Тобто стоїть, думає, може, баришня передумає, може, вона не така черства; а далі я не знаю, далі йшла, не оглядалась, так що, може, він і поїхав, я не фіксувала, чи він, чи не він — машини так і шастали тоді.
Ну, в музеї повний переляк, "беркут" приїхав, стоїть, жде невідомо чого; ну, продам секрет, що:
— Галочко, ну чому, — кажу, — ви без мене не одкрили помешкання і не закрили ту довбану кватирку?
І знаєте, що вона сказала? Ганя?
— Не положено, — каже, — по інструкції без наукового співробітника.
Такий пердіманокль. Це вже не перший раз — коли буря вибила ту ж само дристану кватирку, там теж була паніка з вохрами, з "беркутом", біганина через весь Київ з усіх кінців, щоб ту кватирку правильно закрить. Отже ми вдвох починаємо знову зривати печатки, одклеювати наліпки, виймати ключі — і не можемо. Довбаний ключ провертається в замкові, а не одмикає, як ми його вдвох не крутили.
— Бачте, — шепоче Ганя, — а ви не вірите. Я тут уже стою скільки і чую ваш голос ізсередини, як ви мене звідти, замкнута, так жалібно кличете.
Вона вже не раз у нас містифікувалася, жалілася, що чує звідти вночі шелести, грюки. "Плаття шарудять, діти маненькі балуються", — шепотіла вона частенько.
Наші інші вохровці скільки не прислухалися, а їм такого не було, а ця так тихенько плачеться, що їй є.
— От чую ваш голос, як ви там кричите, — шепотить вона, — наче "рятуйте!" отак жалібно, "прибери руки!" і все таке.
— Ганю, Ганю, я не там, я тут, — торсаю її за плече.
— Знаю, знаю, — скинула мою руку, — но так дуже бігали ви там, просилися, тупотіли.
А ключ крутиться, як по маслу, і не одкри-ває,це хорошо з одного боку: якщо ключем музей не одкриєш, то вже одмичкою й поготів. От маразм, час іде, ми нічого не можемо зробить, от єдрьона, отаке чепе.
Один "беркутівець", що по тривозі виїхав, тут давно вже чекав, я йому кажу:
— Ви чоловік, ви робіть що хочете, ось вам коробка ключів.
Чортихнувся, взяв того ключа, сунув і з першого разу одімкнув. Господи. І так на нас дивиться, як на ідіоток, так само, як ми дивилися на того ключа. Ну, ми поодмикали, кватирку тут довбану задовбали, позамикали все знов, сигналізацію я здала, все, аріведерчі.
Ну, я на метро встигла зекономити до "Либідської", щоб швидше, а там далі вже візьму тачку, бо вони там луплять в три тарифи, добігла до "Автовокзалу", думаю, піднімусь по проспекту, так буде теж економніше, я думала по поверхні пройти, а дивлюся, там повно машин, там кругом розвороти, розв'язка, такі дорогі машини, такі темні всі, що не дуже там побігаєш, бо, може, тут дехто на "Окружну" їде з певними думками, та почне взад-вперед не пускать через дорогу, а що йому варто? Сиди, педалі смикай, а ти навколо машини бігай, не пускайся.
І от я вскакую в перехід, а він там, під землею, складний такий; і знову мені страшно, і чому — я сама ще не знаю, може, тому, що такий само суцільний коридор, як я до Паньківської бігла між ґратами, ну, така само аналогія, бо там мені теж неприємно було, і от я знову потрапляю в таку само довгу ситуацію, довгий такий глянець, там же завжди різні торговки стоять, а тепер тільки кахлі самі блищать, нікого нема, тільки світло горить, так мертво, наче сюди місяць пробиває світлом.
І я отак по цьому коридору чешу-чешу і чую вже, що за мною хтось іде, такий чувак, така чорна сорочка довга, десь йому за тридцять, так під сорок, я так мигцем оглянулася — чувак, я так прискорила, коридор довгий такий, я так стиснулась вся в ньому, я як зачешу по ньому, отак зразу сумочку перекинула навхрест, не бігла, а так дуже 7* швидко, не знаю, може, й бігла, хіба зафіксуєш, так, великий, великий прогон, і коли я вже бігла так неприемно, мені чогось ввижалося, що там самечки він мене й дожене, і тут мені поперек якась людина шастнула, і так мені вже полегшало, що периферично зиркнула, а та людина сама побачила і швидко так в інший бік. Шмигнула. Я як зачешу, що вискакую вже з цього коридору нагору, а тут же мені ще на проспект вирулить, рулю і периферично дивлюсь — а той чувак чеше. Ну, я до автовокзалу, а він теж, на відстані, правда. Я таки вирулила на проспект і вже не бачу, а чую, що він чеше за мною. Ну, думаю:
— Не треба лякатися, ну, в усякому разі він же не кидався на мене, в коридорі начебто не приставав і, може, наші дистанції співпадають, може, йому по тому ж маршруту.
А сама думаю:
— Ну що робить, як кинеться?
Я так сумочку підтягую і так наче туди рукою, наче в мене там всередині балончик. З нервово-паралітичним газом, це я роблю такий вигляд, наче він там в мене є, і перша така ідея, що: "Я вас попереджую, що в мене такий пристрій", — якайсь такая дурня, взагалі, хто тут твої тексти слухатиме.
Я так ремінець навхрест повісила та вже якось зібралася докупи, але відганяю такі думки і йду вище проспектом, отак ближче до траси, відчуваю, що це артерія життя, ця дорога, там якісь люди снують, хоч і на авто, але.
І таки відчуваю, чеше таки за мною, але на відстані; а потім він уже мене доганяє і починає отак щось наче шепотіти, така тринда, і повний такий місяць, для шизофреніків класичний символ. "Ну й нічка, — думаю, — класична попалася".
І таким гидким голосом і таким же тоном починає щось таке типу:
— Дєвушка...
Щось таке починає ляпати:
— Куди це ви йдете, — щось таке, точно, мовляв, так пізно, а ви йдете і т. д.
Що я з переляку забула вже тексти всі свої про балончики, лише чую його бурмотіння якесь гидке і пам'ятаю, що ніколи в таких ситуаціях не треба огризаться, коли агресія в них, вони одразу всі такі стають дурні, — я це знала, а тут в мене просто зірвалося, і я йому щось таке гавкнула роздратоване типу:
— Йди, — мовляв, — йди своєю дорогою.
Щось таке плюнула, як то кажуть; і відразу ж
спалах йому в очах такий агресивний, а тим часом отак я вже до універсаму прочесала такий шматик, а в мене висить отак сумка, і всі тексти, "Боже мій, про що його отут попереджати", липкий, дурний якийсь стан маніакальний чужий отак над тобою, я хотіла, думала, що отак візьму і скажу про "балончик, що отак як бризну зараз!" — але вже воно якось не прозвучало, і тут він якось якимось ривком таким до мене, хапає отак мою сумку і хвать, а я якось рефлекторно відчула, що я її не одпускаю, я вже знала, що буде кидатись, і так уся вчепилась в неї. А він отак як смикне — а ні фіга! — а в мене сили десятирились, і це для нього так несподівано, що він — друга спроба — як смиконе до себе, але адреналін, така судома, що я нічого не випускаю, і він ще щось таке наче патякає, і я бачу — починається в нього третя його спроба, він отак мене вхопив тепер за руки й хоче за них — і жбурнути в кущі; ну я отак спружинила на всі боки, що він мене тільки гойднув добряче в той бік, але не настільки, щоб я завалилася, встояла, одірвалася од нього з ремінцем, вирвалась в протилежний бік так, що мало не впала. І на дорогу отак шмигону і отак під колеса, бо помирать чи в кущах, чи на трасі — це велика різниця; і одразу одна машина отак од мене боком — це Господь-Бог помилував, що не збила, а той ідіот стоїть отак біля темряви і звідти на мене дивиться таким же дурним поглядом, як і він сам, автоматичним, так, наче мене й не бачить, але вдивляється, наче бачить там замість мене якусь іншу взагалі, волосся таке русяве, але не сиве таке, погане, такий крючкуватий ніс, і такі само вилуплені, але якісь світлі очі, ні, не темні, якісь такі сірі, як бувають, в кого вони водянисті, вирячені, як у жаби, а ніс такий гачком, такий противний, чорна сорочка така, світлі брюки якісь, але пам'ятаю деталі містики — такий крючок замість носа і такі дурні, вилуплені очі, світлі такі й дивляться невідомо в що.
І я отак од видираю сумочку од них на трасу в рятівний гуркіт машин, самогубно викидаюсь під колеса в секунду — тут якраз таксі з фішкою, я так в секунду туди влетіла, значить, так сіла:
— Господі, маніяки!
Таксист так дивиться на мене, і я раптом бачу: всередині якась світломузика, такі парфуми тонкі, повітря таке холодне, тобто прохолодне, як і музика в салоні, наповненого кондиціонером, і я починаю бачити навколо, що це зовсім не таксі, а щось дуже таке з гіпердорогим салоном і починаю впізнавати того крутелика в червонавій тканині з надто акуратною стрижкою, од якого я одбрехалася на розі Паньківської, що я мало назад не вискочила.
— ... Які маніяки? — питає він повільно, і я, нарешті, бачу, що це таки задристане таксі, наша таки "волга", і таксист такий наш, підстаркуватий, роботящий чоловік, який дивиться на мене так: "сучка, бігає тут поночі і хоче, щоб до неї ніхто не ставав маніяком", — так подивився на мене лише одними очима, що мені вмить все стало ясно й без слів. Як на шизофренічку дивиться, а везе, тобто я збагнула, що співчуття од нього такого не діждусь. Словом:
— Дівчино, а в чому річ?
Що ти такому поясниш? Ну я й мовчу, словом, трошки так підвіз, тільки під гору; я вже вискочила, і вже біжу, бо мені навколо здається, що з темряви на мене зараз кинуться усі бандити, я коли вискочила з машини, то тут уже було якось страшніше — таке голе повітря, таке нічне, що коли я вскочила до себе в хату, то відчула: Кличко на рингу. У мене було таке бажання запрограмоване, якщо бандит сюди сунеться — дати йому в щелепу. Чому? Пояснень нема, бо не було ніякої ідеї, наприклад, коліном в яйця... Я ж — ніколи не билась, ну в яку "щелепу"? Він би мені у відповідь як дав, то завалилась би — ну в яку "щелепу"? Ну я ніколи не била в щелепу, тим більш кулаком;
тут в мені прокинувся боксер, я такого стану ще ні разу до того не відчувала — таке страшне бажання дати в щелепу й більшь нікуди. В мене відбулася така страшна мобілізація, я ж підготувалася до смертельного бою, і тут раптом така "сільська" моя хатка мила з рушниками, що я лише тут розслабилася вся, що в мене виникло бажання люте таке: хук з лівої. Ніколи в житті не билась, дітей навіть по попі не могла тріснуть; а тут з підсвідомих дрімучих лісів: ударить в морду.
Може, я колись в минулих життях була боксером? Боже, таке незреалізоване дать в мордяку, як у японців, які можуть побоксувати гумове опудало свого начальника для розрядки стресу.
Ну, я потім залізла в ванну і одразу думала там все зразу з себе й змити: очі, очі оті карячкуваті, оцей кривий ніс, і він, цей, в чорній сорочці — не проходить, так, що мене почало в ванні всю трясти, коли я нарешті розслабилась.
І тут ця історія бере й починає продовжуватись, бо я на другий день біжу на Дніпро, бо знаю, що Дніпро змиє все.