Вона запливла далеко і гукала мене, щоб полежати на теплому пісочку.
Так і ніч минула на гарячій косі. Потім Ніна попрощалась зі мною і попливла на другий берег...
СЕРЕД НОВИХ ЗНАЙОМИХ
Коли ми прокинулись, сонце тільки піднялось над обрієм і ніби плавало в Дніпрі, як червоний м'яч. Гарасько глянув на мене і засміявся.
— Ну, як спалося тобі? — запитав стиха. — Що снилось?
— Нічого, — відповів я, бо не хотів згадувати про Ніну, щоб не сміявся.
— Ходімо погуляємо по пароплаву, — запропонував він.
— А речі? — здивувався я. — їх же хтось покраде.
— Не покраде, — заспокоїв мене Гарасько. — Я зараз попрошу капітана, щоб поглядав за ними.
З цими словами він підійшов до мостика, а потім виструнчився і сказав тихо:
— Товаришу капітане, ось наші речі стоять біля канатів, поглядайте, щоб ніхто не вкрав, а ми підемо поснідаємо.
Капітан оглянув його з голови до ніг і посміхнувся:
— То це ж як, виходить, що я сторожем буду біля ваших речей, а хто ж тоді мене заступатиме?
— Так вам же все одно доведеться стояти тут, — мовив Гарасько.
— Ну гаразд, — погодився капітан і знов посміхнувся. — Ідіть снідайте, речі ваші нікуди не дінуться...
Тоді ми спустились вниз по крутих східцях і зазирнули в машинне відділення.
— Глянь, яка тут величезна машина! — скрикнув Гарасько.
— Осюди б Митю Кроля, — шепнув я. — Хай би хоч глянув, як шатуни працюють і колеса крутяться.
— Ти що ж хочеш, щоб він по шосе возив молоко пароплавом? — сказав Гарасько і залився сміхом. — Тоді Сергій Смола стоятиме на капітанському мостику і кричатиме в рупор: "Майна вліво, майна вправо".
Я бачив, як від сміху в Гараська підскочили брови аж на середину лоба, ніби їх навмисне хтось смикнув за ниточку, а з очей виступили сльози.
Я теж не втримався і засміявся.
Тим часом нас побачив машиніст в синій спецівці і поманив пальцем.
Ми швидко збігли вниз по металевих східцях.
— А чому це ви, хлопці, так смієтесь? — запитав він. — Може, тому, що я весь в мастилі?
— Ні, — відповів Гарасько. — Це ми своє згадали, тому й сміялись...
— А може, й ви хочете стати машиністами? — згодом спитав він лагідно. — Робота тут цікава і заробітна.
— Ні, — відповів Гарасько. — Ми в театральне училище їдемо, скоро артистами будемо.
Артистами? — здивувався машиніст. — Для цього треба великий хист мати...
А ми й не без хисту, — запишався Гарасько. — Хлопці наші сюди їхати побоялись.
В цей час по східцях, як ведмідь, спустився головний механік. Під носом у нього, як в моржа, стирчали рідкі вусики, а підборіддя так обвисло, що затулило верхній ґудзик на кителі.
— А це що з тобою за гайдамаки? — запитав грізно він у машиніста.— Чого це ви гулянку влаштували тут?
— Це майбутні артисти, — пояснив машиніст. — Ідуть вчитись до Києва...
— Ну й що ж, — буркнув механік і насупився, як зимовий вечір, суворий і холодний. — Тут у нас не театр, а машини, і для реверансів не місце...
Ми переглянулись з Гараськом і кинулись до виходу.
— Який він суворий! — сказав я стиха. — Думав, що оштрафує нізащо.
— Як індик набундючений, — посміхнувся Гарасько. —З такими жартувати нічого...
Ми перейшли в другий клас і зазирнули до ресторану.
— Цікаво, що тут робиться? — шепнув Гарасько і зайшов тихо всередину.
Я теж прошмигнув за ним і побачив за одним столом кілька чоловік, і серед них високу жінку в синьому капелюшку; цей капелюшок сидів на голові, як лісовий дзвіночок. Дама пила каву і про щось жваво розмовляла з вусатим чоловіком, що сидів навпроти неї в темних окулярах.
Раптом двері відчинились, і в ресторан увійшла дівчина, вся в білому, як лілея, в солом'яному брилику з червоною стрічкою.
— Ось і Ліля, — сказав широкоплечий чолов'яга з білою, ніби намиленою борідкою, що сидів з тими двома.
Тим часом Ліля пробігла поміж столами, сіла біля жінки в синьому капелюшку і обхопила її за плечі руками.
— Мабуть, це мати її, — шепнув мені Гарасько.
Червонощока офіціантка поставила їм на стіл каву. Ліля почала сьорбати разом з матір'ю.
— Ану, лишень заграй що-небудь, — звернувся до неї вусатий і витер хусткою окуляри. — Давно вже я не слухав твоєї музики...
Ліля допила каву, підвелась, трохи присіла і розкинула пальцями плаття в боки, ніби й справді вона стояла перед глядачами.
— Мабуть, вона артистка,— висловив здогад Гарасько. Я мовчки перемінив ногу, на якій весь час вистояв під стіною, потім боязко озирнувся на двері, чи не видно механіка.
Тим часом Ліля підійшла до піаніно, сіла на круглому стільчику і старанно сюди-туди пробігла по клавішах руками.
Гарасько зиркнув на мене і вдоволено посміхнувся.
— Що вам, дядю Гришо? — запитала Ліля у вусатого.
— Що-небудь з Лисенка, — втрутилася жінка в синьому капелюшку.
Відразу ж в залі ресторану залунала чарівна Музика, якої ми ніколи не чули.
Гарасько так заслухався, що не помітив, як на носі в нього сіла муха. Потім він обережно переступив з ноги на ногу, підійшов ближче до Лілі, сів поруч, прямо на підлозі, спершись на стіну спиною.
Всі за столом перезирнулись між собою, проте нічого не сказали, бо уважно слухали музику.
Я теж прокрався до Гараська, пригнувся і сів поруч.
Ліля глянула на нас і засміялась. Вона ще заграла кілька речей, а потім заспівала.
Гарасько сидів мов зачаровний і, здавалось, зовсім не дихав...
Проте все це тривало недовго. В ресторан увійшов старший механік. Він глянув на нас і насупився.
— А це що?! — скрикнув сердито. — Що, місця на палубі мало? Ану, киш звідси! — ще суворіше гаркнув механік і почервонів, ніби в лице йому хтось линув окропу.
Ми перелякано заметушились і вишмигнули на терасу.
Через вікно було видно Лілю на тому ж стільчику, тільки вона вже чомусь не грала. Механік пройшов до столу і сів серед знайомих нам пасажирів. Він весь час зиркав через вікно на нас, ніби хотів, щоб ми провалилися в воду. Та ось Ліля грюкнула кришкою і вийшла до нас на терасу.
Гарасько глянув на неї і завмерла місці.
— Цікаво, — шепнув він мені, — де вона навчилась так грати? Треба б поговорити з нею.
— Мабуть, в неї батько музикант, — припустив я і боязко глянув в бік механіка.
Поки ми говорили, Ліля стояла, спершись на поручні, і дивилась на бурхливу воду, що ніби кипіла за бортом пароплава.
— Ти не підходь зі мною, — шепнув Гарасько. — Я краще сам поговорю з нею.
— Чому? — здивувався я.— Може ж, їй хочеться поговорити зі мною?
— Ти весь в сажі, як примара, — зиркнув скоса він. — І шия чорна, як халява.
— А в тебе лей на голові, як у кабана на спині! — обурився я. — Вуха ж як лопухове листя, присипане пилюкою...
— Невже?! — аж підскочив Гарасько від люті. — Та ти глянь на себе, тебе наче тільки що за ноги з кагли витягли...
Якусь хвилину ми дивилися мовчки один на одного, потім Гарасько сплюнув за поручні і сказав тихо:
— Ходімо повмиваємось, потім поговоримо з нею, бо й справді соромно підходити.
В умивальнику нікого не було. Гарасько защепнувся, скинув піджак й сорочку. Глянув на комір і перехрестився. Здавалось, він був пошитий з чорної матерії, ще й вимазаний дьогтем. Гарасько намочив сорочку під краном, хотів її випрати, але передумав і викинув за вікно пароплава.
Поки він вмивався, я глянув у дзеркало і так само перелякався. Мене ніби тільки що витягли з того димаря, під яким я варив чари у черепочку...
Я теж намочив сорочку, але без мила вона стала ще чорнішою, і я спересердя, як і Гарасько, викинув її в воду.
Тепер ми лишились в майках.
Гарасько глянув на мене і засміявся.
— Якщо знайдуть наші сорочки біля села, — сказав, сміючись, він, — то подумають, що ми потонули...
— А як же вони впізнають, що це наші? — здивувався я.
— А в кого ж є ще такі брудні, як у нас? — спитав Гарасько. — Крім того, твоя ж ягідками вишита, а моя хрестиками...
Я теж вмився і тепер ледве впізнав себе у дзеркалі. Обличчя моє знов розчервонілось, біля носа з'явилась чорна родимка, яка ховалась під сажею.
— От і все, — весело сказав Гарасько. — Тепер нас і механік не впізнає...
Повмивавшися, ми наспіх поодягали піджаки поверх майок і вийшли на терасу. Лілі там уже не було. В ресторані сиділи інші люди.
Довелося лізти на палубу.
— Це через тебе вона втекла, думала, що опудало куряче, — сердито бурмотів Гарасько.
— Ні, — допікав я, — вона глянула на твою хромову потилицю і подумала, що ти розбійник з Сан-Суаро-Форте.
— А ти знаєш, де воно, те Сан-Форте? — скипів Гарасько.
— Звичайно, знаю. Я читав у книжці, що там досі палі стоять, на які наштрикували голови розбійників. Тож дивись, щоб і твоя не опинилася там.
На палубі ми побачили Лілю. Вона прогулювалась сюди і туди. Гарасько зупинив її.
— Почекайте, — промовив він несміливо. — Скажіть, будь ласка, де ви навчились так грати?
— Як де?— здивувалась Ліля.— В музичній школі, а що?
— Та нічого, — сказав Гарасько. — Це ж і ми їдемо вчитись.
— В музичну школу? — зацікавилась Ліля.
— Ні, в театральну, — відповів Гарасько. — Буду артистом в оперному театрі.
— Он як, — здивувалась Ліля. — То в вас, мабуть, талант до цього?
— Трішки є, — посміхнувся Гарасько. — Я дуже гарно співаю.
— А він? — спитала Ліля про мене.
— А він їде в лавру гріхи відмолювати, — пожартував Гарасько. — Нагрішив перед богом, бо вкрав кавуна у Федора Дудака на городі.
— Справді? — засміялась Ліля.
— Що ти верзеш! — образився я. — То ж на тебе, а не на мене стріляли пшоном на городі...
— Пшоном? — здивувалась Ліля. — Чому?
— Та це ми жартуємо, — пояснив Гарасько. — Він вигадує.
Я хотів ще щось сказати, але не встиг. На палубу вийшла жінка в синьому капелюшку і покликала Лілю до себе.
— Жаль, — сказав Гарасько. — Я хотів розпитати її про музичну школу, може б, і ми туди поступили, якщо на іспитах провалимось.
— А коли й справді не приймуть нас в училище, що тоді будемо робити?
— Приймуть, — самовпевнено сказав Гарасько. — Думаєш, там такі як Митько Кроль потрібні?
Я нічого не відповів і мовчки дивився на далекі сині гори, що здіймались над обрієм. Я пригадав рідне село і мало не заплакав. Як чудово в тих місцях над рікою тихими вечорами, коли в небі стоїть повний місяць, а навкруги лунають дівочі хори, палають вогники над водою і чути голоси рибалок за вечерею...
— Про що ти думаєш? — спитав Гарасько.
— Про те, що Ліля колись і мене грати навчить, —пожартував я. — А як зароблю грошей, то куплю й собі п'яні-ну додому.
— Ні, любий, краще облиш ці мрії, бо про Лілю вже давн© без тебе подумали.
— Це ж хто? — здивувався я.