревного вугілля, – розповідав Абібула-ага молодшому брату. – Сам знаєш, які дикі місця в нашому краї. А я був біля вершини Куш-Кая, де ущелина не має дна і поросла чагарями. Там, у холодних темних печерах, висять униз головами тисячі кажанів... У тих місцинах день і ніч повинен жевріти, диміти калав[36]. А біля нього мусить весь час хтось бути. Вершини гір там завжди у тумані. Щодня йде дощ чи град. У мою землянку натекла вночі вода, піді мною промокли чекмінь і япинджа [37]. Але за день я так натомився, що цього не відчув. А вранці – хочу встати, куди там, навіть поворухнутись не можу. Добре, що вранці прийшов напитися води з джерела сусід, односелець, зазирнув у курінь... Він і притягнув мене додому. На собі ніс...
Усеїн прожив у своєму селі майже тиждень. Гуляв по рідних лісах, горах, чаїрах, ласував лісовими ягодами – ювезом, ахлапом, збирав горіхи.
В останній день його перебування в селі старший брат вибрався з ним у гори. Коли вони по вузькій козячій стежці поверталися додому, Абібула-ага раптом поцікавився життям молодшого брата.
– Усеїне! – звернувся до нього, і його голос покотився луною в горах між скелями й ущелинами. До цього вони довго йшли мовчки. Усеїн задумався і аж здригнувся.
– Не набридло тобі жити в степу?
– Ні, ага, – відповів Усеїн. – Степовий край теж має свої принади, свою красу. Якби ти бачив навесні степ! Скільки там квітів! Здається, уся земля до обрію вкрита яскравим килимом. Але ти цього не бачив, тому не зрозумієш мене.
– А скільки тобі платять за те, що ти навчаєш дітей виводити білі букви на чорній дошці?
– Двадцять п'ять карбованців на місяць.
Брат посміхнувся і скрушно похитав головою.
– Невже заради двадцяти п'яти карбованців стільки часу треба було вчитися в медресе? – Він зупинив Усеїна, узяв за плече і різко сказав: – Кинь цю роботу! Чуєш! Кинь це вчителювання! Переїжджай сюди, у Кок-Коз. Будеш саджати на своїй землі помідори, цибулю, часник, а в лісі збирати ягоди, горіхи, дикі яблука, груші. А потім продаватимеш на Північній[38] . І більше ніякого клопоту. За два роки станеш урзою! Ким був Бадим-бей[39]– і ким став!..
– А ти сам, ага, скільки років збирав фундук, ювез, кизил і продавав їх? – сміючись, запитав Усеїн. – А чому не став мурзою? Чому князь Юсупов не жив у нашому Кок-Козі, а став його хазяїном?
– Я неграмотний! У мене не вистачає розуму відповісти на такі складні питання. А ти вчений. От сам собі й відповідай.
– Учений! – огризнувся Усеїн. – Я нічого не можу, як і ви! Я такий же безпомічний!.. У мене, як і в тебе, немає грошей. Народ бідний. Цар зі своєю свитою грабує його. Він забрав від нас найкращі землі. А я навчаю цей бідний народ грамоті, щоб він нарешті прозрів. У степу чи в горах... Скрізь люди однакові.
Хоча Абібула-ага не знайшов розради в словах молодшого брата, але заперечувати йому не став. І правильно. Якщо він сюди повернеться, хіба від цього щось зміниться?..
Наступного дня Абібула-ага посадив Усеїна на підводу й повіз на залізничну станцію Сайдирен. В Усеїна-оджи був намір у той же день сісти на потяг і вирушити до Феодосії, та коли вони проїхали Бельбекський закрут, то раптово змінив свої плани. І попросив брата повернути підводу на Тілі. Він згадав, що йому конче треба зустрітися в Бахчисараї з однією дуже поважною людиною.
Після прибуття в Бахчисарай він зупинився в кав'ярні "Європа". Часу було обмаль, він півгодини посидів у номері, відпочив з дороги, погортав газети "Таврида", "Саба"[40], "Акишам"[41], журнал "Карагьоз"[42] і вийшов на гамірну вулицю. Пронизливо зазивали до себе крамарі, голосно торгувалися покупці, скрипіли й гриміли колеса гарб. А він повільно йшов на маале Сирли-Чешмс до будинку номер чотири. У цьому будинку жив Яг'я Наджи Байбуртли. Йому було тридцять чотири роки, він мав європейську освіту і в гостях у нього часто бували видатні люди. Два роки тому Байбуртли повернувся в Алупку, де якийсь час учителював. Зараз викладав рідну мову в рушдіє [43].
Байбуртли був членом товариства молодих письменників "Учкиун"[44]. До цього товариства входили такі згодом відомі письменники, як Усеїн Балич, Джелял Меїнов, Емір-Алі Кайїшев, Амет Ногаєв, Сеїт-Джеліл Шем'ї .
Яг'я-ефенді радісно зустрів свого молодого колегу, з яким ще не довелось познайомитися, хоча про нього він уже багато чув. Сидячи за чашкою кави і обговорюючи громадські та соціальні проблеми, вони не помітили, як проминув день і настав вечір. Яг'я Наджи прочитав епізоди зі своєї п'єси "Нещаслива Айше", над якою саме працював. П'єса була стильною і сподобалася Усеїну.
Розпрощавшись із Байбуртли, він неквапливо йшов притихлою і напівтемною вулицею. Раптом йому дорогу перепинив чоловік у картатому піджаку. Усеїн ледь не буцнувсь із ним лобом і відразу впізнав у ньому свого колишнього однокласника з медресе Фікрета Шерифа-огли. Вони давно не бачились. Тож обнялися й засипали один одного запитаннями. Фікрет одразу захотів повезти приятеля до себе додому, залишити на кілька днів погостювати, та Усеїн сказав, що в нього обмаль часу.
– Тоді давай зайдемо в бузахане, посидимо й хоч трохи поговоримо! Я скучив за тобою, друже, – сказав Фікрет.
Що залишалося Усеїну? Довелося погодитись.
Власник бузахане, старий арнаут[45] Сандура, поставив на стіл перед ними великий глечик бузи і два глиняні кухлі.