Аркадій ображено почав виправдуватись:
— Я випадково заліз. Я...
— Розумію, розумію... Але "нз" ставлю тобі не випадково. Знати треба! Сідай! Тепер іди ти, Коваль, і покажи свою свідомість біля карти.
Кіра вийшла до стола і через хвилину за східні кордони СРСР теж одержала "нз". Намагалася сперечатись — Василь Петрович висміяв її перед усім класом і посадив. Віктор Мартинов зразу заплутався і пішов на місце.
— Поговорю про вас з Платоном Юліановичем. Ольга Карлівна погано вас виховує, це я бачу і теж поговорю. А тепер — до побачення...
Василь Петрович повільно пішов з класу. Учні схопилися з місць і мовчки чекали, доки він вийде. Ніхто нічого не розумів. Ніколи Василь Петрович не ставив "нз", а тут раптом аж три за один урок, і все кращим учням.
14
В класі знов почалася гостра суперечка. Сашко напосідав на Аркадія. Сашко образився за Василя Петровича,— як сміють вони висміювати вчителя? Як сміють вони всі глузувати з такого викладача і обвинувачувати його в тому, що він на уроках розповідає різні пригоди?
— А "незадовільно" він від злості поставив, твій Василь Петрович? А Ольгу Карлівну висміює перед класом? Що вона йому зробила? — наступає Аркадій.
— А про "розваги" в старій школі хто розповідає? Не вперше так... Він навчає не боротися з хуліганами,— налетіла Кіра, мов шуліка, на Сашка.
Сашко оглянув усіх.
— Вони борються з хуліганами? А то не хуліганство — висміювати вчителя?.. Ось піду зараз і все розкажу Василю Петровичу. Скажу, що ви й прізвисько йому вигадали... Кірка і Аркадій, і всі ви побачите — влетить. Спочатку вам влетить, а потім подивимося...
Сашко пішов, підтягнувши рукава. Великі сірі очі зневажливо позирнули на Аркадія, який, обпершись об парту, мовчав. Він не знав, що робити. Кіра застережливо крикнула:
— Не заривайся, Сашко!
Сашко погладив своє біле волосся і швидко сказав:
— Хто, я? Побачиш, що тобі буде!
Вова саме зайшов у клас, спинився біля Кіри і в'їдливо проказав:
— Будь ласка, Сашко, не лякай, ми вже дуже лякані. А тебе можу й зараз полякати.
Школярі відповіли сміхом. Сашко ступив до Вови.
— Ти?!
— Я! Що скажете? Ой, мені страшно! Убивають! Громадяни, допоможіть бідному хлопчикові!..— смішливо закричав Вова і зразу змінив тон: — Піди скажи, що я теж підтримую Аркадія і Кіру. Іди!
— І піду!
— Розступись, громадяни! Дайте дорогу! — крикнув хтось із гурту.
Не озирнувшись, Сашко вийшов у розкриті двері і попрямував до вчительської.
Раптом Аркадій помчав через залу наздоганяти Сашка. За ним пішов увесь гурт із Кірою на чолі.
Майже біля самих дверей учительської Аркадій наздогнав Сашка і, ставши поруч, стримано промовив:
— Не смій іти!
Не спиняючись, Сашко відповів:
— Не ваше діло! Про чорнильницю збираєтесь говорити? Я вас провчу...
Взявшись за ручку дверей вчительської, Сашко навіть не глянув на Аркадія, у нього був свій план.
— То ж хуліганство кидати на підлогу чорнильницю, а ми вигадуємо прізвиська на нього жартуючи! — суворо крізь зуби сказав Аркадій і схопив Сашка за руку; той обернувся і штовхнув його в груди. Аркадій одхитнувся і зблід. Високий, тонкий, з великими карими очима і чорними вузькими бровами, Аркадій став зразу старшим за свої роки в очах великого натовпу школярів.
— Ти чого штовхаєш? — спитав приглушено Аркадій.
— А думаєш — злякався? Можу й по пиці дати,— відповів Сашко, знаючи, що його боїться майже вся школа. Він повільно замахнувся.
Але Аркадій не схотів чекати ударуЩе більше зблід, несподівано швидко замірився і вдарив Сашка по щоці, аж ляснуло.
— Тобі сподобалось, коли ябед б'ють, на! — задихаючись, крикнув Аркадій.
Навколо загомоніли. Сашко кинувся на Аркадія. Він орудував зразу двома кулаками,— це його прийом. Аркадій в'юнко ухилився від ударів, ще раз хутко розмахнувся і, не тямлячи себе, ударив Сашка. Сашко не наважився більше підняти рук і раптом закричав так голосно, ніби його почали різати. Закричав не своїм голосом. Закричав, щоб звернути на себе увагу, щоб вибігли вчителі.
Дійсно, з учительської першою вибігла Ольга Карлівна, за нею сивий учитель німецької мови, Франц Сигізмундович Амбарський, Василь Петрович і ще кілька педагогів. Завпед Кужіль протискувався з другого боку — він випадково проходив через залу. Коли вчителі спитали, хто вдарив Сашка, Аркадій признався. Сашко не переставав стогнати.
— За що ти його вдарив? — звернувся Василь Петрович до Аркадія.
Сашко закричав верескливо:
— Вони дражнять вас, Василю Петровичу, перекривляють, а я захищав. За це Аркадій Троян мене вдарив.
Василь Петрович почервонів і нервово нахмурився.
Кіра протиснулася вперед.
— Ти завжди всіх б'єш, і ніхто не кричить, а тобі настукали, так завив.
Учні раділи. Вперше знайшовся школяр, що посправжньому провчив Сашка, якого всі боялися. Признатись, діти дуже зраділи з перемоги Аркадія.
— І ти тут? — звернувся до Кіри Василь Петрович.
— Я теж тут! — відповів за Кіру Вова.
— Оце вони втрьох прізвиська вам вигадують, перекривляють і по всій школі пускають. Троє — Кіра Коваль, Порада і Троян,— знову пояснив Сашко.
Ольга Карлівна забрала Сашка і пішла з ним.
Аркадій стояв, не схиляючи голови. Кужіль і Василь Петрович пішли роздратовані, не глянувши на Аркадія.
Ледве вони встигли відійти — навколо Аркадія збуджено заговорили учні. Втішали товариша, і більшість співчувала йому. Але всі попереджали — Сашко помститься, і Василь Петрович теж не подарує.
15
Платон Юліанович Курокут два роки тому прийняв пропозицію свого друга, інструктора райосвіти Степана Бармиги, і пішов завідувачем 112-ї школи. І зробив велику помилку.
Платон Юліанович любить затишок і спокій. Він стомлена, нервова людина. І мріє він усе про якусь спокійну роботу, де б не було турбот і стільки метушні, настирливих потреб, що їх треба негайно задовольняти. Щодня навколо нього кілька сотень дітей-школярів — різноманітних, галасливих, непосидющих. Десятки педагогів чекають від Платона Юліановича розв'язання педагогічних питань, крім того, є ще адміністративні і господарські справи.
Все життя мріяв про спокій Платон Юліанович — про тихе життя, про непомітну роботу, про звичайні, зрозумілі справи по своїх силах і здібностях. І ось попав у таке пекло, де можна згоріти, задихнутись, оглухнути від шуму і турбот.
Колись він вчився на земських педагогічних курсах, бо не було куди подітись. Учителювати не збирався, бо завжди діти здавалися йому головною причиною людського неспокою.
Але все робиться не так, як хоче того Платон Юліанович.
В школі на нього напосідають турботи про величезний колектив дітей. Завідувач трохи боїться їх і не вгадає, як поводитись з учнем другого класу і з учнем старшого віку, що вже на півголови вищий за свого завідувача.
А тут треба заводити суворі порядки... Платон Юліанович завжди був переконаний, що не школа повинна виховувати дітей, а життя. Хіба його самого школа виховувала? Премудрий вислів Штенгауза не виходив з голови завідувача: "При лабораторному плані учня не вчать, він сам вчиться"... Аби діти трохи письменними стали, а там — на завод, в життя, на роботу!
Платон Юліанович тепер остаточно переконався, що він назавжди втратив надію на спокій. З усіх боків на нього навалюється безліч справ, нестримна злива людей різного віку, різного характеру, темпераменту, бажань. Налітають на нього з вимогами, із скаргами й ненавистю.
— Спробуй ладнати з ними!..— невідомо до кого промовив Платон Юліанович.— Всі критикують. Роботу погано поставлено, успішність погана, підручників немає!.. А до чого підручники? Без підручника можна дати поняття про світ, а життя навчить мудрості і боротьби.
Здається, Платон Юліанович апелює до того широкого сарая, що стоїть у дворі. А може, звертається до пелехатої хмари, яку підганяє вітер. Вітер влетів у двір і ніяк не вирветься — танцює, крутиться, мов у трубі. Вгору підіймає папірці, крутить осіннє листя, осиротілу бур'янинку. Все це добро вітер хоче підняти вгору і занести з собою. Але не вистачає сили дмухнути так, щоб вирватись через дах. Втомившись, вітер припадає до землі, секунду перепочиває і знову уперто крутить на одному місці свої легковісні скарби. Нарешті, проривається між будинком і парканом, мчить у безвість, світ за очі...
Платон Юліанович простежив за вітром, але з голови не виходять підручники... Подивився підозріло навколо, чи ніхто не стежить за його думками? В кабінеті немає нікого. Платон Юліанович замислився, вигадуючи зовсім неймовірний план. Треба ще раз порадитись з своїм другом Василем Петровичем Чернухою. Обіцяв допомогти. Що там казати — звичайно, допоможе. Коли обіцяв — допоможе!
Несподіваний дзвінок примусив здригнутись. Десь нагорі загриміло, і грім покотився по сходах. Ось гул долетів униз, і десятки ніг протупотіли коридором. Линули, як водоспад, діти з тих класів, що внизу — поруч з кабінетом. Платон Юліанович швиденько сів за великий стіл, розкрив папку з відомостями і зробив вигляд, ніби уважно її переглядає. Зараз хто-небудь зайде — не можна стояти без діла... Обережно позіхнувши, Платон Юліанович щиро позаздрив людям, яким доводиться мати справу не з дітьми, а, наприклад, з машинами... Все просто і ясно. І думати багато не треба, так здавалось йому.
Ніхто не заходить. Де завпед? Обов'язково всі намагаються обійти свого завідувача! Чекаєш їх — не приводять. Забудеш про все — несподівано хтось з'явиться і заважає. Так завжди...
Тільки Василь Петрович розуміє і співчуває... Платон Юліанович одхилився на кріслі, поклав голову на бильце і намагався вловити думки, що напливали.
Двері відчинилися, і швидко увійшов Василь Петрович. Звичайно, застав не за роботою — та це чоловік свій. Платон Юліанович підхопився і ображено сказав:
— Ніяк не можу дочекатись завпеда...
— Там історія трапилась одна... Неприємна.
— Знову історія, знову неприємна! Вижену, обов'язково вижену! — нахмурився завідувач.
Василь Петрович, розхваливши Сашка, розповів, як скромно тримався хлопець, коли Аркадій ударив його кулаком. В цій історії брали участь Кіра Коваль, Володимир Порада та інші піонери. Ще й набралися нахабства ставити йому безглузді, хуліганські запитання.
— Вигнати, негайно вигнати! Інструкція є, тепер не будемо довго панькатись! Покличте до мене, я їх звільняю з школи.
Виганяти Платон Юліанович нахваляється завжди, але ніколи не виконує свого слова.