Було досліджено багажник автомобіля "Жигулі", належного Миргородському, встановили, що в день скоєння аварії автомобілем користувався Едуард Рубан. На Качиному болоті провели розкопки і знайшли тіло Оксани Іваненко. Опитали багатьох людей, виявили свідків, які показали, що бачили підозрюваного по дорозі на Качине болото, бачили, як він клав у машину лопату в день, коли відбулася аварія. Під тиском чисельних доказів Едуард Рубан визнав свою вину, на слідчому експерименті повністю відтворив обстановку злочину. Згодом над ним відбувся суд, який покарав його на значний строк позбавлення волі.
Микола Іванович був дуже здивований, коли вперше побачив затриманого Едуарда Рубана. Видно старезна-престарезна бабця Доля, яка нахабно, без нашого прохання лізе у найменші шпарини життя, вирішила вкотре пожартувати. Наче з колоди карт витягла перед очі слідчого не кого-небудь, а колишнього Коліного обідчика, атлета-волейболіста, який так грубо й безцеремонно колись викинув Колю з волейбольного майданчика.
Івана Безпалого виправдали й відпустили додому. Прокурор Рубан змушений був подати у відставку. Його не притягли до відповідальності, щоб не ставити пляму на чесну репутацію радянської прокуратури.
Микола Степаненко незабаром оженився на Лєні Вовченко, яка завагітніла в перший день нового року. Через дев'ять місяців вона народила "новорічну дитину".
Ліна отримала від родички повідомлення, що Коля покинув райцентр, ходять чутки, що женився, проживає у Києві, в квартирі дружини. Дізнавшись про таке, дівчина пішла в Голосіївський ліс, щоб не бачити людей, щоб на самоті побути зі своїм горем.
В цей час п'ятикурсник сільгоспакадемії Костя вирішив прогуляти останню пару, запросив першокурсницю Аллу на побачення. Алла – білявка, з таким юним, гарним, майже дитячим личком, що Кості хочеться її в руках потримати, неначе горобеня. Парочка зайшла глибоко в той же Голосіївський ліс і присіла на товстих колодах. Костя взяв гітару, почав лірично-жалісно співати, щоб розчулити Аллу, аби вона стала до нього податливішою. Алла такою стала, хоч пісня її не зачепила. Натомість вона зачепила Ліну, що проходила неподалеку. Ліна слухала пісню і довго-довго плакала. Вона прощалася зі своїм першим коханням, а першокурсниця Алла його вперше зустрічала. Так часто буває в житті: хтось втрачає, а хтось у цей час знаходить.
Костіна пісня лилася між старих дубів, грабів і кленів:
"Плаче захмарене небо
В задумі клени сумні
Більше встрічатись не треба
Стиха ти мовив мені…".
Для Ліни ця пісня була сумною-сумною, а для Алли просто ліричною.
Невдовзі Степаненко перейшов працювати в обласну прокуратуру, згодом у республіканську. Коли він покидав райцентр, зайшов до себе, вже на колишню роботу. Мав забрати з кабінету особисті речі. Коли зібрався до виходу, зупинила секретарка Ліда:
– Миколо Івановичу, заждіть хвилинку! Я тут випадково в кабінеті прокурора лист знайшла, на ваше ім'я. Візьміть, може щось важливе!
Степаненко зупинився, з цікавістю взяв лист і почав читати. Раптово збліднів. В очі кинулися перші слова Ліни: "Любий Колю…". До кінця читати не зміг. Опустився на стілець, весь зім'як, осунувся, здавалося, ледь не заплаче.
– Що з вами, Миколо Івановичу, – співчутливо звернулася Ліда, – помер хтось?..
– Ні-ні, нічо… от дізнався тільки що… як випадково, через цю кляту роботу, я втратив, згубив, напевно, найпрекрасніше, що було у моєму житті…
Пройшло кілька років. Зазеленіло новою весною. У тринадцятилітньої київської дівчинки Валі, що мешкала в будинку за номером п'ять, по вулиці Жмеринській, з'явились веснянки-ластовиння. Вона терла свого зацяткованого носика перед дзеркалом і ледве не рюмсала. Їй було сумно ще й від того, що улюбленець-кіт Димар вже третій день не приходив додому, жив у сусідському дворі й зазивно-голосно нявчав серед ночі. Однак сумно було лише Валі. Люди за вікном раділи-всміхалися сонцю, весні й вербовим котикам.
В першу суботу квітня за старою традицією в Червоному університеті на юридичному факультеті – день відкритих дверей. День юриста. Зранку під університетськими колонами почали збиратись поважно-пузаті дядьки-прокурори, з блідими кабінетними обличчями, суворі дами-судді з копицями фарбованого волосся, недавні молоді випускники, які пищали-шаліли від радості, зустрівши колишніх своїх співкурсників, з якими ще не так давно їли в гуртожитку смажену картоплю з одної сковороди.
Курс Миколи Степаненка святкував п'ятирічний ювілей. Іменинників запросили на сцену факультетського клубу, аби розповіли про свої успіхи-досягнення. Хтось хвалився посадою, хтось дякував колишнім викладачам, хтось вдарявся у ностальгічні спомини. Коли надали слово Степаненку, він здивував усіх. Замість пафосної промови прочитав саркастичний віршик:
Всіх чистіші в нас юристи
Руки чисті, ноги чисті
Їх не треба навіть мить
Бо поважність облетить.
Спочатку зависла тиша, потім молодь не втрималася й гучно стала реготіти. Старші випускники поставилися з нерозумінням, не сприйняли насмішки над професією. Двоє таких старших-поважних перешіптувалися між собою:
– Це хто такий борзий найшовся?
– Шо не знаєш?.. Степаненко… важняк… не дивись, шо молодий, такі справи-веде розплутує, що сам Мегре міг би в сторонці заздрісно насіння лузати.
– Мегре не насіння – він кальвадос пив.
– Та то ж у їхньому, тому Парижі, а в нас який кальвадос, хто його бачив? А от хлопчина наш – авторитету вже зажив.
Микола Іванович Степаненко, слідчий з особливо важливих справ, "важняк", не пішов з курсом у ресторан, відмічати ювілей. Подався додому, де чекали дружина й двоє дітей. Вдома йому було краще ніж на людях, затишніше та спокійніше. Сім'я стала для нього пристанищем благодаті, те, чим дорожив і дуже цінував. Живуть вони з Лєною дружно. Правда, буває що й сваряться. Побут, діти, майнові негаразди заїдають, стають причиною сварки. Тоді в квартирі може літати все, крім меблів. Лєна – жінка запальна. Коли помиряться, почуваються, наче недавно почали зустрічатись. В такі хвилини Коля згадує від когось почуте: "Не одружуйся з першим коханням, не дай, щоб воно стерлося об кухонно-побутове повсякдення. Нехай воно залишиться недоторканим-чистим, мов мрія, на все життя". А може то він так виправдовує себе?.. Хто його знає… В чужу пазуху не легко заглянути.
Однак, не було й дня, аби він не згадував Ліну. Часом у сні називав її ім'я. Добре, що воно було майже співзвучне з ім'ям дружини. Лєна завжди думала, що Коля у сні кличе її.