А він же був у олтарі. Звідти доносився дорогий їй голос: "Прийдіте поклонімся і припадем ко Христу..." І панночка палко, нервово припадає до холодного кам'яного помосту: їй здається, що вона цілує святі ніжки Христа, а сльози так і пливуть, так і ринуть із самого серця, із самої глибокості душі... Так ясно, так живо споминає вона усю ту чарівничу весняну ніч — найкращі, найдорожчі хвилини її молодого життя... Усю нічку він з нею — єдина душа, єдине серце: то він пригортає її до свого серденька, то вона притискає його до свого лона... А от і ранок... Побіліло край неба, почервоніло... Соловейко стих... Вона упосліднє припала до його і — щезла... Ні, він щез... Пішов з військом і не вертався... А там прийшла чутка — страшна, невимовно страшна чутка... Він бився з москалями і з її свояком — Сомком... Казали, що побитих, мертвих — двадцять тисяч — мертвяками Дніпро загатили... Червона крівцею козацькою вода з берегів вийшла... Аж до Запорожжя плили по воді мертві, а на них орли й круки сиділи, тіло козацьке шарпали... А він сам пропав... Прийшла чутка, що він чи то у кримській, чи то у турецькій неволі... А там ще чутка... Господи! Як вона сама себе тоді не стратила, рук на себе не наложила... Або головою в ополонку, або на гілляку... Казали, буцімто бачили його мертве тіло — плило мимо Запорожжя, за Чортомлик, а в грудях у його комлицька стріла, як веретено, стирчала...
І вона перебула такі страшні часи — не стратила себе... Вже більш не ждала його, не виглядала, як не виглядають з домовини... Не буде вже його, не буде ніколи — не прийде... Не вернеться вже та нічка, не прийде він, не візьме з собою, не назове "своєю" Галею, "своєю чорною Галочкою"... І вона перебула, усе перебула, цілий рік — рік за вічність, годину за цілі роки, хвилину за годину... Усе думала, думала... Плакала аж поки сліз не стало... І, Боже! Поминала його у церкві, як мертвого... Що ж сьогодні, отут же, у соборі, служили після обідні панахиду, і частку за його душеньку виймали і диякон молив о спасенії душі раба Божія, на брані вбитого боярина Георгія — все його ж, любого її Юрася...
І от, він не вбитий, він живісінький... Так ні, се мабуть не він, се його проява, його мара... Бо як же ж він забув свою Галю, свою чорненькую Галочку — не зглянувся на неї, а пішов у черці, став архімандритом! Се не він, не він!..
А от царські двері знов розчиняються. Панночка — се ж і була Галя — швиденько витирає заплакані очиці і дивиться, дивиться, трохи очі в неї не вискочать... Знов показується те ж видіння, та ж мара — бліде-бліде, засмучене лице під сяєвом діамантів і сапфірів мітри. Ні, се він — він, любий, коханий Юронько... За ним диякон, той самий, що ще вранці отут же возносив молитву за вбитого на брані боярина Георгія. Вони зупиняються перед царськими вратами. Диякон, підіймаючи руку з орарем, возглашає так якось протяжно, святоповажно:
"Благослови, владико, святий вход!"
Він, її Юрась, Юронько — владика; та владика ж — владика усієї України: і сьогобічної, і тогобічної...
А на слова диякона — милий голос — його голосочок возглашає:
"Господи! Благословен вход святих твоїх!"
Боже правий! Та се ж він! Сей його голосочок укупі з тьохканням соловейка пронизував щастям її душу... Його ясні очі дивились тоді в її очі... Оці ж устонька цілували її і вона їх цілувала...
Але він не дивиться на неї, не бачить її за кадильним димом, не пізнає, — і обидва з дияконом зникають у олтарі...
— Не гетьманувати йому, не конем вигравати, не булавою порядок давати, а кадилом, ладаном, — се саме його місце, — усміхаючись, стиха промовив до товариша Яким Яворницький.
— Звісно, — моргнув вусом Павло Пелеха.
— Якби не Сірко тоді у Січі за його не гукнув до нас, товариства, то йому б увесь свій вік гуси пасти.
А тимчасом митрополичий хор, мов хор янголів з неба, виливає усю душу і вимагає сльози по усьому соборові божественною кантою: "Світе тихий! Святия слави, безсмертного Отця Небесного!"
— О, світе тихий! — і Галя знов ридає, припадаючи до холодного помосту...
Так і рине, бідна, слізоньками, та не гіркими, а слізьми подяки милосердному Богові за те, що не зайшло навіки її ясне сонечко, не зник навіки її "світ незаходимий"... У душу її знов проник божественний "світ тихий", і вона плаче, плаче, поки не ізійде слізьми, не розтане як віск, як свічечка перед образом...
Наче чудовий сон пролинула Божа служба — хори янголів... відчинене небо... Димом кадильним заволоклось небо...
Ніколи, ніколи не молилась Галя так, як молилась тепер милосердному Богові за те, що не зайшов навіки її світ тихий, незаходимий в її душі, в її пам'яті... Вона бачила його, хоч він її й не бачив...
— Матінко! Він знову вийшов... Я бачу його...
Вийшов він з дияконом і молиться, довго молиться, за весь мир молиться, о всякій душі християнській, скорбящій, як і вона скорбила об оставшихся і в отшествії сущих, о ісціленії в немощах лежащих, о ізбавленії плінених...
А оце й його голос, той голос, що тоді, у ту весняну ніч...
"Услиши ни, Боже, Спасителю наш, упованіє всіх концев землі і сущих в морі далече, і милостив, милостив будь, владико, о гріхах наших і помилуй ни..."
Він глянув на неї, він пізнав її... Бліді щоки почервоніли під мітрою, голос зірвався...
Галя впала на поміст, як підкошена травиця...
— Зомліла панночка... душно-бо... ладан важкий... Хто така? Чия?
— Сомкової сестри... полковникова... з Переяслава...
— Галочко! Що з тобою, дитино моя?
Її тихенько підняли і обережно винесли на свіже повітря. І наші запорожці вийшли на рундук.
— От тобі й гетьманство! — похитав головою пан Яким.
— Звісно: перед неводом риби не ловлять, — здвигнув плечима Пелеха.
— Як? До чого ти се з загадками?
— Які загадки? Він, як казав старий Макогін: перейшов море — на березі утонув... Де-то Макогін тепер?
— Може в паламарі пошився до свого архимандрита.
— Дурний, дурний, а старий: так і не пізнав, куди стежка в горох.
ХІ
Тими часами як архимандрит Гедеон-Юрась, а з ним Галя і Павло Пелеха з Якимом Яворницьким молились у Софійському соборі о скорбящих і немощних, о пліненних і сущих в морі далече, — на Чортомлику, у Січі, трохи не подіялось таке, як ото кажуть: розповзлись по світі, як руді миші; або й ще гірш: розлетілись, як липове клиння.
У той час як Ромодан та Яким Сомко вибили булаву з рук Юрася і сам він проміняв булаву й бунчук на чотки и клобук, Тетеря підняв булаву хутенько і таку бучу підняв на всю тогобічну Україну, як той дідько, що вбрався в очерет і в яку схоче дудку, в ту і грає.
Надвечір, у суботу, саме тоді як у Києві йшла служба з архимандритом Гедеоном Хмельниченком, у Січі коло брами гомоніли з кимсь вартові козаки.
— Якого там біса принесла нечиста мати з татарської сторони?
— Не біса, а посланців пана Тетері, його милості гетьмана правобережної України, з листом до пана отамана кошового, його милості Івана Дмитровича Сірка і до всього старшого і меншого на Кошу товариства.
— А ясу запорозьку знаєте?
— Знаємо добре... Самі були запорожцями.
— Ану ж, ну? Пугу, пугу, пугу!
— Козаки з Лугу!
— От тобі й брехня! Хіба ж там Великий Луг, на правому боці? Великий Луг на лівому, де Кінські Води.
Чуючи таку розмову на варті, деякі козаки з ближчих від брами куренів весело зареготалися. ~ Се вже знову на варті Петро Халява... От дурний!
— Дурний, дурний, а його й розумний не перешкодить — такого вартового. Самі батько отаман казали — як Петро Халява по всій Україні пошукати, так не знайдеш... Бач, кого б з нас не поставили на варту нічною добою, усяк на зорі засне, а Петро хоч дві ночі простоїть так і ока не заплющить. Коли б не він, нас би ото весною під Перекопом татари як курчат переловили підсакою.
— Та воно правда... Треба піти туди, а то він не впустить посланців. Вони, як кажуть, про цибулю, а він про часник,
— А вже не дурно Тетеря до нас засилає: не такий він.
— То-то не такий... Про Тетерю не скажеш: як пес робить, так пес і в чоботях ходить.
Посланців впустили, але Тетерину супліку вони мусили передати завтра, у неділю, після обідні, на січовій раді.
І на сей раз, як і чотири роки назад, коли Брюховецький пригнався у Січ посланцем від Юрася, рада була бучна, але трохи не піднесла Сіркові тертого хрону, а московський стряпчий Грицько Косагов, що перебував у Січі з московськими ратними людьми, так змішався, як Омелькова мати перед смертю — і все із-за тієї бучної ради.
Як сказано, рада мала зложитись зараз після обідні. Сірко знав, що козаки сердитимуться, коли, прийшовши з церкви, не вип'ють по доброму коряку горілки і не заїдять шматком сала, і для того велів панотцеві, отцю Паісію, як можна раніш задзвонити до церкви і "так прудко учкурнути обідню, щоб у козаків не вспіло ще животів підвести".
Бо Сірко і те добре відав, що коли раду зложить після обіду, то козаки вийдуть на майдан дуже під чаркою, і тоді або посланцям Тетериним прийдеться у Чортомлику раки ловити, або й само п'яне козацтво переріжеться, а то й курінних отаманів киями переб'ють, або й так у Чортомлику як кошенят та цуценят перетоплять.
Не вспів отець Паісій дочитати "благословеніє Боже — того благодатію", як козаки вже розібрали шапки і як горох із мішка посипались з церкви на майдан, штовхаючи під боки "довбиша", щоб мерщій бив у свої "довбні".
Незабаром вийшла на майдан старшина — Сірко з "прісними", а з ними й Косагов з своїми москаликами і Тетерині посланці.
Сірко як слід озвався до "панів-молодців", славних запорожців, сказав, що і як, і посланці подали свого листа до рук пана кошового. Сірко добре знав козацькі звичаї і положив листа на стіл.
— Ото мудрий у нас батько кошовий: знає, що родом кури чубаті... На стіл положив того листа: се, мовляв, дітки, не до мене, а до вас, — пробубонів про себе якийсь козарлюга.
— Ну вже, пане писарю, читай, а то щоб довго не стояти натщесерце, — крикнув хтось із гурту, — та на стіл ставай та й читай так, щоб горобці під стріхами жахались.
Писар виліз на стіл, а Сірко, розгорнувши лист, подав писареві.
"Пану отаману кошовому, — почав писар ґю-московськи, — і всему старішому і меншому на Коші товариству зо всім єго королівської милості військом Запорозьким доброго від Господа Бога здоровля і щасливого бажаного спокою вірно і взаїмно бажаю".
— Королівської милості! А оцього не хочеш! — ляпнув один козак, і показав комусь-то там у Польщі здоровенну дулю.
— Ми не королівське військо, а Запорозьке, низове, християнське, — додав другий козак.
Сірко підняв булаву: "Дітки! Годі..." Писар читав: "Заявляю вам, брати мої, що король, государ наш милостивий, не терплячи більше щоденного кровопролиття і нашої погуби і не бажаючи опустошення своєї землі, оставив свій господарський престіл і прийшов із коронним і чужоземним військом на Задніпров'я.