Двері про всяк випадок підпер столом. На нього поставив кілька стільців. Збирався було затягти поверх усього диван, але сам не подужав. Мав намір викликати товариша, але згадав, що йому треба буде відчиняти двері, бо через стіну він не проходить, то передумав. А на стільці поставив телевізор, дві настільні лампи з мармуровими підставками вагою по два з половиною пуди кожна, підсунув диван і тільки після цього заходився коло вікон.
Те, що я їх зачинив навіки, мені можете повірити на слово. У кожному разі, після того, як я виїхав, їх не міг відчинити весь штат готелю.
Якщо нікому не вдалося їх досі відчинити, то тепер, коли я в цілковитій безпеці пишу ці рядки, можу за кілька десятків доларів відкрити секрет. На цьому власник готелю тільки виграє, бо коли вибивати вікна, то йому обійдеться дорожче.
Жив я на сьомому поверсі. Кімната "севен ейч". Пишу по-англійськи, щоб власники готелю не витрачалися на перекладачів. Так от, секрет там простий, як сірникова коробка. Вікна... Власне, не вікна, а віконні рами позабивав звичайними цвяхами, а головки зафарбував тією фарбою, що знайшов у туалетній кімнаті. Певен, що слідів від цвяхів не помітили навіть найкращі приватні детективи, якщо їх за певну винагороду власник готелю найняв.
Штори я опустив навічно, як віко труни. З тією лише різницею, що цвяхами їх не прибивав. Шворки, якими піднімаються чи опускаються штори, я пообрізав. Обрізав і відніс на 8-му авеню. Саме в те місце, де стоять вражаюче фігуристі колишні міс, оскільки на їхньому тілі (в літню пору, звичайно) немає навіть того, що носила Єва; хай прикрасять своє тіло хоч шворками від готельних штор.
Тільки після цього я, можна сказати, спав спокійно. Якщо не враховувати того, що час від часу схоплювався з ліжка, щось вигукував, а тоді знову засинав, дивлячись уві сні цілі серіали фільмів, де монстри, маніяки, спрути і акули якщо не душили мене, то по кілька разів закушували мною, а потім, переконавшись, що в житті я працював сатириком, у якого накопичилося предостатньо жовчі й гіркоти, випльовували. Мені від того легше не ставало. Бо випльовували зовсім в іншому вигляді, ніж ковтали. Я волав, я кричав, але нічого мені не допомагало. Якщо всі ті звуки вдалося джентльменам записати і вони й досі не піддаються розшифруванню, то я радив би представникам ФБР, чи хто вже там у США записує, кинути цю марну справу, бо певний: ті звуки розшифруванню не піддаються. У тих вигуках ні логіки, ні глузду, як і в їхніх фільмах, скажімо, про акул, бджіл, монстрів, не кажучи вже про "зоряні війни". Якось я дивився кінофільм "Тарас Бульба". Він американцям обійшовся у дев'ять мільйонів доларів. На мою думку, фільм того вартий. Та й давно уже себе окупив. Я не великий знавець фільмів. Не вмію їх аналізувати, синтезувати, але скажу одне: після того, як переглянув фільм американського виробництва "Тарас Бульба", запитав себе: "Невже і я належу до того казкового народу, що й Тарас Бульба?" Словом, мені не вірилося. Але коли це так, то маю підстави гордитися з того, що і я українець!
Отаке бува навіває на тебе, коли ти раптом бачиш фільм про рідний край за дванадцять тисяч кілометрів від рідної землі. Скажемо простіше: коли ти раптом дивишся фільм на тому світі, думаючи про рідний край.
Всі ті столи, дивани, стільці, лампи, що присунув був до дверей напередодні (після прочитання пам'ятки комісара поліції), я негайно все розставив на свої місця. Мені несподівано стало соромно за самого себе і навіть за всіх українців разом узятих. От що таке гарний фільм.
І раптом мене охопила ностальгія. Ностальгія – це коли тобі ніщо не миле, крім рідних, і так хочеться додому, що сам собі нагадуєш сіамського кота, який по килиму стіни дереться на стелю. Я тримався без килима. До речі, в Америці на стінах килимів не вішають – їх кладуть на підлогу.
Можливо, в медиків є якісь інші клінічні картини, котрі конкретніше характеризують ностальгію, у мене перші ознаки її такі: суцільне безсоння, сіпання ніг, кліпання віями і підморгування усім без винятку стрічним. Навіть комісарові поліції міста Нью-Йорка, з яким я двічі зустрічався, але він не знав, що то я, а я не знав, що то він.
Щастя моє, що американці зайняті своїм бізнесом і їм до твого підморгування байдуже. Інакше б, думається, старі дами розцінили б це підморгування як ознаку старого розпусника з диким відхиленням. Молоді дівчата – як сексуального маніяка, а чоловіки, незважаючи на вік, – як одного із бродвейських гомосеків. Щоб нікому з них не дати можливості так думати про мене, я негайно попросився додому, бо відчув, що дим Вітчизни (навіть від вихлопної труби угорського "Ікаруса", що ходить по Хрещатику) мені солодкий і рідний.
Оскільки я й у цьому розділі чимало написав про уже відому вам пам'ятку, то не можу не стриматися, щоб не похвалитися ще однією, котру я також привіз із Нью-Йорка. Можливо, вона до цього розділу й не вельми пасує, але скажіть: куди її найкраще приліпити? До стінки над ліжком? Цілком можливо. Раджу взяти ножиці й вирізати її. Книжка від цього втратить небагато, а вам для дому, для сім'ї – справжня знахідка.
Ще в Америці мені сподобалася одна пам'ятка. Але давайте домовимося одразу, я її нікому не нав'язую, окрім своєї дружини. Це наші сімейні справи, й дуже хотів би, щоб вона вивісила її у спальні над своїм ліжком і, лягаючи спати, щовечора по одному пункту зазубрювала. Ось ті геніальні рядки, які, на жаль, мені не належать:
"Добираючи туалет, насамперед враховувати смаки рідного чоловіка.
Частіше готувати те, що любить рідний чоловік.
Не користуватися без дозволу рідного чоловіка його священними предметами, зокрема електробритвою". (До відома наших жінок: американки електробритвами голять своє волосся на відкритих частинах тіла – кінцівках, обличчі, вухах, у носі тощо. Слова теж не мої – взяті з реклами по продажу електробритв для жіночих ніг).
"Не лазити по його кишенях, не порядкувати у його портфелі, шухляді письмового стола. Якщо такий є.
Не зітхати, не бити посуд і не закликати у свідки господа бога, якщо ваш чоловік у новому товаристві починає розповідь, яку ви чули тисячу разів, а це якраз тисячу перший.
Не робити йому абсолютно ніяких зауважень, не критикувати, особливо в присутності чужих жінок та дітей.
Вдавати інколи, що ви прислухалися до його порад, можете навіть зробити йому комплімент, але ніколи не перегравайте й не перегрівайте.
Не запрошуйте гостей, від яких у нього алергія. Запрошуйте тих жінок, які йому подобаються. Помітивши їх, він вам негайно дасть спокій.
Жінці, яка вдруге вийшла заміж, краще не говорити про чесноти першого чоловіка. Особливо в ліжку. Це йому може не сподобатися".
Все це подавалося під рубрикою "Подружня галантність" і входило в обов'язки жінки. Жаль, що я не знайшов таких порад для чоловіків. Тепер і надалі залишуся таким же невігласом, яким був до поїздки в Америку. А так хотілося стати кращим і вирости в очах хоча б рідної жінки. Але я щасливий і з того, що в нашій сім'ї хоч один із нас буде кращий. До цього завжди тяглася моя дружина. Їй і пам'ятка в руки.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 8
Якщо вас уже хилить на сон, як мене часто в Нью-Йорку після цілоденної біганини, то сьогодні – спати, спати, спати. Адже завтра, за моїм планом, вихід на Бродвей. Щоправда, без кольта. Бо Бродвей – це вам не набережна Сени, не Дерибасівська в Одесі і навіть не діагональна вулиця Нью-Йорка, де тільки театри і магазини. Бродвей – це і гаряча точка планети, де з двадцять першої до двадцять четвертої години настає найбільша спека. О цій порі, якщо вірити статистиці, то американці вбивають один одного кожної двадцять третьої хвилини. Якщо брати статистику знаменитого на весь світ Бродвею, то загальноамериканська цифра так само блідне, як і ви в сяйві Великого білого шляху.
Розділ VIII. Я. ГУЛЯЮ ПО БРОДВЕЮ
Людина звикає до всього. Навіть до Нью-Йорка. За місяць-півтора і я звик, бо вважав себе людиною, а інколи, в години натхнення, навіть писав своє прізвище з великої літери.
Я не можу похвалитися, що в мене там стали нерви такі ж залізні, як у Джеймса Бонда, а серце спокійне, як сфінкс. Але я знав одне: сферу нашого домашнього обслуговування, і думав, що того, хто хоч раз стикався з цією сферою, можна посилати в найжаркіші регіони нашої планети, а кожного з тих, хто мав справу з працівниками комунального й побутового обслуговування, можна посилати на нью-йоркський Бродвей навіть о третій годині ночі.
Всі оті бродвейські забавки поблякнуть, мов сонце в очах рекламних лампочок Бродвею, що його тут навіть удень називають не інакше, як "Великим білим шляхом" (очевидно, натяк на біле простирадло й саван). Вони тут часто потрібніші, ніж фінка, кольт і кастет. Я особисто радив би тим, хто збирається після двадцять першої години провести на Бродвеї хоч одну ніч, замовити про всяк випадок катафалк, пару вінків, десяток плакальниць і духовий оркестр. Такі процесії (у мене склалося таке враження) оживляють час від часу ньюйорківців. Вони від цього не опускають голови й не занепадають духом. Енергії у них хоч відбавляй. Населення теж. Щодоби нью-йоркські жінки видають в руки своїм чоловікам (звісно, в середньому) по 250-300 чудових малюків, які весело аукають, не відаючи, що їх чекає попереду і що батечкові (якщо він є) його поява на світ обходиться у чотири-п'ять тисяч доларів. Коли ж він прийматиме свого нащадка разом з лікарем, може дещицю зекономити. Але перед тим як йти на такий серйозний крок, його думки день і ніч пробивають череп: що робити – народжувати Бетті чи Лінді чи купити новеньку "тойоту". Те й те коштує приблизно однаково. Тепер ви розумієте, чому так багато в Америці лисих. Як тут від таких дум волосся не випаде. А якщо згадати ще й ціни за квартиру, податки.. В американок, до речі, теж волосся на голові не росте. Вони купують якісь дивовижні перуки, такі кучеряві, як у найпородистішого пуделя, і, не соромлячись, носять.
Мені не дуже віриться, щоб жінка з такою зачіскою могла подобатися чоловікові. Але не стану нав'язувати американцям своїх смаків. Це було б непорядно з мого боку. В кожного свій смак.