Тоді йди до Панька Чуприни, він за три хати нижче живе. О-оно-но-о його обійстя, де явір з лелеками. Ото і йди до нього, бо я ще молодий. Щитай і дев'яноста повних мені немає. А Панькові ще минулого літа дев'яносто два стукнуло. То такий козарлюга, що мо' й про море шо чув. То такий, шо все знає. І всі явлєнія, значить, може відгадати. Моя стара якось питає його. Від чого б це, питає, ластівки до мене у хату залетіли?.. Мо' звістка яка буде?.. А Панько і каже: чи звістка буде — не знаю. А чого залетіли — скажу. То в тебе, каже, або-двері були відчинені, або вікна, от вони й залетіли... Такий козарлюга, все знає...
— Ну, бувайте, діду.
— А"шо?
— Та нічого...
— А шо?
***
Тільки-но автор відійшов, як за тином сусіднього двору дівки (та які там дівки, піддівки голоп'яті) захихотіли:
— Хі-хі-хі...
— Ха-ха-ха...
— Чула, Манько?.. Моряк у нас з'явився. В Одесі море загубив, а в Мандриківці його шукає.
— А ви чого тут, вертихвістки, хихикаєте? — це на них тітка якась гримнула. — А-а, киш звідсіля!.. Всю м'яту мені витолочили.
— Так оно ж ходить... Море у нас шукає...
— Ото й ходить та видивляється де яка на виданні, — на всю вулицю затягла тітка. — Ходить, а тоді йому свайбу закачай на три тисячі! Як ото до Степанидиної дочки ходив-ходив, а вже потім, як свайбу згуляли та із Степаниди "Жигулю" здер, то й гайнув. На тій "Жигулі"... А дочку Степаниді лишив... "Жи-гуля" йому більше до вподоби! А теж, кажуть, як з'явився в Мандриківці, то все ходив, видивлявся... Історією села цікавився... Як і той моряк! Ич, море він шукає. Ти краще дурніших пошукай, а ми — навчені. Немає у нас моря. І немає і не було ніколи!
Глава десята, у котрій стверджується протилежне тому, що кричала на всю вулицю мандриківська тітка
Помиляєтесь, вельмишановна тітко!..
Хоч моря і немає, але воно — було!
Ось у автора черепашки з вашого, Мандриківського моря. Візьміть, тітко, черепашку, до вуха прикладіть...
Чуєте?..
Чуєте, як у черепашці шумить прапрапрапра... море. Море, що шуміло тут теплими хвилями 45 мільйонів років тому.
Глава одинадцята, у котрій розповідається про авторову зустріч з підростаючим поколінням, та про Киян-ОКЕАН, який кожному з нас обов'язково треба знайти
Автор мав необережність надрукувати в обласній газеті ліричну... ну, не новелу, а (як скромніше) просто розповідь про Мандриківське море.
Надрукував собі, не передбачаючи лиха. Того ж дня задзвонив телефон.
— Слухаю, — покірно сказав автор у трубку.
— Альо?.. Це той?.. — запитала трубка.
— Той, — одказав автор.
— Той, що море знайшов? — уточнила трубка.
— Не море, а — черепашки з прадавнього моря.
— Все одно, — безапеляційно відказала трубка і перейшла до наказового способу. — Вам треба негайно провести бесіду з підростаючим поколінням нашого садика.
— Пробачте, з яким підростаючим поколінням? — розгубився автор. — З якого дитсадка?
— О п'ятнадцятій нуль-нуль чекаємо на вас. Розкажете діткам...
— Я-яким?.. — аж застогнав автор.
— Не хвилюйтеся, не в повзункову ж групу вас запрошуємо, — голос трохи пом'якшав. — А — у старшу. А в ній діти дорослі. Їм уже по чотири і навіть по п'ять років. Так і розкажете цьому підростаючому поколінню, як ви знайшли море. Ну і так далі, і тому подібне.
Автор спробував було викрутитись, що він, мовляв, не спеціаліст по морях (і це була чистісінька правда) та й з дітьми не вміє до пуття говорити (це теж була правда), та й... Не допомогло.
— Ми вже вивісили афішу! — і в трубці залунали короткі гудки.
Довелося у п'ятнадцять нуль-нуль з'явитися у дитсадку. Там і справді висіла афіша такого змісту:
"Шановні тов. діти старшої групи!
Сьогодні перед вами виступить з лекцією на тему "Як я знайшов нове море" відомий шукач морів та-кий-то... (Далі йшло авторове прізвище, щоправда, перекручене).
Явка всіх присутніх обов'язкова.
Початок лекції о 15.00".
Я чемно поцікавився, чти всі діти вміють читати?
— На жаль, ще не всі, — відповіла завідуюча садиком — солідна тьотя в чорних окулярах і в чорному чоловічому піджаку. — Але вже 97, 5 процента дітей вивчили тринадцять процентів алфавіту.
І автор розповів діткам про Мандриківське море. Слухали п'ятилітні "тов. діти" дуже уважно, а деякі навіть від напруги аж пальці свої смоктали.
— Тов. діти, запитання будуть до доповідача? — звернулася до дітей завідуюча. — Прошу звертатися тільки по суті щойно прочитаної вам лекції.
До автора "по суті прочитаної лекції" звернулося одне дівча, трохи більше за звичайну ляльку, з голубим, вірите... отакезним бантом на русявій голівці.
— Со тлеба, соб моле знайти?..
Автор подумав і відповів обережно:
— Перш за все треба слухати тата і маму вдома, виховательок у дитсадику... — помітивши сердитий погляд завідуючої, спішно додав: ... — і завідуючу вашим садиком також... Крім того, треба багато їсти манної каші, потім учитися, потім...
— І тоді мозна моле знайти?
— Можна, — відповів я твердо. — Як дуже-дуже захочеш — все можна знайти у житті!
Мале дівча з ляльку завбільшки, але з милим бантом посопіло трохи, а тоді вигукнуло:
— А я захочу і знайду киян!..
— Тов. Савченко! — суворо звернулася до неї завідуюча. — Вчися говорити правильно. Не киян, а — океан!..
— Киян, киян!.. — згодилось дівча.
Мені нічого не лишалося робити, як побажати юній шукачці знайти (обов'язково!) свій (СВІЙ!!!)
КИЯН-ОКЕАН.
Зрештою, це ж просто здорово, коли людина за свого життя хоч що-небудь, а —
ЗНАЙДЕ.
________________
КУМ ІЗ ЦУМА
МЕРСІ-ПАРДОН, ШЕФ!..
Старший тренер обійшов з усіх боків свого форварда Антона Зайцева, уважно розглядаючи, наче вперше бачив його, а тоді нарешті подав голос:
— Гм... Як кажуть — хороший...
— Що мене роздивлятися? — буркнув форвард. — Не дівка я...
— Не дівка, говориш? — тренер ще раз оглянув його з усіх боків і лишився задоволений тими оглядинами. — Не дівка, а можеш нею і того... побути. Ось тільки вигляд у тебе... мм... затрапезний. До того ж, завжди неголеним ходиш, закудланий, а на колінях штанів замість стрілок якісь гармошки.
— Підтягнусь, шеф, — звично заспівав своєї Антон. — Моє діло голи забивати, а з моєї фізії, якщо вона декому й не подобається, воду все одно не пити.
— Хоч би голився частіше, адже ти перебуваєш на очах усього стадіону. Скільки тисяч болільників на тебе дивляться на кожному матчі, а ти...
— Хай вони краще на мої ноги дивляться, — показав Зайцев зуби. — Моє діло атака, а не фраєрство там усяке.
— Гм... Вислів Чехова пам'ятаєш?..
— Про футбол?
— Ні, про те, що у людини все повинно бути красивим: і одяг, і тіло, і душа... Ну і все решта, — додав тренер уже від себе. — А ти... Жаль, що в мене немає зараз часу проводити з тобою виховну бесіду. Слухай мене уважно, Антоша. Оці твої патли... — показав він на голову форварда, — хоч і повиростали за всякі рамки, але на завтра...
— Обчикрижу, шеф!
— Якраз і не треба, бо завтра ці патли тебе здорово виручать. Та ти сідай, сідай, — і сам сів поруч з форвардом. — Діло таке. Наше спорттовариство, як ти знаєш, створило жіночу . футбольну команду "Амазонки".
— Жіноче діло кухня, а не футбол.
— Гм... Мода зараз така пішла — жінка у футболі. Треба ж чимось дивувати інших. От газети й пишуть, що наше місто — одне з небагатьох, що має власну жіночу футбольну команду. Приємно. Але я не про це. Наші "Амазонки", як тобі відомо, з тріском програють. А завтра у них відповідальна зустріч з "Ромашками". І якщо наші футболістки програють, то... Одне слово, я думаю, ти все зрозумів.
— Нічого не второпав, шеф!
Тренер встав, походив сюди-туди і спинився напроти Антона.
— Треба зробити так, щоб "Амазонки" у завтрашньому матчі з "Ромашками" виграли.
— Хай виграють, — знизав плечима форвард. — Мені яке діло? Я ні за кого не болію. Хіба що за самого себе.
— Я думаю, що наші жінки виграють, але... але виграють тільки завдяки тобі, Антоша.
— Не доходить, шеф!
Тренер озирнувся і, підійшовши ближче, понизив голос:
— Ти завтра зіграєш за одну з "амазонок". Під виглядом жінки-футболістки... Ну, скажімо, Антоніни Зайцевої. Іде?..
— Що я буду з цього мати?
— Постривай, спершу треба забити у ворота "Ромашок" хоча б зо два м'ячі. А тоді вже й ставити свої умови. То як?..
Зайцев подумав (а думав він завжди довго і туго) і засопів.
— Ла-адно, спробую. Тільки хай мене переведуть на третій курс. Бо я вже п'ять літ вчуся в інституті і все на першому курсі. Прямо чортзна-що виходить! Непорядок!
— Гм... Побалакаю з ректором, — пообіцяв тренер. — Не забудь: це прохання... не офіційне, звичайно, самого голови спорттовариства. Гол ось так потрібний.
— Ла-адно...
— Тільки дивись... Веди себе на полі, як баришня. Ну, така... благовоспитана. Нікого не бий по ногах і взагалі, не затівай бійок, як це ти любиш робити. Більше того, аби створити повну ілюзію, що ти жінка, під час гри можеш іноді дивитися навіть у люстерко. Для чого?.. Ну... ну хоча б будеш поправляти зачіску, як це люблять робити жінки. А ще тобі ось... губна помада. Паризька, а не яка-небудь. Пофарбуєш губи. Отим самим... сердечком. Ну і фізію... тобто фізіономію приведи у повний порядок. Ясно? І гляди мені, щоб без ніяких там ста грамів...
— Та ла-адно... — Зайцев подумав (а думав він довго і туго) і запитав:
— А курити можна?
— Гм... Жінки, здається, теж сигарети смалять. Але тільки одну. Ясно? Бо я візьмусь за тебе і врешті-решт відучу від куріння! Що за мода, футболіст і палить!
— Кину, шеф!
— Побачимо.
... Матч відбувся блискуче.
"Амазонки" виграли з рахунком "два-нуль".
Коментатори передавали:
"Особливо відзначилась центральна нападаюча "Амазонок" Антоніна Зайцева, котра й забила у ворота "Ромашок" два вирішальних гола".
— Ідіот!.. — затиснувши після матчу у темному кутку "Антоніну Зайцеву", шипів тренер. — Губи розмалював паризькою помадою, а поголитися, як завжди, полінився. Про це мені зробив зауваження сам голова спорттовариства. "Ну й заросла ж щетиною ваша Антоніна, — каже кисло. — Хоч би вона раз на тиждень голилася!"
— Моє діло голи, — ліниво заспівав своєї Антон. — Я своє зробив. А ви?.. На який курс мене перевели?
— На третій, — буркнув тренер.
— Мерсі-пардон, шеф!
А ЧИ НЕ ПОРА ПОЗНАЙОМИТИСЬ З ІВАНОМ ІВАНОВИЧЕМ!..
Заходжу оце днями якось у наш модерний універмаг "Товари на всі смаки", аж глядь — предивне гасло висить:
"Тільки у нас!!!
Нові форми обслуговування"
І трохи нижче:
"Громадяни покупці! .
Наш універмаг з 1.02 по 1.03 ц.