Їх з'їла я. То що ж ти тепер збираєшся робити?
— Правду я нікому не розповім. Ця таємниця занадто делікатна. Тож я піду, знайду тигра, який тут мешкає, уб'ю його, привезу до Амараваті, отримаю титул Сінг і право успадкувати царський трон.
— Але ж цей тигр ні в чому не винний. Це ж злочин — убити невинного. Чи у вас інші поняття щодо цього?
— Кохана, ти, звісно, маєш рацію. Але мені ж потрібен титул і царство.
— Знаєш, Рамачандре, мабуть, ти правий, але мені здається, що ні. Ніхто з нас, дикунів, так би не вчинив.
— Ви надто просто живете. Вам не зрозуміти всіх складнощів цивілізованого життя, — відповів я і в глибині серця позаздрив цим диким людям: вони можуть дозволити собі не йти на конфлікт із сумлінням, а в мене це не виходить.
Моє прощання з Суфіраффель було дуже зворушливим. Вона плакала, цілувала мене, обвивши свої руки навколо моєї шиї й голови. Вона така ніжна, така ласкава, мов дитина. Тоді як у танці вона — богиня, якій неможливо не поклонятися.
Але врешті вона розсміялася крізь сльози і сказала:
— Іди вже, а то я тебе з'їм. Ти знаєш, я можу.
Приїхавши з мертвим тигром додому, я отримав усе, що мені було обіцяно, і відразу ж відправився до вчителя. Не розповідаючи деталей, я сказав йому, що покохав дочку вождя дикого племені, що між нами вже була близькість, що жодна принцеса у світі не зрівняється з нею, що вона божественна, що я не можу без неї жити і хочу дізнатися, як я міг би одружитися з нею, щоб це було прийнято моїми батьками, брахманами та народом. Учитель прочитав мені проповідь, зміст якої був передбаченим, а коли я повідомив йому, що його слова ні на краплину не змінили моїх намірів, сказав:
— Гаразд, обговоримо це через місяць, — і не відступив від цих слів, хоч скільки я його благав. Тож довелося чекати місяць.
Через місяць, коли я знову повторив учителеві моє прохання, він знову повторив мені свою проповідь, але коли я знову повідомив йому, що його слова ні на краплину не змінили моїх намірів, цього разу відповів:
— Спосіб є. Традиція дозволяє кшатріям одружуватися за звичаєм ґандарвів. Згідно з цим звичаєм, якщо ви обидва цього бажаєте, ви вже можете вважатися подружжям, бо між вами сталася близькість. І для цього вам не потрібно ніяких благословень та шлюбних обрядів. І це буде прийнято брахманами, а значить, і твоїми батьками, і народом. Але я не раджу тобі просто привезти свою Суфіраффель і повідомити всім, що ти одружився з нею за звичаєм ґандарвів. Спочатку купи сарі та прикраси, гідні принцеси, поїдь до неї, нехай вона переодягнеться, і привези її сюди, до моєї дружини. Моя жінка навчить твою етикету та всім правилам, прийнятим у цивілізованому суспільстві. І тільки після цього вези її в палац.
Так я і зробив. Коли я привіз Суфіраффель від дружини вчителя, яка навчала її три місяці, в палац, усі там були в шоку. Брахмани, звісно, теж були в шоку, але на те вони й брахмани, щоб навіть у шоку не відхилятися від істини. Тож вони підтвердили, що згідно з традицією Суфіраффель є моєю законною дружиною і родичі та суспільство повинні це прийняти, навіть якщо це їм не подобається. А через те що моя кохана справляла враження ідеальної традиційної принцеси, за кілька днів усі змирилися з реальністю нашого шлюбу, а за кілька тижнів полюбили Суфіраффель — і наше подружнє життя увійшло в нормальне річище, як мені здалося.
Я був на вершині щастя. Моя мрія здійснилася! Коли Суфіраффель муркотіла від моїх ласк, відповідаючи на них своєю ніжністю і дивлячися на мене з такою любов'ю, що я був на сьомому небі, мені здавалося, що я зміг дати їй те, що хотів їй дати.
Але інколи, приходячи до неї, я бачив її застиглою біля вікна. Вона дивилася вдалину, кудись на південь. Ніби магнітом, її тягнуло туди, де вона колись жила своїм диким життям і танцювала свої танці. Я робив для неї все, виконував будь-які її забаганки. Вона була вдячна і ніби навіть раділа. Але тільки-но я залишав її, вона знов опинялася біля вікна з повним туги зором, спрямованим на південь.
Якби Суфіраффель завагітніла, а потім народила дитину, це захопило б її та відірвало від її туги. Але вона досі не завагітніла, хоча ми кохалися з нею щодня. Вона була дружиною наслідного принца Шатаваганів, жила в царському палаці, їй служили сотні слуг, скарбниці Амараваті були готові надати їй будь-які багатства, яких би вона побажала. А вона тужила і згасала так тихо і покірно.
— Відвезти тебе назад до Лавітакоби? — спитав я одного разу Суфіраффель, коли мені здалося, що ще трішки — і вона просто помре.
— Не знаю, коханий, — відповіла вона, притиснувшися до мене. — Я хочу, дуже хочу повернутися туди, але ти не зможеш без мене жити. Та й мені там без тебе вже не буде так, як раніше. Моє життя, напевно, вже ніколи не буде таким, як колись. Я розриваюся між тобою і покликом моєї дикої природи. І це мене вбиває.
— Тоді просто поїдьмо до Лавітакоби! Я хочу побачити, як ти танцюєш разом зі своїм диким плем'ям.
— Ти хочеш побачити мій танець?!
— Так. Понад усе у світі я хочу бачити твій танець.
— Тоді поїдьмо!
Я знову спостерігав цей надзвичайний танець, найгарніший з усіх танців, які я бачив у своєму житті: дикий, пристрасний, нестримний, вільний, неймовірно граційний і виразний. Він був самою красою, втіленою в русі. Срібними кастаньєтами на кожному пальці обох своїх рук, моя мінімально одягнена кохана богиня, танцюючи разом зі своїм плем'ям, вистукувала неймовірно чарівну ритмічну мелодію. Кожний рух її тіла перевершував усі красоти всіх світів. А головне — вона була неймовірно щаслива, бачачи в який шалений захват я приходжу від цього найвеличнішого з усіх видовищ. Життя знову повернулося до неї. Моя кохана дикунка знову потрапила у свій дикий, нецивілізований, але такий прекрасний чарівний світ, без якого вона була не вона.
І тоді я зрозумів, що хочу в житті лише одного: її щастя. А для її щастя потрібні лише дві речі: по-перше, бути дикункою і танцювати свої танці, а по-друге, щоб з нею був я. Тож я більше ніколи не покидав ані її, ані Лавітакоби.
ІСТОРІЯ ФРАНЦУЗА ТА ФРАНЦУЖЕНКИ
"Настає день, коли в юній дівчині прокидається жінка. Їй кортить присудити, нарешті, комусь найвищу оцінку. Ця найвища оцінка не вміщується більше в її серці. І тут з'являється перший зустрічний імбецил. І такі завжди гострі очі вперше обманюються і бачать замість нього чарівну картинку. Якщо імбецил прочитав вірш, вони бачать в ньому поета. І її серце, цей дикий сад, віддається йому — тому, кому потрібно геть інше. І імбецил веде принцесу в рабство". (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей")
Це так виразно описане Сент-Екзюпері явище я спостерігав навколо себе все своє життя і завжди засмучувався через нього. Звісно, я розумію, що все відбувається з кожним згідно з його кармою і що в жіночому тілі людина отримує від чоловіків наслідки того, як вона поводилася з жінками у своєму попередньому втіленні, коли мала тіло чоловіка. Це бачення механізмів життя значно допомагає мені приймати реальність і не впадати в розпач, коли я буваю свідком того, як чергова казкова дика троянда з мого оточення, якій я бажаю щастя, а не розчарування в житті, потрапляє в рабство до імбецила, як висловився мій улюблений класик.
Але я все одно співчуваю жінкам, переймаюся за них і дуже радію, коли бачу, що їм вдається уникати цієї пастки. Або з неї вирватися, що особливо важко, коли на руках у жінки маленькі діти, дбання про яких не дає можливості заробляти гроші, тобто бути фінансово незалежною. А вирвавшися, зустріти-таки того, хто дійсно заслуговує на її найвищу оцінку і на її серце. Ця моя розповідь — про останній з перелічених мною випадків.
Ми, французи, вважаємося легковажними в стосунках. Про наших чоловіків ходять анекдоти як про завзятих спокусників, а про жінок як про шльондр, що падають в ліжко з першим, хто їм підморгне. Хоча диму без вогню не буває і ми дійсно менш скуті релігійними засадами, ніж італійці та іспанці, і набагато більш темпераментні, ніж німці та англійці, але, як на мене, все це такий самий міф, як і те, що ми — жабники (наприклад, ані я, ані мої родичі та друзі, ніколи в житті не їли ніяких жаб). Як на мене, ми не легковажні, а залюбливі.
Ізабель — моя кузина. І я дуже люблю її з дитинства. Я старший від неї на три роки, і солодка дружба з нею компенсувала мені брак рідної сестрички, про яку я мріяв. Коли батьки питали мене, про який подарунок на День народження я мрію, я завжди відповідав: "Про народження сестрички". Та я його так і не дочекався.
Ізабель каже, що Ален був дивовижно чудовим хлопцем, коли залицявся до неї, і тільки потім став перетворюватися на нечутливого егоїста, який просто використовував її для своєї насолоди та упивався своєю владою над нею. Але я з самого початку висловив свій діагноз того, що відбувалося з моєю кузиною, цією цитатою з Антуана де Сент-Екзюпері. Я казав їй про це ще тоді, коли вона тільки почала зустрічатися з Аленом. Але через це Ізабель лише сприйняла мене як ворога її коханого, її кохання, а значить, і її самої та докоряла мені:
— Ти ревнуєш, Франсуа! Ти просто тупо ревнуєш, бо тепер, коли ти телефонуєш мені, очікуючи, що я, як завжди, теревенитиму з тобою годинами, ти ніколи не можеш мені додзвонитися, бо я вишу на телефоні з Аленом, а коли кличеш мене поїхати в вихідні на природу, дізнаєшся, що мої вихідні тепер належать моєму коханому! — роздратовано кричала вона, коли я вчергове цитував їй Сент-Екзюпері.
А я просто бажав Ізабель щастя і шкодував, що не можу захистити її від болю, який вона переживатиме після краху її ілюзій. Я думав про те, що буде гіршим для її діточок, коли вони народяться: жити без батька чи жити в повній родині, в якій немає щастя. І всі ці думки сильно засмучували мене.
Усе сталося саме так, як я передбачав. Ізабель утекла від Алена з двома маленькими донечками і, плачучи на моєму плечі, півночі пошепки, щоб не розбудити дівчаток, яких ми поклали спати, розповідала мені, наскільки я був завжди правий і як сильно вона помилялася.
— Даруй мені, Франсуа, будь ласка. Я не вірила тобі, я лаяла тебе, докоряла тобі абичим. Бо була дурепою. Коли мої батьки сказали мені: "Ален тобі не пара.