Був це, відай, той самий незрівняний вишнячок із спеціяльних запасів "Народньої Торговлі", бо зараз після першого тосту за здоров'я гостей з боку підземного світу прийшла ентуз'ястична реакція.
—Клява цьмаґа!— заявив голосом знавця пан Бик, цмокнувши язиком.
—Такий нектар може лише зберігатись в підземеллях Святоюрської гори,— з респектом відізвався пан Шмалємберґ.
—Варто зробити скок на ці підземелля, ха-ха!— зареготав на все горло пан Бик, але блискучий носик черевика знову прикликав його до порядку.
Тоді підвівся на рівні ноги і приступив до столу артист-касир, пан Фелікс Шмалємберґ…
Так саме, а не інакше я уявляв собі в своїй дитячій фантазії, злодія-джентльмена Арсена Люпіна, героя сенсаційно-кримінальних романів Моріса Лєблянка! Пан Шмалємберґ, знаний поліції кількох держав теж під іменами "Маґік", "Барон" та інші, був джентльменом на кожному цалю. Середнього росту, худорлявий, смаглистий, з орлиним, трохи семітським профілем, з елегантними жестами й манерами, і словом,— тип сальонового лева. Вечірний одяг (у Львові казали "смокінг") лежав на ньому бездоганно, ніби на якому графі чи фільмовому акторі.
А що було ще характерне в його одязі, це чорні шовкові рукавички, які він раз у раз трохи нервово то втягав, то знімав із ніжних, "музикальних" пальців. Під пахвою тримав шкіряний портфель і, коли наблизився до столу й поклав на ньому цей портфель, знявши при тому чорні рукавички, то це робило таке враження, що ось доцент університету появився на катедрі й починає читати свою лекцію.
—Поперед усього хочу подякувати панові Максові за гарний почастунок,— сказав найчистішою українською мовою (з галицьким акцентом, очевидячки).— Не думаю, що той "Бачевський", яким ми тут розкошуємось, походить з вашого власного погребу, все ж таки з ролі господаря вив'язуєтесь знаменито!
—Дякую в своєму імені і від імени Бачевського,— вклонився пан Макс.
—Дальше хочу заявити, що ми, з приявним тут паном Биком, уповажені перепросити вас, отче парох, і вас, отче професоре, за той неприємний випадок, що вам трапився. Запевняю вас одночасно, що до крадіжки вашої "Омеґи" не приложив рук ніхто з людей нашого кишенкового цеху. Зараз після того, як пан Макс повідомив нас про випадок у трамваї, ми провели приспішеним порядком строге слідство, що устійнило понад усякий сумнів, що скок на ваш годинник зробив позамісцевий злодій, приблуда з Люблина, не зорієнтований у львівських обставинах.
—Така злодійська зараза,— докладніше пояснив пан Бик.
—Еге ж, так ми називаємо людців, що не підкоряються організації і виходять поза межі професійної дисципліни. У згаданого типа ми знайшли цілий склад крадених предметів, які, звичайно, сконфіскували, а з ним самим мала дінтойра доволі серйозну розмову!
—Йо, всипали йому кілька добрих балабухів!— зареготався пан Бик.
Пан Шмалємберґ бистро, зграбно затягнув свої чорні рукавички і відкрив портфеля.
—Отче професоре,— сказав,— я певний, що ваша "Омеґа" знаходиться в цій торбі. Прошу, пізнавайте.
Обернув портфеля й висипав всю його містоту на скатертину… На стіл раптом немовби впав золотий і срібний град або посипались всі зірки з неба: заіскрились брильянти на перстенях і ковтках, блиснули шнурки перлів, нашийники, бранзолети, папіросниці, годинники…
Панотці похилились над столом й ахнули мимоволі, а мій неоцінений пан інструктор аж скрикнув уголос:
—А най тя колька сколе!
—Оце ж і він! Ось мій годинник!— тремтячим від хвилювання голосом сказав о.Каштанович.— Спасибі вам, панове, що відшукали згубу. Я вже казав отцеві парохові і вам заявляю, що мені не важний самий годинник, хоч це, звичайно, антик і родинна пам'ятка. Для мене одне важне: ваше ствердження, що це не львівські професійні злодії зробили мені таку капость!
—Але ж ніколи в світі, отче професоре! Як ви могли підозрівати нас у чомусь подібному?— мало що не обурювався пан Шмалємберґ.
—Ну, то вип'ємо за віднайдену згубу?— висунув проект мій неоцінений пан інструктор, а всі чини духовні та цивільні однозгідно його підтримали.
Радісно задзвонили чарки. Почалася, як то кажуть, дружня виміна думок. Отця Каштановича дуже цікавило, де пан Шмалємберґ навчився так добре по-українськи говорити.
—Як то — де?.. Та ж я ходив три роки до української гімназії в Тернополі. Так, до клясичної. Почав четверту клясу, але не скінчив… Бачите, я походжу з мішаної родини: батько був вихрест, мати — українка. Уявіть собі, мати дуже хотіла, щоб я по закінченні гімназії йшов до Львова на теологію. Але мої батьки згинули в один день у катастрофі поїзду, а мною, сиротою, заопікувався дідо по батькові, страшний ортодокс і вчений тальмудист. Той, знову, напирав на мене, щоб я зірвав із християнством і вчився на рабина. Як бачите — не вийшов з мене ні священик, ні рабин.
—Але вийшов злодій,— додав пан Бик, уже трохи з хмелем в чубку. Він геть зовсім стягнув із шиї яскраву краватку — "хомут", як сам її називав, порозпинав накрохмалений панцер сорочки, підійшов з чаркою в руці до нашого отця пароха і почав викладати своє "курікулюм віте":
—Прощу отця єґомостя, він є мішанець, зі шмайґелесів, але я походжу з чисто руської фамілії, Грецько-католик! Та моя старенька була сторожихою на Городецькій, проти Копиткового, а я сам гуляв з горнятком по какао до української захоронки, там, у подвір'ю, де був Сокіл Третій, може, отець собі пригадують?.. Там стояла американська голодна кухня!
—Добре, добре, скажеш те все на поліції,— поклепав його по плечі пан Шмалємберґ.— Збирайся докупи, їдемо. Вже час.
—Та куш від мене!— відштовхнув його пан Бик.— То єст мій отец духовний, я належу до його парафії і маю право все йому сказати, як на сповіді. Як схочу, то й в ґрабу його поцілую.
—Ні, ні, цього вже не робіть!— відпрошувався наш парох, ховаючи руки позад себе.
—То хай отец приймуть від мене цих кілька кавалків на Службу Божу,— напирав далі пан Бик, витягаючи з кишені дебелий "баламут".
Наш парох стояв розгублений, не знаючи, що йому робити в такій вийнятковій ситуації з таким ревним "парохіянином". Аж виручив його о.Каштанович:
—На яку Службу Божу даєте? За здравіє чи за упокой?
—Що він таке заливає?— не зрозумів пан Бик.
Мій неоцінений пан інструктор поспішив із виясненням:
—Отець професор питаються, чи той фраєр, за якого даєте на Службу Божу, ще живий чи вже завалив кіти?
—А холєра його знає…
Пан Бик обняв за шию пана Шмалємберґа, відпровадив його під вікно і там пошептав йому щось до вуха. При тому, здавалося, король підземного світу ось-ось звалиться колодою на землю та й ще переверне Арсена Люпіна.
Пан Шмалємберґ звільнився з Бикових обіймів, посадив його, мов малу дитину, на "недокінчену симфонію" і справу з богослуженням з'ясував так:
—Ну, що ж… Закам'яніле серце цього розбійника зм'якло, як віск, і він хоче конче замовити Службу Божу на інтенцію того лахудри, що бухнув цибулю отця професора. Клопіт лише в тому, що ми фактично не знаємо, чи він ще живий, чи вже теплий труп. Бо ми йому всипали такого шпрайса, що він справді до завтра може копита витягнути. То ми так договорились: якщо він з того вилижеться — дамо "за здравіє", а як дасть дуба, то буде "за упокой", добре?
—Та добре,— здвигнули плечима отці духовні, бо й що інше могли сказати на таку пропозицію?
Тут раптом у кімнаті щось так заклекотало, немовби надтягала повітряна труба або яке торнадо. Всі стрепенулись, оглянулись, а то пан Бик завалився на "недокінчену симфонію", звісив туге карчило на сніжно-білий передок сорочки і захропів, аж любо.
—Ось бачите!— розвів руками пан Шмалємберґ.— За фраєром ганяється вся мундурова і тайна поліція львівського воєвідства, а той спить, як ангел. Це є, власне, той слабий пункт, що заведе його колись під стричок: хлопище здоровий, як буйвол, а голова слаба.
—А може, вишнячок був трохи заміцний?— допитувався пан Макс, ніби допрошувався похвали.
—А вишнячок ваш, пане-академік, був перша кляса, най муха не сідає. Ще раз дякую вам за почастунок, а всечеснішим отцям — за достойне товариство. Та на відхідному хотілося б і мені зробити, як то кажуть, жест, не дам же себе посоромити такому Бикові. Він замовляє Службу Божу, а я хочу дати маленький презент на церкву чи до церкви. Під хайром кажу вам — роблю це зовсім безінтересовно, не шукаючи у вас протекції на тому світі.
—Куди ми поки що не вибираємось та й вам радимо не квапитись,— всміхнувся під вусом о.Каштановим.
Тут пан Шмалємберґ спритним професійним рухом натягнув чорні рукавички і сягнув за пазуху, витягаючи звідтам якийсь предмет, дбайливо обгорнутий в бібулку.
—Хрест!— прошептав о.Володимир.
—Який дивний хрест!— завторував йому о.Каштанович.— Яка надзвичайна орнаментика й інструкція!
—Так, отче професоре, це хрест з Еспанії,— сказав із повагою в голосі бувший кандидат на священика і рабина.— Середньовічна штука, з 14-го чи котрогось там сторіччя, тут стоїть щось викарбуване по латині, в якій я ніколи не був моцний. Товар солідний, щире золото, а ці камінчики у Христовій короні з терня теж чистої води, можете повірити на слово такому спеціялістові, як я.
—Але ж звідки він узявся тут, у Львові?— дивувались отці духовні.
—Отже виявляється, прошу отців, що той магік, який свиснув "Омеґу", воював у міжнародній бригаді імени Тадеуша Костюшки в еспанській громадянській війні. Але ж відома річ, як міг воювати такий горлоріз: грабував монастирі, церкви, мордував монахів і згортав, що вдалося зарвати, до "міхалка". Може, йому було замало тих орденів та зірок, що їх дістав за свої "геройства", то взяв собі на пам'ятку ще й той хрест. А я собі міркую, що йому місце на вівтарі, в церкві, а не в злодійському мішку, правда?
На те обидва душпастирі сказали вголос, майже одночасно, ніби змовились:
—Га! Дивні діла Твої, Господи.
По слідах Шерлока Голмса
1
Не перечу, що історія, яку хочу розказати, і не вмилася до "Острова Божевільних" чи до "Пса Баскервілів", коли йде мова про атмосферу несамовитости і жахіть, що ними так і дихають ці повісті Конан Дойля. Все ж таки у нас на Богданівці мала вона, безумовно, більший розголос, як, наприклад, афера опиря Цибульського чи вбивство нещасної Люсі — Горґоновою.
Може, й донині чесні кумасі з Церковної вулиці згадують з трепетом душевним ту трагічну ніч, коли в зрадливій калабані на полі Болгарів утопився наш добрий сусід, пан Вартоломій Плішка, а з ним льос Державної Льотерії, серійний номер 115–705, з виграшем на тисячу польських злотих.
Знаний нам подекуди з І-го розділу повісти шевських діл майстер Вартоломій Плішка належав до кількамільйонової хіба громади фантастів, які з дня на день, з року на рік вичікували чуда від Польської Державної Льотерії: вичікували, снили і мріяли про Великий Виграш — сто тисяч злотих!
—Що ж ви робили б, пане майстре, якби дійсно виграли ст0 тисяч?— спитав раз пана Плішку мій неоцінений пан інструктор.
—Що робив би, мастердію?— скрикнув з роз'ясненим обличчям пан Вартоломій.— Три дні й три ночі ходив би п'яний, як той швець!
І зараз додав полюбовно:
—Але як не виграю сто тисяч, то тисячку теж прийму і скажу "цалую руці".
Події покотились головокружним темпом з тієї ночі, коли пані Кунеґунді, його супрузі, приснились, вибачте на слові, воші.
—Щось буде! Щось буде, кумасю золота!— щебетала пані Кунеґунда, аж захлистувалась, попихаючи з нашою господинею тачку на Новий Світ.— Така мені нендза снилася, як біб, з палець завгрубшки!
—Воші — то гроші,— безапеляційно прорекла пані Евдокія.— Може, ваш старий виграють щось на льотерії.
Пані Кунеґунді вже й не стоялось на базарі того ранку, нашвидкуруч помогла спільничці порозкладати товар і чимдуж поперла додому.
—Вставай, старий пияцуло!— гримнула на чоловіка, що смачно хропів, висвистуючи носом то в мольових, то в дурових тонаціях.