Одні з претензією на вишуканий одяг. Інші одягнуті так-сяк. Перед ними ніхто не розшаркувався. Ніхто їм не показував їхніх місць. Тут і самі місця були вужчі. Тому сиділи майже на колінах одне в одного.
А найвище, на самій гальорці, юрмилась дітвора — теж з простого люду, бо діти багатіїв і міської знаті у вишуканих костюмчиках були поруч з своїми батьками у перших рядах.
Чорна автомашина пана Шредера зупинилася біля головного входу до цирку десь за п'ять хвилин до початку вистави. Зайднер поштиво відчинив дверцята. З машини вийшла спершу дружина пана Шредера, фрау Шредер, а вслід за нею і він сам.
Зовні подружжя являло собою цілковиту протилежність. Він — високий, з довгою, як у коня, мордою і з байдужими, холодними, ніби скляними очима. Вона — присадкувата, дуже товста, з круглим, як корж, лицем і широким ротом, який, здавалось, увесь час посміхається.
Пан Шредер узяв фрау Шредер під руку і повів її не до центрального, а до службового входу, щоб звідти потрапити у власну ложу.
Як тільки Шредери вмостилися в своїх постійних кріслах, водночас спалахнули всі прожектори, заливши арену і весь цирк сліпучим світлом. Оркестр гучно заграв "Дойчланд юбер аллес", І всі посхоплювались зі своїх місць та застигли як укопані. Без цього ритуалу не починалися й не кінчалися жодні збори, жодні; видовисько в фашистській Німеччині.
Почалася вистава.
То були звичайнісінькі собі циркові номери, які не могли вразити ні красою, ні технікою, ні винахідливістю. Працювали гімнасти на першах, акробати-плигуни на підкидних дошках, жонглери, канатохідці, партерні гімнасти...
А на манежі увесь час крутився потворний і навіть гидкий рудий клоун. Всі свої репризи і антре він будував на дешевих політичних агітках або ж робив щось непристойне. Але все це викликало в нерозбірливої публіки регіт і оплески.
Ось рудий клоун виніс на манеж столик. На ньому стояли маленькі чорні труни. А на кожній з них лежали звичайні покришки з каструль. Клоун почав вигравати двома дерев'яними молоточками на цих трунах і покришках.
До нього підійшов товстий лисий музикант і запитав:
— Що це ти граєш, Августе?
— А це я граю совєцькій армії похоронний марш, який називається : гроб і покришка! — заверещав рудий клоун.
Видовисько було огидне. Але те, що сказав клоун, мабуть, вважалось дотепним, бо після його слів цирк вибухнув такою зливою оплесків, що хоч вуха затуляй.
У другому відділенні не менш бридкий був "фокусник-ілюзіо-ніст, маг і чарівник", як оголосив ведучий програму. В афішах про нього було написано: "Людина-акваріум", "Король вогню", "Шпагоковтач ".
Юра, Петя і Марта ще не бачили його на арені. Зайднер ангажував його до приїзду пана Шредера.
Чарівник справді дивував і вражав публіку. Навіть своїм зовнішнім виглядом. Увесь він був у фальшивих самоцвітах, брильянтах, сережках, намисті. Рухався по манежу серед своєї таємничої апаратури так, ніби ковзав по льоду. Урочисто піднімав і опускав руки над білою чалмою, ніби й справді зв'язаний з потойбічним світом.
Перед ним стояв таки чималенький скляний акваріум, в якому плавали рибки й жабенята. Він пивним кухликом набирав воду разом з рибками і жабенятами і ковтав, ковтав... Це було щось неймовірне. Але води в акваріумі ставало дедалі менше. Нарешті скляна посудина спорожніла.
Тоді фокусник зробив конвульсійний рух животом, грудьми, горлом, всім тілом — і вода фонтаном пішла з його рота, повертаючи і рибок, і жабенят. У залі стояло таке ревище, що нічого не можна було розібрати.
Задоволений створеним ефектом, ілюзіоніст перейшов до інших фокусів. Він пускав вогонь з рота, засовував у горлянку шпаги і, коли швидким рухом вихоплював їх з горла, вони застрявали в дерев'яному настилі, на якому він стояв. Потім він ходив босими ногами по битому склі, проколював ніздрі, губи та щоки довгими шпильками з круглими головками.
Юра дивився невідривно. Ніколи нічого подібного він не бачив.
Але вистава не викликала того бадьорого збудження і піднесення, до якого він звик з дитинства.
Навпаки, породжувала відразу, а зловісна таємничість фокусника — якийсь навіть страх. Він був просто приголомшений...
А публіка ревла, тупала ногами, била в долоні — добра половина глядачів була п'яна. Навіть під час вистави глядачі тинялись групами і поодинці, пили в буфеті вино і пиво, а повернувшись на місця, голосно розмовляли та реготали.
Закінчувалось відділення повітряним польотом.
Янчук, боячись осоромитись перед паном Шредером, ще перед виступом почав шпигати своїх гімнастів образливими словами.
— Дивіться мені, крокодили! Хоч чим-небудь зіпсуєте номер, закатую.
Як завжди, найбільше перепало Петі.
— А ти, кліщ, не забувай посміхатись, бо я тобі розпірки в роті поставлю!
Петя був блідий від страху. Але, як тільки Янчук відвернувся, Юра заспокоював його:
— Не думай про Крота. Думай тільки про свою роботу — і все буде гаразд. Адже ти добре умієш.
Ведучий голосно вигукнув:
— Троє дияволят! Повітряний політ!
Юра, Петя і Марта вибігли на арену справді одягнуті під дияволят. На них були чорні трико в блискітках, вони щільно облягали молоді гнучкі тіла. Ззаду стирчали коротенькі хвостики, а на голові в кожного були ріжки. Коли вони піднімали руки, то створювалося враження, що розправляли чорні крила. Уже сам їхній вигляд викликав неабиякий ефект. Публіка дружно зааплодувала.
Янчук кинув погляд на пана Шредера, і гримаса вдоволення пробігла по його обличчю: Шредер теж плескав у долоні. Отже, сподобалось!..
"Постривай, зараз ти таке побачиш, що рота роззявиш!" — подумав Янчук.
Троє юних спортсменів, не давши глядачам і отямитись, ніби на справжніх, живих крилах полетіли під високе склепіння на спортивний місток. Під звуки вальсу вони летіли від трапеції до трапеції, переверталися і, здавалось, гралися в повітрі легко й безтурботно, без будь-яких зусиль. Вони ускладнювали й ускладнювали трюки, викликаючи дедалі більше захоплення й так уже наелектризованої видовиськом публіки. Всі троє діяли як одне.
Ще сальто, ще пірует, ще перехресний політ... І ось вони вже одне за одним красиво летять у сітку. Але й це ще не кінець. Сітка пружинить, підкидає їх високо, дає змогу робити нові й нові трюки. Цілий каскад трюкових номерів!..
Нарешті гімнасти зіскакують на манеж.
Так, успіх безсумнівний! Глядачі побачили саме те, що їм обіцяли афіші: майстерний, зв'язаний з риском для життя політ "трьох дияволят"..
Вони вже за лаштунками, але їм доводиться вибігати ще й ще раз — публіка не заспокоюється, викликає. Та вони не просто вибігають, щоб показатись. Вони й на килимі "крутять" сальто, котяться колесом вздовж бар'єра, перекидаються одне через одного.
Рудий клоун підносить Марті квіти — великий розкішний букет. Але вона не понесла квіти за лаштунки, а підбігла до фрау Шредер і, чарівно посміхаючись, передала їй букет в руки. Так було задумано Янчуком ще до початку вистави. Букет він купив заздалегідь. Фрау Шредер не думала над тим, чому вибір упав саме на неї, але їй було дуже приємно, і вона навіть поляпала Марту своєю пухкою рукою по щоці. Задоволено посміхнувся і пан Шредер.
8
І все-таки Владислав Янчук залишився незадоволений Петею. Юні артисти саме переодягалися, коли він підійшов до хлопця і боляче вдарив його батогом по плечах.
— Ти навчишся коли-небудь бути артистом, бацило? Петя скрикнув, схопився рукою за плече.
— За віщо б'єте, пане Янчук?
— Посміхатися навчишся, питаю тебе?
Янчук схопив Петю за чуба, боляче крутнув і підняв його обличчя догори.
— Я ж посміхався... пане Янчук...— крізь сльози простогнав Петя.
— Хіба так треба? Ось як... Ось як треба! — і Янчук двома пальцями розтяг Петі щоки.
— Що ви робите? — закричав Юра, підскакуючи до Янчу-ка.— Пустіть Петю! Він добре працював, ви самі бачили!
Янчук випустив з рук Петю і посунувся на Юру.
— Мовчати, гнидо! — заволав так голосно і люто, що, мабуть, його почули і в сусідніх гримувальних.
— Ви не маєте права знущатись. Він — теж людина!
— А я ось тобі покажу людину! — Янчук замахнувся батогом на Юру.
Але тут сталося несподіване. Хлопчик миттю відскочив убік, схопив зі столу важку Янчукову попільничку з товстого скла і підняв її над головою.
— Тільки підійдіть!.. Тільки спробуйте!..— тремтячи всім тілом, сказав він загрозливо. Очі його блищали, як у хижого звіряти.
Янчук ошелешено застиг на місці. Але в ту ж мить зубатий рот його ошкірився, він заревів щось невиразне, шарпнувся до Юри і схопив його за руку. Попільничка вислизнула з занімілих пальців, брязнула об підлогу, розлетілась на шматочки. Але Янчук не звернув на це уваги. Він згріб Юру обома руками, звалив на землю і почав шмагати по чім попало батогом.
Юра намагався звестися на ноги, але проти Янчука у нього було дуже мало сили, і він тільки кричав у безсилій люті.
— Бий! Бий! Не боюсь я тебе, Кроте! Не боюсь!.. Все одно віддячу.
Падаючи, він розрізав руку об скельце, кров заплямила руки, сорочку на грудях і обличчя.
Нерівна боротьба ще тривала, коли на порозі гримувальної з'явився Генріх Зайднер.
Якусь хвилинку він здивовано дивився на все, що тут коїлось. Потім швидко підійшов до Янчука і владно взяв його за руку.
— Як можна, пане Янчук? Як не соромно!
Владислав Янчук випустив з рук Юру, випростався і, важко дихаючи, сердито відповів:
— Я гадаю, що в обов'язки пана Зайднера не входить втручатися в справи, які його зовсім не стосуються.
— Ви, доросла і дужа людина, б'єте дитину! — дивлячись прямо в Янчукові очі, з докором промовив Зайднер.
— Так, б'ю! — з викликом у голосі сказав Янчук.— Це моє право!
— Що з вами? Заспокойтеся...— Зайднер не знав, що й сказати цьому розлютованому чоловікові. Він ніяк не міг втямити, чому Янчук, той Янчук, з яким вони, так мирно розмовляючи, просиджували годинами за пляшкою горілки, тепер поводиться так зухвало? Звідки цей тон, ця незалежна поведінка?..
Все ж Зайднер примирливо сказав:
— Хлопці виступали чудово. Ви ж бачили, що творилося в залі.
— Пане Зайднер,— так само грубо, якимсь чужим, незнайомим Зайднерові тоном відповів Янчук.— Я вас ще раз прошу не втручатися в справи, які вас не обходять.
— Чому ви зі мною так розмовляєте? — зрештою не витримав і теж підвищив голос Генріх Зайднер.
— А як накажете з вами розмовляти?..