Перш за все треба навчитись читати. Він читав Каноника, читав Псалтиря, читав Октоїха, але там він все і так знає. Це тільки для форми держить він в руках книжку, він до неї не дивиться. Але тут треба читати і треба розуміти. Тому почав він пильно слово по слову перебирати у книзі і помітив він, що книга написана "до прикладу", якто пишуть пісні. Не можна було зрозуміти то одразу, але він хотів то зрозуміти. Чому і як був страчений рай. Чому і як ті грішні анголи були ввержені в тьму кромішную. Чому одні зістаються на небі і раюють, а інші йдуть у вічне поневолення і рабство темноти? І як треба уникнути спокуси не впасти в гріх? Не може так бути, щоб не було виходу з найтяжчого положення, з найбільшої біди, з найгіршого рабства неволі. Мусить десь бути вихід! Треба тільки подумати, добре зміркувати, знайти те справжнє і помічне. Не можна вийти у ці двері, треба шукати інших. Не можна ногами, то треба рачки. Не можна по доброму, треба знайти силу. Не можна звичайною силою, треба надзвичайну. Боже провидіння має багато шляхів у незнані простори...
Так міркував старий і так пішов він шукати по світах тієї цілющої справедливості. Чому його дочка має гинути за чийсь гріх? А коли навіть за свій власний, чи ж немає збавлення від нього? Певно що є. Вічність є милосердна так само, як і безжалісна. Треба її тільки знайти, усвідомити і вблагати добрим, великим, творчим чином.
Яків ходив до Почаєва. Ні. Там він не знайшов нічого для себе. Там тільки фіміяни, золото і дорогі каміні. Там тільки храми і величність. Але він знав, що не блеск і не зовнішня роскіш навчать його пізнати істину. Блеск і роскіш це тільки ознаки сили. Цей камінь, ці ковані з золота образи, ті чорні постаті у клобуках і співи Херувимської на хорах Лаври, все то гарне, але хіба може сказати йому Пречиста діва, що сидить намальована над престолом, чому його дитина попала в прокляття, чому над нею та над її потомством висить гнів і темнота, чому ніхто не може йому помогти. Він молиться. Так? Дід Яків знає, що є Бог і він знаходиться десь далеко, високо, глибоко, в небесах, у просторах, у його душі, у кожному проміні сонця. Тому він молиться. Але дід Яків приходить до висновку, що молитва не приносить вирішення, як не буде сказано нашому розумові одне, якесь чисте, вражливе, дошкульне і дотепне слово, як те слово не западе в саму точку нашої душі, як воно не запліднить там чогось, не зкільчиться і не проросте плодом. Мусить з власної душі вирости збавлення. Сила така мусить десь взятися, що прорве застій духа, що витворить твердість, що заставить розум мудро думати і учинно творити...
Старий Яків пішов туди, сюди... Йому раяли, що десь там у такому то селі живе старий книжник. Пішов до нього. Hi. To ніякий мудрець. То шептун, що зашіптує біль зубів, пристріт чи вроки. Він не таких шукає. Йому вказували на ріжніх людей і Яків скрізь шукав їх. Нарешті він натрапив на такого: це був один учитель, ще молодий чоловік з довгим волоссям на голові. У його невеличкій кімнатці при школі було багато книг. Попід стінами, на полицях, у шафі. На стіні якісь картини і портрет людини у кожусі та смушевій шапці. Там також висять карти і малюнки. Все це якось вперемішку, в непорядку. Яків прийшов до того учителя, зняв шапку і привітався... Учитель подивився на старого і запитав, чого йому треба. Так, так... Я чув, що ви книги всілякі читаєте, що знаєте багато... І розповів йому старий чисту правду, як то є...
Молодий учитель не сказав Якові нічого. Він тільки задумався.
– То, значить, він був родом з Кавказу? – спитав учитель...
– Так воно ніби має бути... Через батькову матір... Та була десь звідти...
Учитель знов довго думав, а потім сказав:
– Ну, добре... Прийдіть до мене ще раз... Я з вами поговорю... Ви любите книги? – спитав учитель. Старий йому сказав:
– Книги мають в собі слова... В началі було слово, каже святе письмо... А тому треба знати книги...
– Добре, – ще раз проговорив учитель... – Заходьте до мене... Поговоримо...
Старому не так легко було заходити до свого учителя. Це не було близько. Це було сорок верстов. Це було десь аж біля Дубна. Не можна було отак – встав раненько і за годину там. Це треба день туди, день назад. Такі учителі на нашій землі роскидані зрідка...Але Якові він чимсь подобався. Це нічого, що він молодий, але він має розумні очі, і по всьому видно, що той чоловік на вітер не говорить. Слово у нього важить щось...
Яків ходив і ходив до того учителя. Через місяць, як не мав часу, через два... Інколи це трівало довше, але Яків не переставав ходити. Звідти він приносив книги, але по селі почали ширитись чутки, що Яків спізнався з чарівником, що носить чорні книги, що він водиться з нечистою силою...
Так йшли роки. У Марти родилась дочка. Здорова, тяжка дівчина, яка до року почала вимовляти багато мудрих і зрозумілих слів. Її звали Марією. Минув ще один рік і народився син, якого назвали Хотьом... Це було якраз перед роком від часу, коли не стало його батька... Як старий Яків сподівався, так і сталося. Степан, оженившись, деякий [час], здавалось, дещо втихомирився. Сидів дома, брався навіть до роботи, їздив до ліса. Але це не так довго трівало. Вже по році почалося... Десь зникав з дому, не було його кілька днів, а вернувшись, був п'яний і спав іноді двадцять чотири години. Старий нашвидко викінчував з комори собі хату, бо жити в одному приміщенню з зятем не міг. Той був завжди неспокійним, завжди непривітливим. Спочатку бодай обходилось словами, але згодом, як тільки хто щось йому сказав невгод, одразу почав пускати в хід кулаки. Марта не раз бігала довколо хати, спасаючись від його п'ястуків.
А оце десь перед роком сталося ще гірше. Десь він там злегався з отією побережничкою. Полька така. Чоловік помер, а вона почала гуляще життя. Жила в лісі. Приїздили до неї люди, пили, ночували... Внадився туди і Степан, а з ним іще дехто. Пили там по цілих ночах і Степан навіть задумав розвестися з Мартою та одружитись з тією полькою. Сидів там у лісі цілими тижнями, а як приїздив додому, то одразу зчиняв бучу...
Всі бачили, що довго таке життя не може продовжуватись. Степан був спитий, аж синій. Його очі дивились на світ похмуро, білки покриті червоними жилками. На чолі видувалися великі розгалужені пруги. Як прийшла масниця, він не був ні одного дня дома. Марта, старий Яків, вичікували, коли він повернеться, з острахом. Марта спокійно переносила своє горе. Їй соромно було щось казати батькові, бо вона добре пам'ятала, що батько не дозволяв їй цього робити. Старий Яків дивився на це інакше. Він сидів у своїй хатчині через сіни, читав книгу і прислуховувався, що там робиться. Скрипнуть двері і він вже зводився. Він був переконаний, що щось має статися. Треба тільки бути чуйним, щоб врятувати дочку та її дітей.
А Степан в той час розїзджав по хуторах, був у Бущі, у Верхові, їздив з полькою десь аж до Здолбунова. У кожному місці пили. Не тільки пили, а заливалися горілкою. Степан вже продав одного коня і пропив його. Останнього дня він приїхав до польки одним конем, розпряг його і поставив під шопою. Надворі падав густий мокрий сніг. Степан був весь мокрий. Він постукавсь до дверей, але двері були зачинені.
– Зосько! – крикнув він пропитим, хриплим голосом. Але йому ніхто не відчиняв.
– Відчиняй! – крикнув він знов і зо всієї сили затарабанив у двері. Він згадав, що в останній час до польки почав їздити якийсь дячок з Бущи чи Новмалина... Степанові здалося, що в хаті хтось є. На нього нападає дикий шал.
– Відчиняй! Стерво бабське, відчиняй! – Він тарабанив у двері, потім знайшов каміня і почав ним гатити у двері. У сінях хтось застукав.
– Ти, Степане, здурів чи що? – почув він голос Зоськи.
– У мене люди! Всі сплять!..
– Впускай і мене! – кричить Степан... Він навалився на двері і увірвався до чорних сіней. Не зупиняючись, він поплівся до хати. У хаті було темно, чути було якісь рухи. Степан засвітив сірника і побачив – на лавах, на долівці спали люди – жінки і мужчини вперемішку. Степан засвітив лямпу і зупинився над людьми, що лежали на долівці. Розуміється, що всі розбудилися. Жінки не хотіли, щоб їх бачили і тому ховали обличчя.
– Ей, ви... Повертайсь мордою! Чого одвертаєшся! Вставай! Зосько! Давай закуску! – Степан вийняв з-за пазухи око горілки і зі стуком поставив його на столі...
– Вставай, вставай! Будемо пити.
– Чи ти, Степане, здурів, чи тобі голова не варить! Серед ночі! Де ти був?
– Мовчи, Зосько! Кажу: давай закуску і значить давай! Розхлюпалась, як попадя, проповіді говориш, свята Божа знайшлася, а сама, як чорна сука з тічкою...
Він бушував і ревів, мов звірюка. Смуги на чолі ще побільшились, очі ще більше почервоніли. Зоська зрозуміла, що більше пити він не може, інакше буде зле, але як зробити, щоб відвернути його від пиття. Вона підійшла до нього і голими, повними руками обняла його. Обняла так, що м'язем пухлої руки закрила йому рота.
– Ходімо спати, – спокусливо шепнула вона йому на вухо, але він, мов опечений, зірвався на ноги:
– Сама лягай! Я хочу пити: встав, взяв пляшку і перехилив її собі в рот. Пив так довго, поки хватило віддиху, потім відірвав пляшку від рота і жбурнув її, недопиту, в двері.
– Лярво! – кинув він Зосьці слово, а сам пішов до дверей. Ніхто за ним не виходив. Всі, що були в хаті, попідводились і прислухалися, що він там робить на дворі. Степан все лаявся, кляв, заклинав всіма, які тільки знав кльонами і по хвилі всі почули, що він запріг свою коняку і поїхав...
Надворі мокро, темно, віє західній вітер і шумить по верхах лісу. У селі, чути, ще співають, проводять масницю, гавкають собаки. Степан лежав на санях, а коняка тягнула його сама. Він інколи підводився, кричав на коняку, щоб та бігла, знов лаявся, кляв, кричав на ціле горло так, що люди чули той крик аж у селі... Здавалось, це робить подоріж сам Люципер, що якось викрався з пекла і волочиться по землі.
Марта ту ніч не спала. Вона вже не спала кілька ночей. Вона чуйно лежала на постелі з дитиною і раптом почула крик... Це він, – подумала Марта і одразу схопилася на ноги.
– Тату, – побігла вона у сіни. – Він!
Старий був одягнений, спокійний, відчинив їй двері.
– Бери дітей і ходи до мене.
– А може, покликати людей...