А щоб не гаяти часу, почав думати, як краще розгосподаритись йому,
Що йому робити? Печі мурувати ще не можна, бо цегла не підсохла; пішов би на лам — здалося б забити штук кілька, біда лишень, що ні в чому їх посолити: посуду — тільки панцир із черепахи, а непосолене м'ясо зіпсується. А може, зрихтувати піч так, щоб можна було піддимувати м'ясо? "Ось чудова думка!" — аж скрикнув на радощах Микола й пішов тієї ж миті до печі."Далебі, дурниця! — думає. — Ось у бічних стінах треба зробити— дірки, встромити туди дрючка, на якому вішати м'ясо, та й димарня готова!" Довше не міг утерпіти Микола й пішов дивитися, чи готові вже цегли. "От довго сохнуть, — нетерпеливився він, — сьогодні, здається, не можна ще заходжуватися коло роботи."
А що самотнє життя нашому пустельникові вже давно остогидло, вирішив він на дозвіллі шукати товариства. Микола не раз уже збирався зловити живцем кількох лам, освоїти їх, та й якось веселіше буде з живою твариною.
Отже, почав він обмірковувати цю справу. Думав, думав та й додумався: зсукав із прядива довгого міцного мотузка з петлею, що легко та вигідно можна було його закидати й, зашморгнувши, притягати до себе. А що моторний був наш козарлюга та й не раз і не два доводилось йому ловити арканом баских напівдиких коней в степу, то певний був, що повільні лами не втечуть од його петлі.
До місця, куди ходили лами пити воду, було далеко. А що сонце стояло на вечірнім прузі, Микола відклав свою мандрівку до другого дня. Але, щоб не гаяти часу, треба було приготувати дещо на завтра. Отже, приніс він повну торбинку картоплі й частину кинув у гарячий попіл, щоб спеклася, а решту висипав у куток на потім. Після цього одрізав чималий шмат черепашини на вечерю та на завтрашні лови, а решту м'яса полив солоною водою, вклав у шкаралупу з черепахи й заховав у малу яму, викопану замість льоху.
Зближався лагідний, чудовий вечір. Легкий вітерець ніжно колихав буйне листя дерев. І вирішив Микола піти погуляти трохи на побережжі.
Прийшов до моря, а воно мов із самоцвітів! Золотаві хвилі далеко ген під крайнебом вилискують, горять і міняться, мов веселка."Ех, море, море!"— зітхнув Микола та й згадав, як то він вибирався колись у морський похід.
Згадав, як теж отак мигтіли золотом хвилі, коли, вгледівшши турецьку галеру під Керчю, спустили вони щогли й запливли на швидких чайках од заходу сонця, щоб не помітило їх вороже судно. Ждали так на повному морі до півночі. А тоді — ох, як злинуть зграєю соколів на галеру! Метушаться бусурмани, як у вулику бджоли, а запорожці гуляють по галері, забирають гармати, золото, білую габу й шовки дорогії...
"Ех! Минулося, минулося! — зітхнув Микола. — Живу тепер сам на цьому острові, та й Бог один знає, чи верну коли між Товариство Низове, чи побачу ще свою Вкраїну..."
Отак роздумуючи, сів він на уламкові скелі, що спадав у море. Хвилі бились об берег і відпливали лагідно вдалечінь. І згадав наш козак, що давно вже не купався. Глянув на свою одіж, а сорочка чорна-чорна, як ніч темненька. "Незабаром неділя, — міркує Микола, — та й не годиться в чорній сорочці святкувати". Отож виправ її, виполоскав та розвісив на гілляці, а сам — гульк у хвилі.
А що не раз доводилось йому перепливати Дніпро, тож не побоявся вплав дістатися до острівця, що досить далеко виринав із хвиль. А допливши, побачив із радістю, що не дурно туди прямував: хвилі, що час до часу заливали острівець, одпливаючи, залишали на білому піску безліч мушель, устриць та іншої морської животини, "От здасться колись цей острівець, як не стане м'яса в мене, а на березі важко буде знайти устриці", — подумав Микола і поплив до свого острова. Навкруги в хвилях аж кишіло від риби, так що майже руками
міг ловити одну за другою. "От сака доконче треба буде сплести", — сказав по думки Микола, вискакуючи на берег. Тим часом сорочка вже просохла, й, усміхаючись із задоволення, вбрався він та й попрямував до дому.
На другий день, іще тільки на світ Божий благословилось, як Микола вибрався на лови. У торбинку насипав печеної картоплі та поклав шматок смаженої черепашини, загорнутої в кокосове листя. За аркан, яким підперезався, встромив сокиру, а щоб сонце не парило під час спеки, поклав на плече парасолю. Було ще дуже рано, тому Микола вирішив піти понад річкою дальшою й іншою, ніж звичайно, дорогою, щоб оглянути нові околиці. Продираючись через густі корчі, полошив наш ловець цілі зграї різного птаства. Між іншими на високому старому дереві побачив кілька папуг, що з вереском зірвались і зникли йому з очей. "От хоч би одну папугу зловити, освоїти та ще й вивчити дещо говорити: може б, веселіше було у печері", — подумав він. І, отак міркуючи, зійшов на невеликий горбок, що спадав стрімким муром у море. Вузька щілина перетинала його на дві частини. Підійшов туди Микола, зігнувся, щоб поглянути, та й аж крикнув із дива та радощів: на самому спаді цієї прірви побачив сіль. "Ось і справді, чи не в щасливу годину я вродився? Буде вже чим приправити картоплю й печеню та й зберігати можна буде чи черепашину, чи м'ясо з лам, а то гірка морська вода не набагато краща за звичайну джерельну: псується сама, як постоїть довше". Насипав Микола повні кишені солі та й помандрував далі.
Коли прийшов наш ловець до ріки, лам іще не було. А що з'являлися вони тільки опівдні, влігся Микола під крислатим деревом та й почав снідати. Саме як скінчив снідати, почув здалека тріскіт галуззя й за кілька хвилин побачив, що наближається череда лам.
Не гаючи часу, зірвався Микола на ноги, чигаючи за деревом із наготовленим арканом. Кілька лам пройшло повз нього, але так далеко, що не можна було їх досягнути. Аж нарешті одна, нічого не передчуваючи, підійшла до нього ближче, ніж попередні. Мигнув у повітрі аркан, і Микола вчув у руці пручання впійманої лами. А щоб вона ні одним звуком не сполошила інших, стягнув міцно петлю круг її шиї та й швиденько затягнув у кущі.
Зловлена лама була матір'ю двох маленьких ламенят, які без страху пішли за нею в кущі. Врадуваний Микола почав їх гладити, а вони, наче прохаючи, щоб відпустив їх матір, почали лизати йому руки.
"Не бійтеся, малі створіння, нічого вам не буде! — промовив до них лагідно наш ловець. — Ходіть за матір'ю й заживемо як щирі друзі", Найкоротшою дорогою вернувся він до печери та й почав будувати малу стаєнку для своїх милих гостей. Викопав кілька дерев і посадив так густо, що могли замінити стіну.
Лама втомилася дорогою й лягла на землю, а ламенята прилягли безжурно коло неї та й почали ссати молоко. Наш Микола очей не міг одірвати від ламенят. Радіючи безмірно, що вже не сам буде в печері, а будуть біля нього живі створіння, заходився будувати стайню для любих звірят. А як скінчив її за два дні, завів туди ламу з ламенятами та й гіллячками обтикав отвір, щоб уночі не втекли. "От і товариство буде мені, та й користі немало: із вовни м'якої, може, вдасться мені якось зробити одіж, молоком можна буде годуватися краще, як устрицями, та й пощастить іще, певне, масла та сиру скуштувати", — думав він.
Отак прожив Микола якийсь час радий та щасливий. Але, боячись, щоб часом хижак який не викрав йому любих лам, вирішив пересадити дерева трохи далі. "І подвір'я стане просторіше, й ламам буде вільніше", — міркував наш острів'янин.
Але швидко передумав:"Ні, недобре воно буде: виривати зараз деревину. А то хто знає, чи не схотілося б якраз у цей час, коли стайня отвором стоятиме, заглянути непроханому гостеві. Краще насаджу нову огорожу з дерев, а потім уже розберу стару. Отоді й вовк буде ситий, і коза ціла". За два тижні все було готове: подвір'я збільшилося майже вдвічі, а лами були вже тепер при ньому.
Поволі почали вони звикати до Миколи. Як, бувало, верта він додому, виходять назустріч, обнюхують, чи не приніс чого й лижуть йому руки, як дасть свіжої травиці. А як підросли трохи ламенята й перестали вже ссати, почав Микола" доїти ламу. Про посудину не треба було йому журитися: лушпин із кокосових горіхів було доволі. І от день у день розкошував Микола молоком. А що непоганий був із нього господар, то незабаром стояло в печері кілька лушпин, повних ще й кислого молока.
Горіхів кокосових з'їдав тепер наш острів'янин менше, тому вирішив посадити кілька: колись виростуть, і тоді не треба буде, думав він, бігати аж у ліс.
Лами почали все більше й більше освоюватися. Щоб трохи полегшити собі працю, Микола почав використовувати їх. Коли що важке треба було йому перенести, клав на хребет лами, й вона переносила. А що багато часу забирало йому розбирати галуззя з стіни, якою виводив лам з огорожі, тому прорубав в одній із стін невеличкий отвір, яким могла протиснутися лама. Знадвору не було його видно, бо прикритий був зеленню, а від подвір'я, щоб бути все-таки безпечнішим, спритний запорожець закладав щовечора отвір галуззям.
Серце раділо Миколі, як увечері вертався додому. Перед ним повільно ступала лама, навантажена чим-небудь; дорогу знала, як він сам, то й перед отвором огорожі ставала, наче сказати хотіла: "Здійми з мене вантаж, я так не пролізу". Потім лама просувалася через отвір, а за нею Микола. Вернувши до печери, Микола й сіна ламам принесе, і свіжої трави, і годує з рук стару ламу та її молодих. А вони з радості скачуть, як діти малі, й туляться то до матері, то до нього.
Одного дня пішов наш господар поглянути, чи вже просохла цегла, й побачив, що можна нарешті мурувати піч. Щоб мати все готове до мурування, підшукав Микола липкої, глинкуватої землі, що заступити мала вапно, зробив із гладкого каміння кельму та й спорядив навіть подібне щось до грунтваги. А як оце все виготував, вирушив із ламами по цеглу.
Але по дорозі ось що надумав: цеглу носити без нічого буде погано, та й багато не забереш за один раз. Треба сплести коші, зв'язати їх по двоє мотузком та й перевісити через хребет лами, наче сакви. Як надумав, так і зробив. А що неледачий був наш козак та й меткий до всякого діла, не зглянувся навіть, як два невеличкі кошики були вже готові. От тоді й неважко йому було перенести всю цеглу до своєї печери.
Не гаючи часу, почав тепер Микола мурувати піч. І вимурував був уже одну бічну стінку та й заходжувався саме коло другої, як трапилася несподівано страшна подія й перервала йому всю працю.