— З таким тужливим поглядом на себе й справді можна собі притужить лихо, як притужують молодиці померших чоловіків, коли цьому правда.
— Я й сама вже стану затого марою. Нема кого приплакувати й притужувать. Ввесь рід од мене одцуравсь. Цураються мене й усі добрі люде, — сказала Мокрієвська, подаючи порожній стакан Улясі. — Налийте, серце, ще чаю, бо мене зага аж пече.
— То йдіть в монастир. В монастирі знайдете собі захист і тихе пристановище, — сказав Кміта.
— Ще що вигадайте! Це чисті смішки! Яка ж з мене вийде черниця? За це шкода й говорити! Нема в мене й хисту до цього, та й потягу не маю до чернецтва. Як на це пішло, то я ладна краще йти не в монастир, а під монастир або під шум, як кажуть на селі, — сказала Мокрієвська. — Знаєте, як на селі часом лаються баби: "а бодай ти під шум та під греблю пішла!" Мені й зостались тільки хіба шум та гребля.
— А як на мене, то я ладен йти під монастир, а не під шум. Під монастирем я роздобуду собі хліба, а в воді мені хіба жаба дасть молочка, — сказав Кміта.
— Ви що інше. Ваше життя склалось на інший спосіб. А мене неначе зумисне доля повела чудною стежкою, якимись тернами та чагарями, та й завела в пущі та нетрі. Тут і батько винен, і один жених винен, і другий жених винен, та й сама я винна. Винні люде, винна й моя вдача. Я була молода та недосвідна. Моє гаряче серце бажало кохання. Колись світ здававсь мені раєм, а усі люде добрими янголами. Я, нерозсудлива, йняла віри усім, як мала дитина. А от люде об'їли, обпили мене та й одкаснулись од мене. І з-під моїх ніг неначе хтось висмикнув кладку через шум. І я знаю, що загрузаю в якесь багно й потопаю, і вже ніхто мене не вирятує. І люде од мене одцурались, і я од усіх одцуралась, і нігде мені поради шукати. Ніхто мене не одрятує, хіба один бог, — говорила Мокрієвська й з тими словами одразу заплакала й спересердя та з одчаю наче кинула стакан на мисочку.
— То напитуймо місця в лазареті, чи в шпиталі, чи в якомусь приюті, чи будлі деінде, та й будемо служити й хліб матимемо, — промовила Галецька.
— На цю службу я ще б пристала. Мені тепер тільки б і ставати до помочі таким безприхильним стражденикам, як оце я.
— Дай, боже, собі напитать місце, то вже я дбатиму й за вас, — тихо обізвалась Галецька.
Мокрієвська втерла сльози й підвела голову.
— Дайте, серце Улясю, ще стакан чаю. В мене все неначе сохне коло серця, — промовила Мокрієвська й подала Улясі не порожній стакан через стіл.
— Та допийте ж передніше цей стакан! Ви ще не допили сливе півстакана, — сказала Уляся.
— О, чи ти ба! А я й не бачу, що я ще не допила. За дурними сльозами вже й світа не бачу, вже й не тямлю, що я говорю. Навіжена я стала, та й годі! — сказала Мокрієвська й чогось осміхнулась.
Галецькій стало невимовне жаль цієї безталанної людини, котра з такою красою, з такою веселою жвавою вдачею впала так низько, як падають останні волоцюги. По її товстих косах, по всій голові стриміло непричесане волосся, теліпалось понад шиєю, вилізало пасмами на вуха, злазило на чисте гладеньке бліде чоло. Уся її класичної краси голова була оповита волоссям, неначе павутинням. Комірчик на шиї та рукавички були побгані, нечисті, неначе вона наділа на себе якесь чорне заношене плаття. На чорній кофті по грудях лисніли руді плями та смуги. Галецька несамохіть задумалась, їй стало шкода цієї безталанної людини, що завчасу зів'яла й зблякла, неначе квітка, скошена саме в спеку.
— Чи це вже ви, Улясю, кінчаєте свої науки, чи ще вчитиметесь рік? — говорила Мокрієвська й хапком хлептала чай.
— Вже, хвалить бога, доплила до берега, — сказав Кміта.
— Вже скинула оте коричневе убрання й пошила собі нову сукню. Так вже мені остогидла ота форма! — сказала Уляся.
Мокрієвська одірвалась од стакана й миттю підвела голову. Через одчинені двері в кімнатці вона побачила почеплену на стіні новеньку Улясину суконьку, яснозелену з чорненькими та червоними дрібненькими квіточками.
— Ондечки я її й бачу! Еге, ото вона теліпається на стіні? — сказала Мокрієвська і раптом схопилась, побігла в кімнатку, одчепила сукню й на пальці, неначе на цвяшку, винесла її в світлицю та й почала вертіти перед вікном. Вона знов покинула недопитий чай, навіть забулась за його.
— Ой гарна ж суконька! Ви добре добрали собі колір до лиця. В вас карі очі та чорні брови. Вам дуже пристає до лиця зелене або біле. І мені найкраще прияличає або зелений, або білий колір. Було як уберусь в біле, чи на бал, чи на Великдень на утреню, чи що, то й сама себе ледве впізнаю в дзеркалі.
І Мокрієвська вертіла суконьку на пальці, неначе гралась. В неї в очах ще й сльози не зсякли, а на устах вже блукав осміх, і самі очі ніби грались й осміхались крізь сльози. Вона й сукню вертіла на пальці, й сама вертілась. Побігла в кімнатку, почепила на цвяшок, десь налапала нову Улясину юбочку, і знов вилинула серед світлиці, оглядала підбійку, ґудзики, стьожечки, котрими була облямована юбочка. Мокрієвська вешталась, крутилась по кімнатах, непосидяща та жвава, як живе срібло.
— Допивайте-бо чай, бо прохолоне! — обізвавсь Кміта.
— О! а я й забула за чай! Мені пристає до лиця зелене. Господи, як гарно мені в яснозеленому, та ще як додати до його чорних кружев. Ще трохи пристає мені жовтуватий колір, а червоне убрання вже зовсім мені не прияличає. А вам, Улясю?
— Я ще й не справляла собі нічого червоного, то й не довідалась гаразд за це, — обізвалась Уляся.
— Шкода! Добирайте, серце, убрання, щоб доконечно приставало до лиця. Покращаєте вдесятеро! От поназдивитесь, як побачите! — лепетала Мокрієвська. — Але мова мовиться, а хліб їсться, а час минає, як кажуть люде. Я оце до вас по ділу. Ви наймаєте в себе одну кімнатку. А я оце посварилась з своєю господинею, тією, що ви дражните Сухореброю. Чи не найняли б ви мені тієї кімнатки?
— Ото шкода, що ви мені заздалегідь не сказали! — обізвавсь Кміта. — Вже моя сестра впервих замовила для себе ту кімнатку.
— Тітка вже просила, й сьогодні оце ввечері й завдаток принесе, — сказала Уляся й переглянулась з батьком, ще й ледве осміхнулась.
Од цікавих та кмітливих очок Мокрієвської це не потаїлось.
— Це ви, певно, тільки одмовляєтесь, щоб мене не пустить до себе… Це й ви мене цураєтесь. Господи! яка ж я тепереньки безщасна людина! Усі од мене одцурались. Усі нехтують мною, неначе змовились. Де мені, безталанній, подітись?
І в Мокрієвської знов одразу очі зайшли сльозою. Улясі стало жаль цієї безталанної людини. Вона зирнула на батька й прижмурила очки, ще й кліпнула ними раз і другий.
— Коли вже ви так намагаєтесь, то я й не візьму завдатку од сестри! Про мене наймайте й ви. Я добре тому відомий, що ви завжди платите за квартиру й грошей моїх не замотаєте: глядіть же, не гайтесь, бо як трапиться який наймач, то я й оддам кімнатку, — сказав Кміта, котрому й справді стало шкода Мокрієвської.
Мокрієвська одразу ніби почутила полегкість на серці, повеселішала, подякувала й перестала румсати.
— Це, певно, та Сухоребра понабріхувала вам на мене. Вона баче, що між нами єднання, та й хоче нас розраяти, щоб ми посварились, бо вона ж не любе, як де в хаті спокій та мирнота. Я заздріваю, що це її намова.
— Та де там її намова! — обізвалась Уляся, — то вам тільки так здається.
— От я й загостювалась в вас, а там, мабуть, і моя господиня сподівається мене та гнівається, — сказала Галецька й похапцем встала й попрощалась з усіма.
— Заходьте ж до нас та не цурайтесь нас! — говорила Уляся, проводячи гостю з світлиці, — розважите себе трохи в горі.
— Спасибі вам за ласку: зайду колись, як буде час, — сказала гостя.
І Галецькій знов стало сором начіплювати торбу та вдягати латану удяганку; стало сором і перед Улясею, і навіть перед Мокрієвською.
V
Раз якось після Петра Лука Антонович Літостанський йшов на службу в "губернське правлєніє" з бомагами під пахвою. Він вийшов зарані з дому, щоб трохи проходитись та подихать свіжим повітрям, бо ранок був пишний. Після петрівчаних дощів настала година. З вогкої землі йшов легенький опар і ніби прозорою імлою оповивав гори й пригорки, вкриті садками, неначе дібровами. Літостанський простував проз Михайлівський монастир і несамохіть задививсь на пишний вигляд: на Хрещатик, на Царський сад та на інститут, котрий неначе виліз на подовжастий пригорок і довгими рядками вікон ніби оглядав хрещатицьку долину через верхи старих лип та каштанів. Цей горяний чудовий закуток нагадав йому рідний Канів.
Літостанський трохи постояв, втупивши очі в той пишний вигляд, і в його серце пом'якішало й душа подобрішала. На серці стало радісно, і йому забажалось зробить щось добре, щось комусь приємне. Він вглядів під монастирем рядки старців і завернув до брами, щоб подати милостину.
На майдані сновигали прочани з усяких країв, неначе ворушилась комашка. Скрізь по майдані то чорніли полтавські свитки та чорні корсети на молодицях, то біліли білі свитки та магерки на білорусах, червоніли хустки на головах та червонясті плахти на чернігівських та могилівських молодицях.
Молодиці та дівчата товпились коло рундуків, де блищали на сонці почеплені зелені й сині, й червоні разки усякого скляного намиста, де лисніли на прилавках срібні та позолочені хрестики, дукачі та образки. Ця частка Софіївського майдана, коло Михайлівського монастиря була схожа на чималий торжок або ярмарок десь в містечку, куди якимсь випадком збіглись та скупились цілими ватагами люди з усяких країв України і звідусіль.
Літостанський, почутившн в душі потяг до якогось доброго вчинку, завернув до дзвіниці, де по обидва боки брами на сходах стриміли два рядки старців. Він почув їх жалібне прохання і не міг вдержатись, щоб не подать милостині кільком сліпцям та калікам.
Саме в той час Кміта йшов на Поділ. Він в той день не виходив з торбами під монастир, бо мав на думці купити дещо на Подолі. Кміта простував попід монастирською стіною й вглядів Літостанського. Йому спало на думку пристать до молодого хлопця, познайомитись з ним та залучить до своєї господи. Але передніше йому хотілось розпитать в його й довідатись, хто він, що він за людина.
Літостанський приступив до старців і подав милостиню крайнім бабусям та сліпчихам. Галецька й Мокрієвська стояли поруч вдвох.