Подорож у Даґестан

Ні од­ної хмарки не було на небі і година була така ясна і заспокійлива, що кілька душ дербентців, і з ними і Феська-хуліган, взяли рибальську ша­ланду і виїхали в море.

Ясної, теплої години мені нічого було робити в степу, і я зостався вдома. Хазяїн мій, добря­чий, кругловидий гігант, роздобув вина і пото­чилася бесіда на всякі місцеві теми.

І залізничник-хазяїн, і жінка його, людина справедлива і розумна — рідкі люди серед некультурних "європейців" Дербенту, все ж таки сильно нападалися на тюрків, на гірські племена Даґестану. Я так і не добрав, за що вони на їх сердились, і мені здається, що це був просто вплив тієї самої проклятущої культуртрегерської традиції, що панує в усіх залізничних виселках уздовж Каспійського узбережжя.

Бо вони обоє погодилися, що тюрки ввічливі і виховані, що горяни гостинні і віддають усе своє, хоч би й чужому чоловікові, що вони поселяють гостя в найкращій своїй хаті, в якій сами не живуть. Можливо, що в їхніх міркуваннях деяку ролю відогравало і те, що татари і горяни не православні і Пушкіна не читали, а найпевніше, що це була та сама ганебна культуртрегер­ська традиція. Це люди були немолоді й жили в Даґестані ще за дореволюційних часів.

Інакші взаємовідносини з аборигенами в дітей радянського ладу. У крамниці союзу мисливців я познайомився з техніком Нейштадтом.

Технік Нейштадт — хлопець двадцяти п'яти ро­ків зроду. Національність його визначити важко; здається, батьки його були поляки. Але він сам говорить тією чудною російською мовою, що її можна почути тільки від "кавказьких креолів", тих, що з дитинства росли в оточенні кавказьких мов. "Здраздвуйде", — сказав технік Нейштадт (ми мали обміркувати з ним плян поїздки, яка так і не відбулася).

"Може, ви зайдеде до бене?" Я зайшов і через цілий вечір балакав з "дехніґом Нейждадом".

Він попереду працював у залізничних майстер­нях, а далі їздив помічником машиніста. Від залізничників він спочатку засвоїв зневажливе ставлення до "мусульманів", але досить скоро розійшовся з старими спецами і пристав до групи мисливців (а в Даґестані групи мисливців є, так би мовити, суспільні угруповання) змішаного типу. В його групі був лезгін Абас, ормен Сіманян, молодий тюрк, прізвище якого я забув, і якийсь колишній аґент ДПУ, що вже не служив.

З ними він полював і від них навчився гір­ських звичаїв.

Сам, верхи на коні, він об'їздив іригаційні канави за тридцять і за сорок верст від міста в горах, ночував і жив у селах, їв чурек і ночував у горян-мисливців. У лісах, у горах, він стрі­вав сам-на-сам лезгінів з глухих аулів, що ніколи не бували в місті і навіть не знали тюркської мови.

Нейштадт тепер був головний технік ірига­ційних закладів Плодовинспілки, і от одного разу йому треба було перебути в лезгінському аулі, в горах, скілька днів. Він ночував у найкращій саклі аулу, бо тільки в ній не було такої бісової тісноти, як у саклях бідних лезгінів — Нейштадт же мусів вечорами опрацьовувати виїжджені і видобуті за день дані.

Так він прожив декілька діб, не думаючи собі нічого ні про коня свого, ні про рушницю, бо закон гостинности оберігав його, поки він жив у саклі. Нарешті йому вийшла потреба переїхати до другого аулу глибше в гори і вранці він ви­їхав на ґрунтову дорогу.

Обіруч дороги росли гущі ожиннику, терну, диких слив. У тих гущах було до біса фазанів, але Нейштадтова рушниця була складена і пришвартована до сідла, бо він об'їздив канави і мав у руках мірило та папір для графіків.

Сонце вже вибилося над гори. Це вже був ви­сокий Даґестан — снігові верхів'я гір ще тліли одсвітом горяного сходу, але Нейштадт не помічав їх.

Він рівно вдихував сухе, як біле вино, гірське повітря і уткнувши довгого носа в "Довідник іригатора", порівнював дані і вже приблизно наки­дав схеми кошторисів. Він одкинувся в сідлі назад, а досвідчений кінь сам вибирав для ніг місця, де краще ступити — ступав, як кіт по ґзимсові даху.* Ліворуч дороги одкривалася прикра круча, дорога вужчала, стала стежкою, де навіть буйво­лячі біди* могли проїздити тільки мнучи і ламаючи буйні кущі правого боку — Нейштадт це знав і це його не цікавило — він помножав три­значне на тризначне число.

Раптом кінь фаркнув і разом навис над кручею, рвучись геть від кущів. — Шакал, подумав Ней­штадт, або може й барс — він був уже за шість кілометрів від аулу і від саклі, де він ночував у лезгіна.

Не поспішаючи, Нейштадт заткнув книгу, олі­вець і папір у кишеню куртки і взявся за вуз­дечку. Знову фаркнув кінь і позадкував, занісши високо голову, підтягнуту вуздечкою, уже одна задня нога його була на схилі і конвульсивно намацувала точку опору. Нейштадт вирішив до­бути про всяк випадок рушницю і одстебнув фут­ляр од сідла.

В цей момент з-поза буйного гілля виткнулось чорне дуло — і за дулом виткнувся його чорний хазяїн — хазяїн рушниці і хазяїн тієї саклі, де ночував Нейштадт. Хоч спідню частину лиця він замотав якоюсь ганчіркою, але Нейштадт одразу пізнав його бешмет і святечні червоні чув'яки.

"Двай ржо, — крізь хустку запропонував хазяїн. — Ґлади ржо — дам дорогу", — пояснив він крізь хустку той спосіб, яким Нейштадт мусів віддати йому рушницю льєжської мануфактури безкуркову.

Нейштадт сильно розсердився. Було б не но­чувати в куркуля, сердито подумав він, кленучи свою голову і обіцяючи в найближчому часі ззісти її, голову, з кислою капустою. Але зараз на це не було часу. Хазяїн трішки повів гвинтівкою, і, націляючи на ту Нейштадтову кишеню, з якої вистромлювався вредний олівець, що одним черком придушував багатих виноробів і допомагав наймитам і бідноті. Десь у районі цього олівця під курткою мало бути технікове серце.

Нейштадт обережно поклав футляр із рушни­цею на дорогу, спускаючи його за ремінь, щоб не побилась об каміння — мисливець завжди ша­нує рушницю — навіть тоді, коли її в нього одбирають навіки. Далі він почав міркувати, як би йому схитрувати, щоб дістатись до револьвера — але хазяїн не кидався підбирати рушницю, а пер­манентно націляв у район вредного олівця і не­приємних записів.

"Уздавай з гоня", — мовив хазяїн крізь хустку. Нейштадт так само, не поспішаючи, зліз із коня. — Бідний Стасик! — управився він подумати. — Коли ти навіть зостанешся живий, то де ти тепер добудеш таку рушницю й такого коня.

Але ще неясно було, чи він зостанеться живий. Хазяїн вагався. Технік міг його пізнати. У тех­ніка ще був револьвер і ніяк не можна було його відняти. Щоб витягти з кишені револьвера, треба було одставити рушницю.

Хазяїн вагався і поки що націляв у вредний олівець. Спокійний і невблаганний, як дерево, олівець вистромив свого гострого носа з кишені І загрожував незчисленними неприємностями. Чим далі дивився чорний хазяїн на нахабний олівців ніс, тим дужче розпалювалися в ньому чорні, душогубні емоції. Зрештою це було найпростіше. Розтрощити кулею невгамовний олівець, джерело шкідливих цифр, а заодно і технікове серце. Ніхто не дізнається. За одну ніч шакали начисто ззідять те, що залишиться від техніка там, у роз­колині під кручею. Хазяїн ще раз навів руш­ницю — тепер чорна мушка точно затулила собою чорний графіт олівця. Хазяїн почав легесенько залицятись пальцем до спуску.

Раптом він щось почув і повернув голову вбік. Десь унизу з боку аулу долинали уривки голо­сів і хазяїн знову завагався. Так само зненацька голоси вщухли, і хазяїн знову став залицятись до спуску, розраховуючи, чи він управиться після пострілу втекти не побачений від голосів.

Все це технік Нейштадт бачив у чорних очах над замурзаною хусткою. Ввесь нескладний хід чорних хазяїнових думок одбивався в чорних дзеркалах очей. Вони вагались, моргали, спиня­лись, вирішали і знов вагались.

Але Нейштадт теж почув далекі голоси, і от в очах хазяїна, коли він знову повернувся до техніка, уже не було вагання, а тільки короткий розрахунок часу. Треба було виявити активність, Нейштадт швидко оглянувся назад.

Він знав, що хазяїн інстинктивно переведе рушницю з олівця на ту точку, на яку він тепер дивився уперто і безстрашно. І в цю мить у справу встряв несподіваний помічник.

Це був кінь. Він знову фаркнув і почав задкувати. Нейштадт оглянувся назад на хазяїна. Хазяїн швидко перевів приціл на коня, тоді знову на нього, тоді знову на підозріле місце в кущах, і зненацька хазяїн повернувся на сто вісімдесят градусів назад.

Але було вже пізно. Жилава рука міцно три­мала його за барки. З кущів вийшло ще декілька джентлменів в обірваних бешметах і високих ба­ранячих шапках. Вони забрали в хазяїна гвин­тівку і взялись мовчки й діловито лупцювати його по потилиці і по спині.

Це були теж лезгіни — залізничні чорнороби і виноробські наймити, що верталися в далекий гірський аул. Уже здаля вони були пізнали довгу фігуру і довгий ніс Нейштадта, і прийшли йому на поміч тією самою стежкою, якою хазяїн ви­йшов на засідку. Почуття клясової близькости до робочого хлопця одразу перемогло традиційну національну ворожнечу.

XVII

Об одинадцятій годині знявся вітер і я вирішив їхати, але перед тим, як іти до машиніста Лисуна, я постановив поїхати на косу і глянути, чи не летять з моря качки. Поки я встиг дійти до площі, вітер був уже такий, що не хотілося йти пішки по березі. Падав сніг, і вітром його несло вздовж вулиці. Я умовився з візником і ми поїхали.

Не встигли ми добитися до стіни, як вітер виріс до такої сили, що візник горянин почав сіпатись на своєму сідлі, а за стіною кінь став. Уже нічого не було видно за морозною хмарою снігу, і візник начисто одмовився їхати далі. Я пробував пояснити йому, що в такому разі він залишиться без гонорару, але він до того промерз і натерпівся, що з радістю одмовився від карбованця і нагнав коня назад у місто.

Отже я пішов сам. Мороз був невеликий, може градусів з п'ятнадцять, чи коло того, але вітер дув такий, що йти було дуже смішно. Треба було нахиляти голову, як нахиляє голову бик, націлюючись у тореадора. Та й то дуже важко було пересувати ногами. Крізь снігову завісу видко було, як над морем коло самого берега метушилися качки, шукаючи захисту від шторму. І раптом я побачив уже зовсім комічну річ. Па­ралельно до берега проти вітру летів крижень — і стояв на місці, ніби повис у повітрі, підваже­ний на ниточку.