Дійсно, рада круків знає, як можна відмінити закляття. І той твій сон — то була правда, ми хотіли випробувати тебе. Адже ти — та Невинна Душа Дитини і ти могла б допомогти Купер'янові.
— Але ж та душа ще мусить його полюбити, — сказала Данка. — А як полюбити поза очі? Правда, він мені подобається з оповідань. Я його зовсім не осуджую за вбивство короля. От коли б він бився з королем на шаблях, як лицар, то було б краще. А то лякати круком?
— Маєш ррацію, — згодився Крак. — Але що сталося, те сталося. Минулого не повернеш. А те, що ти незнайома з Купер'яном, то не так важливо наразі. Основне — це твоє прихильне ставлення. Чи так?
— О так, звичайно, — щиро запевнила Данка.
— Отож, ми чимало сьогодні вияснили, — підсумував розмову Крак. — Тепер тільки треба чекати на ррішення Купер'яна. Ми нині дуже коррисно порозмовляли. Я радий, що ти така розумниця. До побачення!
— Не перехвали мене, — гукнула Данка навздогін Кракові.
— Отак, — сказала Данка, але вже Мнявці. — Отак. Я призналася, і Крак признався. Тепер уже все зрозуміло. А чи тобі ясно? Може, скажеш?
— Скажу, — відповіла Мнявка. — Скажу, що все мені ясно, що нічого не ясно. Отак!
— Ти диви, яка мудрагелька! — сказала Данка. — Що ж тут неясно?
— А багато чого, — пояснювала Мнявка. — Ось, по-перше, ти незнайома з Купер'яном! По-друге, як ти його полюбиш, а раптом він тобі не сподобається?
— А от Крак мені подобається. А вони, круки, всі на одне лице. Я думаю, що Купер'ян не гірший.
— А по-третє, — продовжувала Мнявка. — Як буде твоя невинна душа відчаровувати, ти хіба знаєш?
— Не знаю, — погодилася Данка, — але мудрі круки напевно знають, як це зробити.
— А от, наприклад, треба буде поцілувати крука в дзьоб? Брр!... Ти це зробиш?
Данка задумалася. І тоді відповіла:
— Зроблю! Я собі уявлю, що то чорний молодий принц. Зажмурюся — і поцілую. Це ж недовгий поцілунок, не такий, як у фільмах в телевізорі.
— Гаразд, — продовжувала Мнявка. — А якщо перед тобою з'явиться престарезний дід?
— Ну, то й що? Я не маю договору про поцілунки. Це ти вигадала!
— Добре, — не замовкала Мнявка — як ти гадаєш, він хіба не упаде з гілки груші? Та вона тут же обламається під ним — і дідуган з третього поверху впаде не землю і заб'ється на смерть.
Данка засміялася:
— А от ти не забилася!
— Бо я кішка.
Отак вони собі розмовляли до самого обіду. А, може, то Данка балакала сама з собою. Хто ж його тепер знає?
19. "Історичні проходи по Львову"
У суботу вся сімейка робила порядки: спрятували, мили підлогу, витріпували ліжники... Словом, робота кипіла. Така вже традиція у нашому помешканні. Зате після обіду татко бере мене на екскурсію по місту. Він каже, що то "історичні проходи", бо так писав колись один історик.
Я забажала почати від церкви св. Юра, бо до неї від нас найближче.
— Знаєш, татку, я не роздивилася добре, що там за скульптура на церкві, — попросила я.
Справді, треба було задирати голову, аби добре роздивитися вершника, що топче конем змія і проколює йому списом язик. Татко трохи пояснював про св. Юрія, але я то вже знала. Навіть знала, що перед тим була інша, напевно менша і не така гарна церква. І що теперішню побудували митрополити Шептицькі. І скульптуру зробив, сказав татко, скульптор із смішним прізвищем — Іван Пінзель. А пінзель, це те саме, що пензель, яким малюють. Певно, гарно малював той скульптор і так його прозвали.
А ось і митрополичі палати (хоч то був один будинок — палата), в яких замешкували єпископи і митрополити. Два роки тому там навіть кілька ночей відпочивав Папа Римський. У тім палаці мешкає тепер кардинал, що мене похвалив у Шевченківському гаю.
Далі ми йшли збоку саду, що був дуже занедбаний. Тут ще стриміла металева вежа, татко назвав її "глушилкою", бо колись вона і ще дві інші, — їх вже недавно розібрали, — глушили радіо "Свобода", яке татко щовечора і тепер слухає. А тоді не міг вчути через ті "глушилки".
— Це був колись дуже гарний сад-парк. Можливо, його ще впорядкують і зроблять доступним для людей, — сказав татко.
— Чи тут могли мешкати ворони і круки?
— Він такий опущений, що могли б. Але, як бачиш, їх нема. Може, колись, ще як тут був лісок, а не парк, вони гніздилися. А чому тебе це зацікавило?
— Та так просто, щось найшло на голову, — відповіла я ухильно.
Потім до центру ми спускалися парком імені Івана Франка. Ось тут давно, коли ще не було парку, а був, певно, лісок, жив Крак.
Але то було дуже давно. У центрі міста татко забажав трішки відпочити, але я попросилася підійти до пам'ятника Івана Підкови. Ми пройшли повз великий пам'ятник Тарасові Шевченку, якраз молода пара клала квіти йому і знимкувалася. Довкола стояли весільні гості та різні прихожі. Такі, як і ми. Але ми не затримувалися, а підійшли до Підкови: на великім камені була тільки його відтята голова, нижче була гармата і круглі кулі, або ядра, як казав татко. До самого пам'ятника вже доходили столики з парасольками, грала музика з радіо.
— Ми тут не будемо пити пива, правда,татку? — сказала я.
— Звичайно, на цьому місці не пасує. Хоч йому відтяли голову на площі Ринок, а не тут.
Ми пішли попід мур якогось собору, мур тягнувся далі. Тут була вежа крамарів, її вже заслоняла зелень дерев. За столиком під натягнутим дахом ми пригостилися: я своїм улюбленим морозивом з полуничною підливою, татко пивом.
— А чи була вежа кравців? — запитала я в татка, коли він оповідав, що отут йшли вали і мури міста і було багато всяких веж, які колись мусили доглядати різні цехи ремісників. Батько Купер'яна ж був кравцем.
— Добре не пригадую, де саме була вежа — здається, що то була Галицька. Її нема, але це десь там, де пам'ятник королю Данилові. Там виходить і вулиця Галицька.
— А де тече Полтва? — запитала я.
— Ось тут під алеєю, попід фонтан із Божою Матінкою, попід пам'ятник Шевченкові, попід оперний театр і туди далі проспектом Чорновола. А тепер вона в каналізаційній трубі — і випливає аж за містом. Там її очищують, бо всі відходи-нечистоти у місті стікають до неї. Вона ще далеко поза Львовом тече непрозора і погано пахне.
— А по той бік Полтви, як вона ще текла по долині, що було? Он там, де той гарний будинок із скульптурою на верху? — питаю.
— Музей етнографії. Там було мокро, болота не висихали, — відповів татко. Потім ми йшли Ринком і я запиталася, де страчували Підкову.
— Ось тут, за Ратушею. Правда, тоді була інша ратуша, інша вежа. Але був уже годинник, що звався дзиґарі, вибивав години своїми дзвонами.
— А я десь чула, — кажу, — що там, де страчували Підкову, була якась двоголова скульптура. Не ці фонтани по боках Ратуші.
— А-а, — сказав татко, — стовп ганьби? Зайдемо до історичного музею, що отут поруч, і подивимося.
Ми проходили місцем страти, але нічого тут не було такого, щоб можна було здогадатися про нього. Такі, як і всюди, крамнички і кав'ярні. Ми зайшли до музею, поруч був королівський палац, де зупинявся король.
Коридором ми вийшли на подвір'я з колонами і галереями. Там дуже гарно, крім столиків для кави є і різні старовинні речі — гармати і ота скульптура — стовп ганьби. Я її відразу впізнала, бо Крак дуже добре її змалював. Ми знову сіли за столик, татко на цей раз замовив каву, а я собі яблучний сік. Ще одне морозиво він не дозволив — боявся за моє горло. О, наші історичні проходи влетять у копійку, сказала би бабуся.
— Татку, а чи маєш ще силу піти під Високий замок, до церкви, куди ходив молитися князь Лев і його жінка?
— Слухай, Данусю! Та звідки ти скільки всього знаєш? — здивувався татко.
— Старші собі говорять, а я іноді й підслухаю, — знову я сказала неправду. Отака "невинна душа дитини"!
Виявилося, що це не так вже й далеко на той Старий Ринок, де був колись давно центр міста-города — за князів. Татко пояснив, що тут, на узвишші, десь поруч церкви св. Миколи мусив бути низький замок князя Лева, щоб йому було недалеко до церкви. А його дружині, Констанції, угорській королівні, Лев подарував невеличкий храм Івана Хрестителя.
Ми оглянули цей костелик. Правда, зауважив татко, і церква, і костелик вже поперебудовані і вони не виглядають отак, як були у давнину. Збоку біля входу була пам'ятна таблиця — на ній у короні красувалася королева Констанція. Цю таблицю, оповів татко, щойно почепили самі угорці.
— А чому нема такої таблиці для князя Лева? — я запитала.
— Ай справді? — здивувався татко. — Може тому, що ми українці: ми не поспішаємо.
— На сьогодні досить отих "історичних проходів", — сказав татко,— я вже втомився. А ти, мала?
— Я також трошки. Але мені було дуже цікаво, — відповіла я.
— Я дуже тішуся, що маю таку допитливу дочку, — похвалив мене татко. Додому ми поїхали трамваєм.
У неділю, як звично, зранку "суєта суєт", як мовить бабуся, — всі поспішають до церкви. Ходимо ми до церкви Святої Євхаристії у центрі, де мене водять готуватися до причастя. Церква велика і гарна. Минулого року я ще не причащалася, але бачила дітей — дівчаток у білих сукеночках, хлопчиків у вишиванках та метеликах, що йшли до причастя. Ой, гарно то було! Я аж позаздрила. Бабуся каже, що тут добре ще й тому, що є лавки. Татко і мамуся додають, що тут мудрі священики і виголошують добрі проповіді, яких я майже не розумію. Але мушу вірити батькам на слово.
Відразу по Службі Божій татко з мамусею не пішли зі знайомими на каву, як часто бувало, а на моє прохання ми вступили до Національного музею. А моє прохання було таке:
— Я дуже хочу побачити картину Івасюка про Хмельницького, оту, що маємо фотографію.
— Не фотографію, а репродукцію, — поправила мамуся і додала.
— Сама картина є у Києві, а у Львові маємо тільки варіант, трохи інакший, аніж наша репродукція.
— Ця картина мені менше сподобалася, аніж наша, — заявила я у музеї. — На нашій дуже виразні лиця, коні і все інше. І наша якась світліша і радісніша.
— Ти маєш рацію, — сказала мамуся. — Наша виразніша. Але чомусь знавці малярства вважають, що оцей львівський варіант має більшу вартість.
Про оглядини інших картин я не оповідатиму, бо це би затягнулося надовго. Мені наразі цікава тільки одна картина. Зрештою, собі гадаю, це не остання наша екскурсія.
На вулиці Фредра ми подивилися на таблицю художникові Миколі Івасюку, на проспекті Шевченка проминали місце, де вбили композитора Білозора, того, який написав "Мамину світлицю".