А музичній школі виділили окремий флігель у приміщенні загальноосвітньої школи. Мало хто вірив у те, що музшкола житиме. Постало питання: де взяти вчителів, які захотіли б морочитися з сільськими дітьми? А за ним ще кілька питань: чи підуть у музшколу мар'янівські діти, чи виявляться у них необхідні здібності, де взяти інструменти і таке інше. З того часу Іван Семенович ніби роздвоївся. Фізичне тіло й голос його були в Москві, а серце — в Мар'янівці. До розв'язання організаційних проблем підключив усіх свої друзів у Москві і в Україні. Тиснув своїм авторитетом на секретарів ЦК, обкому, райкому, міністра культури республіки та інших посадовців. Від його дзвінків їм не було спасу. Прислав із Великого театру у Мар'янівську школу дев'ять роялей (на одному з них грав сам Рахманінов), повний набір духових та струнних інструментів, ноти, платівки та іншу музичну всячину. Враження було таке, ніби в цьому селі відкривалася не музична школа, а консерваторія. Особисто добирав кадри педагогів для свого дітища.
Марію Луценко він запросив на роботу до цієї школи 1976 року. Вона закінчила музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педінституту з червоним дипломом, її залишали на викладацьку роботу в цьому закладі, і тут така несподівана пропозиція від великого маестро. "Гадала, що їду в Мар'янівку на три роки, а виявилося, що на все життя. І не шкодую, бо випало спілкуватися з музичним генієм. А справа його життя стала й моєю", — розповідає Марія Петрівна.
У школі в цей час з'явилося ще кілька талановитих педагогів. Утворилося коло подвижників, музикантів-побратимів, які віддавали всі свої сили і час улюбленій справі. Серед них, окрім Марії Луценко, — Павло Бохняк, Ростислав Омеляско, Світлана Острова. Я назвав би їх лицарями ордену Івана Козловського. Вони поставили перед собою завдання охопити музичними заняттями в загальноосвітній школі якомога більше дітей, аби виявити серед них музично обдарованих. Це нагадувало пошуки самоцвітів у місцині, де одного разу було знайдено самородок. Інтуїція не підвела Івана Семеновича. В селі таки було відкрито "родовище" музичних талантів. Сформували з них класи скрипки, хорового та сольного співу, духовий і фортепіанний відділи. Тепер належало ці самоцвітики відшліфувати та огранувати. Програма навчання завдяки Івану Козловському набула народнокласичної спрямованості, що не подобалося тодішнім ідеологам. Він був фактично духовним наставником Мар'янівської школи. Його контакти з учнівсько-педагогічним колективом навчального закладу набувають постійного характеру. Школа не може без нього, а він — без неї. Бува, зателефонує на сільську раду або у відділення зв'язку: "Нехай мар'янівці до мене приїдуть..." І мар'янівці — чи самі вчителі, чи й учні їхали до нього на гостину. Він пив із ними чай, водив по театрах, давав поради. Це були радісні години спілкування батька зі своїми дітьми. Так було майже щомісяця. А 1977 року Козловський приїхав сам. Замовив теплохід, і вся школа разом із ним помандрувала до Канева. Та найбільше мар'янівцям запам'яталася їхня поїздка до Москви у березні 1980 року. Готувалися до неї більше двох років, бо мали виступити у Великому театрі на 80-річному ювілеї Івана Козловського. Перед концертом була репетиція. Всіх вразило, що Іван Семенович розмовляв українською. Звертався нею до оркестрантів, режисерів, інших виконавців. І диво дивне: вони намагалися йому відповідати українською, хоча й добряче перекручували слова. Юні мар'янівці прибули на репетицію одразу з поїзда, тож позіхали, кліпали очима, переступали з ноги на ногу. Та однією своєю фразою маестро ніби відро холодної води вилив на кожного: "Гей, козаки, хіба можна так стояти під час співу, подивіться, як стою я, хоча мені 80".
В ювілейному концерті брав участь дитячий хор та ансамбль сопілкарів Мар'янівської музичної школи — всього 57 учнів. Зверніть увагу на цей факт: сільські діти з України — на сцені Великого театру. Цим Іван Козловський возвеличував українське село і кидав виклик пихатій Москві. Хор спочатку виконав твір Джованні Перголезе "Стабат матер", потім — українську народну пісню "Ой чий то кінь стоїть". У цьому теж символіка: українська народна пісня поряд зі світовим шедевром. Іван Семенович зробив із неї справжню симфонію. Він заспівував разом із вихованкою школи Світланкою Горенко, яка, до речі, сьогодні працює тут викладачем. В очах глядачів — прихована насмішка, мовляв, що ці селюки можуть. Та з кожним тактом вирази їхніх облич змінювалися: здивування, повага, захоплення. А коли ансамбль сопілкарів виконував "Скерцо" Баха, флейтисти Великого симфонічного оркестру не втрималися і підіграли дітям. Глядачі аплодували стоячи. А ювіляр стояв гордий і щасливий, мовляв, от вам і сільські діти. "Це було наше перше бойове хрещення", — згадує Марія Луценко.
Через рік мар'янівці — на сцені великого залу Московської консерваторії. Їм було доручено заповнити ціле відділення українськими колядками та щедрівками. Потім були виступи на сцені малого залу консерваторії, на заводі імені Ліхачова, на Кремлівській ялинці, інших сценах. Щоразу Іван Семенович намагався внести щось нове у програму.
Восени 1981 року він відправляє учнів Мар'янівської музичної школи до Артеку, де разом з ними бере участь у великому концерті під відкритим небом. Сам відпочивав у сусідньому санаторії. Якось прийшли до нього діти разом із учителями в гості. Застали його на морі. Здивувало, що Іван Семенович плавав швидко, довго і майстерно, ніби було йому не 80, а 20 років. Пораділи: отже, корифей має ще достатньо пороху в порохівницях, аби здійснити всі свої творчі задуми.
Його дружба з мар'янівцями міцніла. Вони приїздили на всі його дні народження. Дарували йому то вишитий рушник, то дубовий чи барвінковий вінок. Радів цим дарункам, наче мала дитина. Розпитував про те, де вони той барвінок у селі зірвали, про Мар'янівку. Одного разу запросив земляків до своєї квартири. Це було виявом найвищої довіри і приязні, бо впускав до свого гнізда лише найближчих людей. Але й цим не обмежилася прихильність Івана Семеновича до мар'янівців. Дозволив їм зайти до свого кабінету на другому поверсі квартири, куди рідко заходили навіть родичі. Там були гантелі, спортивні тренажери, книги, ноти, сувеніри. Кожна річ для нього мала якесь значення: оце мені подарували тоді-то, оцей романс виконував там-то. "Підійшла я до вікна і руками сплеснула, бо перед очима відкривалася панорама вечірньої Москви з кремлівськими зірками", — розповідає Марія Петрівна Луценко. "Ви зірками милуєтеся, а моя душа — у Мар'янівці під вербами. Уявляю, як там зараз гарно", — говорив Іван Семенович.
Він мріяв відремонтувати батьківську хату, добудувати до неї сучасний флігель і жити в ньому щоліта. Але попри свої зв'язки й авторитет цей задум йому здійснити не вдавалося. Місцева влада, звісно що за вказівкою районної, обласної, республіканської і центральної, вперто згоди на це не давала. Чому? Мабуть, Москва не хотіла випускати на волю українського солов'я із його золотої клітки. Та все ж великий мар'янівець посадив навколо батьківської хати яблуневий сад на честь Олександра Довженка та розбив парк. Говорив, що хотів би, аби його тут поховали.
Наприкінці 1980-х Мар'янівська музична школа почала готуватися до 90-річчя Івана Семеновича Козловського. Він особисто сформував програму учасників концерту. Вона була настільки складною, що створювалося враження, ніби він хотів улаштувати школі і самому собі найвищий іспит. Його ідея мусила перемогти остаточно. Сільські діти мали виконати у Великому театрі твір Рахманінова "Всенощноє бдєніє". "Якби ви знали, як ми його мучили! Музична канва цього дуже важкого твору місцями ділиться на 6—8 голосів. Та все ж домучили і виконали так, що зал плакав", — згадує Марія Петрівна.
"Я щасливий, що зі мною на цій великій сцені моя Мар'янівка. Мрія мого життя здійснилася..." — сказав Козловський.
Це були останні роки життя корифея. Відчував свій кінець і готувався до нього. Був задумливий, розмірковував про сенс життя. Кадри кінохроніки зафіксували мить одного з таких філософських роздумів: "Життя підтверджує, що я не все зробив. Від цього в мене сум і навіть роздратування. Тому що кожен з нас розрахований на більше..." Цей монолог переходить у спів: "Проходит все, и нет к нему возврата, жизнь мчится вдаль мгновения быстрей...". Співак іде по високій траві проти сонця і розчиняється в сонячному мареві. Мою спину обсипає морозом, я відчуваю те ж саме, що й виконавець. Ось воно: мистецтво входити в серце слухача...
Помер Іван Козловський 21 грудня 1993 року. Ховали його в Москві, яка не відпустила великого корифея на батьківщину ні за життя, ні після смерті. Але приїхали мар'янівці, несли в руках колосочки, гілочки калини і співали українських пісень.
Немає в Україні й досі пам'ятника великому мар'янівському Орфею. Цю роль виконує його музична школа. Вона все так же працює, знаходить і розвиває сільські таланти. Понад 20 її вихованців пов'язали своє життя з музикою, закінчивши консерваторію, інститут культури, музичні факультети педінститутів, музичні училища. Для одного села це немало. Та головне, що музика торкнулася сотень дитячих душ, наклавши на них печать високого мистецтва і шляхетності. Школа, яку очолює Марія Луценко, ще тримає колишню марку, підтримує свої традиції. Має зразковий духовий оркестр, один із найкращих вокальних ансамблів в Україні. Але боюсь, що може перетворитися на пересічний музичний заклад, яких в Україні сотні, бо починають "заїдати" її різні проблеми. Настав час оновлювати костюми, музичні інструменти, а коштів немає. Загальноосвітня школа відібрала частину приміщення. На цьому грунті між навчальними закладами спалахують конфлікти. Агов, панове, чи не забули, хто будував ті школи? Чому топчетеся по пам'яті великого земляка? Та найбільше мене вражає те, що ідею Івана Козловського створити в Мар'янівці музичну школу-інтернат для обдарованих сільських дітей України, проігноровану Сталіним, не підтримали й демократичні правителі України. Вочевидь, це їх єднає у ставленні до українського села.
Завітайте до Мар'янівки.