Яша Баркін показував Марусі нові фігури танго. Захопилися вони цим так, що ні на кого не звертали уваги. В новому сірому, не зовсім вдало зшитому костюмі, в галстуці темно-червоного кольору з білим горошком, Яша на вигляд був старшим за свої вісімнадцять років. У нього було кощаве, немов поблякле обличчя з сухорлявим, довгим і гострим носом. Маленькі очі невгамовно бігали. Рівний проділ збоку ділив рідке рудувате волосся на дві нерівні частини.
Яша Баркін здавався чи не найсоліднішим у класі, немов він передчасно зістарівся і зів'яв. Товариші знали, що він злий і дошкульний і хоче, щоб його вважали в класі за першого розумника. Яша майже ні з ким не дружив, бо мав друзів десь у інших місцях і з тими друзями гуляв, часом пив пиво, любив танцювати. До своїх школярок теж ставився презирливо, за винятком Марусі. Вона відповідала всім Яшиним вимогам, які він ставив до дівчини,— гарно одягалась, трималася солідно, не губилася в будь-якому товаристві і в будьяких обставинах. До всього ще була й вродлива. Особливо приємно було Яші, коли він ішов з Марусею по вулиці. Вона привертала до себе увагу. Це лоскотало його дріб'язкове самолюбство.
Наспівуючи моти9 цового танго, Яша вів Марусю по колу, командуючи, коли треба було змінити відомі їй фігури... Яші здавалося, що Маруся не має ваги і її несе повітря. Танцював Яша зосереджено і натхненно.
— Цікаві фігури, але годі! — рішуче спинилася Маруся.
Яша пішов з нею під руку і зашепотів:
— Що я вчора бачив! Троян і Коваль...
Маруся спинилася в кутку. Яша зашепотів їй на вухо і ще більше зацікавив. Маруся ніколи не могла відмовитись вислухати плітки.
Нікого в світі Маруся не любила, крім себе. Навіть батько й мати для неї існували тільки як особи, котрих можна експлуатувати. Маруся була дома, як кара для всіх, хто жив з нею...
— Ой, зараз буде Богдан Петрович! Я ж не зробив одного прикладу і забув списати!.. А в тебе є? — спитав Яша.
— Звичайно, є. Можеш списати,— упевнено відповіла Маруся.
— Добре тобі, маєш ключ до розв'язання всіх прикладів і задач...— заздрісно промовив Яша.
— Який ключ?
— Вовка, який же...
— Не верзи дурниці і розповідай скоріше,— з гнівом у голосі наказала Маруся.
Яша покірно розповів, як він стояв на розі, чекаючи друзів, коли несподівано на тому боці з'явилися Аркадій і Кіра... З комічними подробицями розповів Яша, як Аркадій подарував Кірі цілий оберемок хризантем, і який у Аркадія був вигляд, і що робила Кіра...
— Умираю, тримайте мене! — заверещала Маруся і побігла на місце, бо коридором уже йшов математик — Богдан Петрович Кучеренко.
9
Ідучи на своє місце, Маруся обминула стіл, пішла іншим проходом з тим, щоб на секунду спинитись проти Аркадія і сказати з іронією:
— Здоров, Аркадію Аркадійовичу.
— Привіт,— майже не глянувши на неї, відповів Аркадій. Він добре знав вдачу Марусі і не зважав на тон її розмови.
Все своє життя у школі Маруся незмінно плавала між "погано" і "посередньо", дуже рідко підіймаючись до доброї оцінки. Гірше за Марусю в класі ніхто не вчився, і вона займала постійне місце серед ледарів. Але вона не розгублювалась, не соромилась цього і так само незмінно самозакохано несла свою голову. Багатозначно глянувши і на Кіру, Маруся швидко витягла зошит.
Тим часом Аркадій сперечався з Марком. Стояв біля своєї парти з газетою в руках і доводив Маркові, що списувати приклад немає рації. Прийде вчитель і все пояснить. Треба ж зрештою бути дорослими людьми! Треба ж самостійно працювати вісімнадцятилітнім юнакам.
Марко не погоджувався з Аркадієм. Якими високими словами мотивує свої вчинки Аркадій! Всі списують, всі підказують... Інша справа, коли б Аркадій не працював над прикладами. Але ці приклади важкі і можна їх списати, щоб не робити з себе дурня перед товаришами і вчителем.
Чимало ще доказів наводив Марко, але Аркадій стояк уперто на своєму. Він багато передумав за сьогоднішню ніч і тепер не буде міняти своїх переконань. Комсомолець має бути прямим і чесним. Знання треба добувати власною працею.
У відповідь Марко сміявся.
— Які високі, ідеологічно витримані принципи! Святий Аркадій-великомученик! — Марко сердився на Аркадія. Тільки він, Марко, один сьогодні розв'язав приклад з тригонометрії, про це знав увесь клас. Марко робив вигляд, що нічого особливого не сталося, проте насилу приховував задоволення — товариші списували в нього. Один Аркадій не схотів. Марко чекав, доки Аркадій до нього звернеться. І нарешті сам запропонував списати... Аркадій відмовився. Ніякі докази не допомогли. Розвівши зневажливо руками, Марко ображено відійшов із скептичною посмішкою і поклонився :
— Пробачте, наша справа запропонувати вам, а червоніти перед Богданом Петровичем будете самі...
Марко з надією глянув на Кіру. Вона одвела очі. Обличчя було непроникливе. Щоки трохи бліді, губи сумовито стиснуті. Весь ранок думав Марко — перепросити Кіру чи ні? Перепросити чи не треба?.. Можна не перепрошувати, а написати кілька дотепних слів, може, Кіра посміхнеться і погляне на нього веселіше?
Аркадій теж з надією глянув на Кіру. Йому було ніяково і за квіти, і за свої нестримані почуття, і ще за щось, чого він сам не міг зрозуміти. Мабуть, і Кірі було трохи ніяково, хоч вона трималася так, ніби нічого не сталося.
10
Богдан Петрович знав математику досконало, глибоко, бо займався нею майже з дитинства. Недосяжна глибінь цієї величної стрункої науки задовольняла всі поривання Богдана Петровича.
Все життя своє, не дуже довге, бо йому всього тридцять шість років, мріяв Богдан Петрович про дослідницьку роботу. І справді, він багато знав, у вільний час намагався систематизувати деякі висновки з своїх думок у галузі теорії чисел. І все життя своє помилявся Богдан Петрович, думаючи, що педагогічна робота заважає йому займатись "чистою" математикою. Звичайно, про свою помилку не міг знати сам Богдан Петрович. Але був він справжній педагог... Педагог, а не дослідник — цього він сам не розумів.
Тримати серця учнів у своїх руках, заохотити юнаків до науки, до оцих, здавалося б, сухих чисел — велике мистецтво. Передавати свої знання іншим, відчувати щоразу, як збільшуються знання учнів — велика насолода для вчителя.
Педагоги часто заздрили математикові, який ніколи не скаржився на недисциплінованість і неслухняність класу.
До того ж Богдан Петрович не докладав жодних зусиль, щоб приборкувати, здавалось, невгамовну аудиторію.
Математик повільно пройшов до стола, кивнувши головою школярам. Учні сіли. До похмурого вигляду Богдана Петровича звикли. Знали точно, доки він лякатиме похмурим рубцем між бровами. Ось тільки запише, кого немає в класі, і почне розповідати. Всі знають, що в учительській чи на вулиці Богдан Петрович немов дрімає. Довге, хвилясте, недбало зачесане волосся, густі пухнасті вії, широкі кошлаті брови роблять його голову схожою на джмеля.
Марко любив стежити, як змінюється вираз обличчя і поводження Богдана Петровича на початку уроку.
— Кого немає? — байдужим і далеким голосом спитав учитель, не дивлячись на клас, закривши очі важкими повіками, як птах. Здається, він застудився, і слова у нього насилу вириваються через якісь перепони, нагромаджені хворобою.
Повільно зробив свої нотатки в журналі Богдан Петрович і витяг з кишені невеличку книжечку. Спочатку замислено кілька секунд крутив її в руках. Стукотів ребром об стіл і клав перед собою, потім поклав назад у кишеню.
Секретна книжечка немов будила Богдана Петровича від сну. Велике різко окреслене обличчя і ліниві, довгі, лагідні очі оживали, яснішали. Масивний лоб білів, овіяний думками. М'ясисті губи вигиналися і щось шепотіли. Над губами велично стирчав ніс, схожий у профіль на Скандінавський півострів.
Секретну книжечку сховано. Ніхто не знає, що там записано, які таємниці ховають чорненькі палітурки і невеликі аркушики.
Навіть Марко не міг проникнути в таємницю чорненької книжечки. А він же знав більше, ніж інші школярі, про свого улюбленого математика. Справді, Марко закоханий у Богдана Петровича.
Почалося це тоді, коли вчитель мав уперше прийти на урок і клас доручив Маркові перевірити Богдана Петровича. Марко з радістю погодився. Вибрав неймовірно складну задачу з тригонометрії, яку розв'язати було неможливо, бо Марко переставив знаки і цим остаточно заплутав завдання. Цей приклад Марко викопав десь із йому самому відомої книжки.
Вибравши відповідний момент на першому уроці, Марко попрохав учителя допомогти розв'язати приклад.
Учитель немов не звернув уваги на Марка, записав на дошку названі формули і почав урок. Марко подумав: "Коли вчитель зразу не розв'язав — значить, "засипався"... Клас насторожився. Але Богдан Петрович перед самим кінцем уроку запропонував розв'язати приклад Маркові і, коли той не розв'язав, сказав просто:
— Ви, товаришу, хотіли мене обдурити?.. Перемініть знак перед синусом альфа і приклад вийде, так, так... А після останнього уроку зайдіть до мене в учительську. Не забудьте... Сідайте! — сказав в'яло Богдан Петрович і щось одмітив у журналі.
Клас принишк. Марко стояв червоний, як заграва. Він залишився дурнем!
Зніяковілий Марко зайшов до Богдана Петровича в учительську і чекав довгої нотації або якогось суду. Але все обійшлося просто — учитель разом з ним ішов додому. Всю дорогу мляво розмовляли. Математик дізнався, що Марко грає в шахи... Він запросив учня до себе.
В кімнаті Богдана Петровича лежали в непорядку стосики книжок. Всюди відчувалося парубоцьке життя. В кімнаті не вистачало теплоти і затишку, що їх приносить присутність жінки.
В шахи грали мовчки. В коридорі, за дверима, люто шипів примус.
Пересуваючи облізлу, замацану фігуру, Богдан Петрович щось шепотів собі під ніс і кривив губи, очей не відривав від шахової дошки, що поглинула всю його увагу, немов понесла кудись далі від навколишнього світу.
Після важких зусиль і боротьби Маркові довелося здаватись під натиском блискуче розіграних комбінацій Богдана Петровича. Але грав Марко з насолодою і з охотою погодився зіграти ще одну партію. Богдан Петрович зосереджено обдував собі ніздрі в щілинку між губами і грав, як і раніше, мовчки. Фігури пересувалися рішуче, сміливіше. Марко зважив, що Богдан Петрович грає не так обережно і звів партію на нічию...
Учитель нарешті здивовано підвів очі і визнав, що партнер з Марка хороший.