І старайся написати добре... Знаєш, так на Пилявці...
— О, "дитина, перина і латина"!
—Знаєш — щоб була наша перемога над ними всіми. А зараз після іспиту потелефонуй мені, як пішло.
— Добре!
***
Роман то працював, то знов торкався рукою лівої кишені робочої блюзи. Навмисне взяв зі собою цю телеграму, щоб час до часу торкнутися її, хоч зміст знав уже напам'ять:
"Операція пана Більчука вдалася. Помітне покращання ".
Сестра Аделінда Обермюллер
Проверчував електричним свердлом куски заліза, часом поглядав у вікно на олив'яне небо, що віщувало сніг. Але за сірими хмарами, там, вище царювала Премудрість, і її присутність він відчував особливо сильно в цей день...
— Ров-мен! Телефон!
— Орко?
— Ромку: Пилявці, Корсунь і Жовті Води!
— Якраз навпаки, хлопче! Жовті Води були перші! Ну, як же там?
— Та я трохи переглядав ще, а щонайважливіше: Джері — той, знаєш? — нахвалявся, що він найкраще напише...
— Ага, а так він тебе вже не чіпає?
— Боїться, бо весь наш бескіт-бол-тім загрозив йому, що коли б він ще раз зважився...
— Хто такий загрозив?
— Ага, ти вже казав... Дружина кошівки. Вони, знаєш, без мене не могли б грати... То коли Джері нахвалявся, мене немов щось укололо. Сказав собі: мушу добре написати! І відповів на всі питання. Знаю, що добре, бо опісля питав інших...
— А бачиш! Я думаю, що отаман Воля буде вдоволений з тебе!
— Справді? Це був іспит про Бермудські острови!
— Отаман хоче, щоб ви були перші в усьому!
ДРУГА ЧАСТИНА
— Чуєте, місис Лозова?
—Чути-чую, але нічого не бачу через те церковне вишивання! Вишила я цілу звізду біля святого Йосафата на корогві, віддаю місис Нагнибіді, а вона мені — тиць! — ще кусень полотна вишивати подушку під Євангеліє. І кажу їй, що не можу, бо тепер нові зуби собі роблю. А вона: нема ради, всі вишивають!
— А мені, думаєте, ліпше? Мушу вже нові окуляри купувати. Якби не те, що то на Боже, давно викинула б цю роботу! А то ще фелон — не те, що корогва! І так мені ті стіби криві робилися, що та пані вчила... А їй то — ніби забава!
— Ой так, геть нашого отця ті скитальці переробили! — зідхнула місис Лозова і поправилася на фотелі над своєю вишивкою.
— Але я питаю вас: чи чуєте, що в мене нагорі діється?
— Та чую, що там щось голосно. Гостина яка, чи що?
— А як же, моя Мері справляє Крісмес-парті! Чуєте, як співають?
— А чую! Гарно, старокрайово співають!
— І ще така, знаєте, чемна! Питала мене, чи дозволю, чи можна... А я, як лиш почула, зараз заордерувала в пекаря, в того чеха на розі, цілі три макавеї.
— Аж три? Та то мусіло коштувати!
— Абисте знали! Такі файні, з родзинками в маку! А потім закликала Волтера Коцюбу. Кажу: "Волтер, твоя дівчина має парті в суботу; приходи і ти і не забудь там чого доброго принести...
— І прийшов?
— Та ще ні. Треба мені ще раз Коцюбиху закликати, чи вже виїхав. Бо то, знаєте, нині дорога ковзька.
І Дибайлиха, постогнуючи, встала з фотеля і підійшла до телефону.
***
Ой, закувала та сива зозуля
Рано-вранці на зорі...
— Вечір добрий, дайте пиріг довгий! Відспівали законну річ — тепер можемо починати вечорниці! — сміявся Роман.
— Новину сказав! Орко вже майструє від полудня...
— Бачу: повна хата настругана!
— Але зате і вертеп уже під віхою! — боронила Орка Міма.
— Правдивий, галаганівського типу! А ось диви: ми з Тамарою вже маємо ляльки. Маю честь представити: пастирі, три царі: Володимир, Хмельницький, Петлюра ... Та не дивися на чарівницю, бо вона ще не одягнена! Всеволоде, треба міцніше скручувати вату на ягнята, а то розлетяться під час представлення! А тут уже і ясла для Дитятка... З коробки від сірників!
— А де ж Ірод?
—Якраз Тамара шиє йому червону мантію... А на чолі матиме червону зірку. Коли хочеш, дамо тобі розмалювати лице Сталіна... я хотіла сказати — Ірода...
— Під умовою, що йому опісля голова злетить із пліч!
Ірод вельми зажурився,
Що Христос-Цар народився,
— затягнули всі за Романом.
— А, до речі, треба б нам таки поважно поколядувати сьогодні! Зробимо так: я буду лише колядувати, бо в усіх етнографічних записках стоїть, що на вечорницях хлопці нічого не роблять, тільки співають, жартують, перешкоджають дівчатам у праці, — говорив ніби дуже ділово Роман.
— Коли ви такі, то ми вам маківника не дамо! — вихопилася Тамара.
— Дамо, дамо, дивися, які вусища вже має батько народній, сонечко ясне... За одні вуси варто дати маківника!
— Мімо, а як буде з звіздою?
—Зробимо; вже маю готовий держак від мітли та сковороду...
— А він тобі вже не буде потрібний? — спитав Роман.
— Хто?
— Та держак.
— Навіщо? Маєш ось тут патички, починай приправляти звізді рамена...
— Та добре, але я журюся, на чому ти їздитимеш на Лису Гору?
— Звичайно — літаком! — відповіла Міма. — А тут маєш свічку: її треба якось так мудро вправити у середину звізди...
— Ого, як модерно!
Тамаро, рибчино,
Чорнобривко моя,
Подай клею-папірця,
Щоб зіронька булаааа...
Тамара подала і дуже почервоніла. Міма, задумана, заспівала:
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря.
Хлопці підхопили:
Ой, то ж не зоря:
Дівчина моя,
Білявая та чорнобривая
Тамара моя...
— Мімо, чого ж ніхто не їсть маківника! — перервала пісню Тамара, а хлопці вибухнули сміхом.
— Прошу, прошу, беріть! — рятувала її Міма.
—Бачиш, Мімо, я тепер мушу придержувати Романові звізду, інакше він не зможе обклеїти її папером, — ніби оправдувалася Тамара.
— Орку, ти що — постановив собі сьогодні розмалювати Мімі долівку по-жираф'ячому?
— Я?
— Глянь, скільки цяток від фарби кругом!
— Коли я мушу малювати! Міма казала, що треба цілий вертеп помалювати!
— А справді, тепер і вельможний пан полковник Галаган не рачили б повстидатися такого вертепу!
— Ану, давайте! — підскочив нараз Всеволод. — Де жив Галаган? Міма!
— Сокиринці! Роман!
—Іскоростень!
— Ромку, може, ти сам знаєш назву українського міста, що починається на знак м'якшення? Скажи якесь інше!
— Іршава! Тамара!
— А-а-а... Аскольдова Могила!
— Асканія, Тамаро, добре? — майже просив Роман.
— Добре! — погодилася покірно Тамара. — Орко!
— Я... як то пан професор казав... Ярмурче!
— Яремче! — поправив Роман, і всі засміялися.
— Між іншими, ти, Ромку, пропустив був Орка, що був на черзі, — нагадала Міма.
— Я?
— Ага! — і Міма швидко проказала: "Моя дорога — до чийогось порога; моя стежечка—до чийогось серденька"... Всеволод!
— Що саме?
— Скажи, хто це написав! — домагалася Міма.
Всеволод нахмарився.
— Не дайся жінкам в руки, Всеволоде! Написав Панько Куліш в "Орисі". А тебе, Орку, я просто не завважив під столом...
Нова радість стала,
Яка не бувала...
— Ну, то колядуймо!
Розсміяні лиця споважніли. Тільки руки дальше стругали, витинали, ліпили. А думки підносилися в незбагненні висоти Містерії...
***
— Стук, стук!
Коляда вмовкла.
— Стук-стук!
Міма поглянула по всіх. Хто ж це може бути?
— Червона свитка! — прошипів Всеволод.
— Прошу!
Двері відчинились, і в кімнату впхалася величезна червона коробка, золочена в ялинки, а за нею, вгинаючись під її тягарем, ввійшов Волтер Коцюба. Міма пригризла уста, а Тамара тихенько порскнула сміхом.
— Добрий вечір!
Роман вийшов назустріч гостеві.
— А, пан Коцюба, прошу дуже! Вітаємо! В нас якраз, бачите, маленькі вечорниці. Приготовляємо дещо на парохіяльну Святу Вечерю.
— То, може, я вам поможу?
— Просимо дуже! — пригадала язика в роті та свої обов 'язки господині Міма.
— А це для вас, міс Мері! — і в руках Міми найшлася велика коробка.
— О, дякую! — і Міма хотіла покласти її на ліжко — одиноке місце, що ще не було включене до роботи.
— Мімочко, так не годиться! Слід відчинити зараз коробку, а то образиться! — шепнула дипломатично Тамара.
Міма відчинила, і Тамара патетично (і, мабуть, доволі щиро!) ахнула на вид різнобарвних ласощів.
— Ну, і навіщо ви купували? — спитала збентежена Міма.
— Солодке для солодкої! — відповів елегантно гість.
— Просимо сідати, пане Коцюба! Що хочете робити? Тяти з паперу шерсть для кози, чи вирізувати зірки з золота на розцяцьковування звізди? — питав Роман.
Волтер і не зчувся, як на його свіжо чищений одяг нападали сотнями окравки паперу, а до них почали згодом долучуватись і плямки клею.
Хвилину мовчали, а тоді Роман почав:
— Пам'ятаєте Мосендза?
— "Засів"? — спитала здивована Міма.
— В цьому випадку: "Поворот козака Майка Смайлза".
— О, він був із цієї країни? — зрадів Волтер.
— Він походив з України. Приїхали сюди його предки дуже давно. У світовій війні попав він в Европу і після закінчення війни поїхав в Україну, щоб боротися за неї проти большевиків. Він нараз знов почув себе українцем — почув до такої міри, що коли большевики хотіли помилувати його, як американського громадянина...
—Таке писав Мосендз? — не зміг чомусь повірити Всеволод.
— Так, писав. Чи був такий Майк Смайлз, тобто Смільський, не можу ручитись; але що свідомість національної приналежносте може нараз відродитися в дуже далеких поколіннях — це правда...
Мовчанка.
— Я вам не вмію сказати, але я це все чую, — несміливо промовив Волтер.
— Ми це знаємо! — урочисто відповів Роман. — Але, до речі, я хотів вас спитати.. Отець парох радився мене, чи не назначити вас парохіяльним бібліотекарем.
Волтер видивився на Романа.
— Лайбреріяном! — поспішно пояснила Тамара. Всеволод змірив її смертоносним поглядом. А Роман продовжував:
— Бачите, за ці гроші, що ми зібрали при нагоді Листопадового Свята...
— Сто п'ятдесят три доляри двадцять чотири центи! — проказав вдоволений з себе Волтер.
— Отже власне ми вже замовили... отець замовив за ці гроші книжки у книгарні в Нью-Йорку. Поставимо в залі під церквою шафу (пан Нагнибіда вже навіть погодився дати свою стару), і ви будете випозичати ці книжки парохіянам. Раз у тиждень, скажемо...
— О, я виджу! То дуже добре...
— Так ви погодилися б?
— Чому б ні?! Я вже навіть вчуся читати по-українськи!
Знов колядували, і знов стало тепло й добре...
— Ну, "час до дому, час"! — піднявся нараз Роман.
— Ох, справді, я ще маю купити мамі шинку! — занепокоїлася Тамара. — Я до тебе, Мімочко, зайду ще в понеділок, тоді викінчимо все.
— Добре, дуже прошуі
— Міс... міс Мемі, чи як вас там кличуть... я ще зостануся.
Роман швидко підійшов до вікна.
— Еге, дощ паде!
— Ой, Тамаро, а ти в легеньких черевиках — щоб хоч не простудилася! — зажурилася не на жарт Міма.
— О, цим не варто турбуватися! — підхопив Роман.