Зупинити, затримати чи продовжити її неможливо.
Я йду вулицею. Щойно була біля квіткового магазину, а зараз вхожу в парк. Як швидко теперішнє стало минулим. Якихось кільки хвилин… Навіть кожен наступний крок – він уже був і він уже минув.
Час має три визначення: було, є, буде. Зауваж, що "було" й "буде" довше і пишеться з чотирьох букв, а теперішнє позначається лише однією – є. Таке коротке й нетривке, лише один звук, одна літера.[/i]
Р. 13
У суботу, по обіді, коли всю хатню роботу було зроблено, Дзвінка з сестрою та давньою подружкою Ірою, пішли в кафе. Ідея податися на каву всім трьом належала Ірині, дружба з якою тяглася ще з тих пір, як обидві гуляли з своїми маленькими дітьми в дворі. Іра – з донькою Оленкою, а вона – з Сашком. То було вже так давно, неначе й зовсім не було. Зараз вони бачилися дуже рідко, діти виросли, і потреба в щоденних прогулянках відпала. Але сьогодні, випадково зустрівшись на вулиці, однозначно вирішили: "Йдемо на каву!"
Троє жінок вмостилися за невеличким столиком у кафе "Брама" і зробили замовлення.
Запах поданої кави лоскотав ніздрі, а напхані кремом тістечка, збуджували апетит, проте жінки не квапилися споживати ласощі, балакали.
– Ну, як? – поцікавилась Іра, кивнувши до подруги.
– Що як? – Дзвінка вдала, що не розуміє, а про себе подумала: "І навіщо я колись бовкнула їй про о. Михайла, тепер влаштує допит..."
Наступне запитання Іра поставила прямо:
– Як там твій панотець?
– А що панотець?.. Живе собі… Править щонеділі служби…
– Я не про те, – сьорбнула трохи кави Іра. – Чи у вас уже щось було?
– Нічого…
– Дарма. Хоча б спробувала разок…
– Навіщо?
– Це ж так приємно…
– А потім буде кепсько... – озвалася Ксеня, надпивши темного напою.
– Ой, дівчата, – сплеснула в долоні Іра. – Жити треба весело!
– Ні, – заперечила Ксеня. – Жити треба правильно.
– У мене ні так, ні сяк не виходить, – усміхнулася Дзвінка.
– Глянь, – кивнула Іра, – он, той мужчина, що сидить біля дверей, поглядає на тебе, Дзвінко, пильно й ласо.
– В окулярах?..
– Еге ж… Ти ще молода, гарна, з освітою… Викинь з голови того сільського церковнослужителя і знайди собі когось простішого.
– Гарно радиш… Я так і зроблю…
– Але теж мені добрий панотець, – не стрималася сестра. – Закрутив тобі голову…
– Мабуть, я сама цього хотіла.
– Можливо… – згодилася Ксеня. – Він лише сіяч, який кинув зерна співчуття, ласки, розуміння на добре вироблений ґрунт. Ти почула те, що прагнула почути вже багато років.
– Що ж тепер?
– Переспи з ним! – радила Іра.
– Покинь його! – наполягала сестра. – Це зв'язок без майбутнього. Батюшки ніколи не розлучаються.
– І не треба…
– А я кажу – переспи! – наполягала Іра. – Це ж яка велика честь! Зрадити зі священиком!.. Супер!. Клас!.. Тільки так, а не інакше…
Усі троє голосно засміялися.
– Якщо чесно, – сказала Дзвінка, – я вже не раз намагалася розірвати ці дивні відносини. Та не змогла. Як подумаю, що більше ніхто не пришле повідомлення, не напише "привіт" або "добраніч", не запитає, "як справи"… Стає пусто. І сонце меркне, і їсти не хочеться, і жити не цікаво. Сіро… Без кольору…
– Справді, не все так просто…
– Але ж так тривати довго не може?..
– Не може…
Розмова затихла. Троє жінок мовчали. Кожна думала про своє. Снували відвідувачі, терпко пахла кава, і тільки одинока муха, що не знайшла свою шпаринку й не заснула в очікуванні зими, настирливо дзижчала, б'ючись об шибку.
За вікном тарабанив осінній дощ. Надокучливо й невідворотно. І ніщо не могло його спинити, як ніщо не могло спинити плин часу, затримати хід подій. Життя тривало, йшло своєю розміреною ходою. Приведений в дію маховик крутився вправно: день змінювався ніччю, зима – весною. Все вчасно, все почергово… Тільки дитинство, молодість, старість, не мали зворотного відліку. Принаймні, не тут.
Зненацька в Дзвінки озвався телефон. Чергове повідомлення надійшло від о. Михайла: "Привіт! Як настрій?"
Дзвінка відписала: "За вікном осінь і на душі осінь."
О. Михайло відповів: "Ти дуже гарна жінка – весна, а осінь, бо не зігріта теплом…"
Від зворушення на віях затремтіли сльози. Хіба від цього можна добровільно відмовитися?.. Ні… Це все одно, що перекрити кисень. Тоді вона перестане дихати, перестане жити. Потреба, яку відчувала останнім часом у його словах, сказаних у форматі "смс", стала надто гострою. Кожне наступне повідомлення давало сили зустріти новий день, йти на роботу, поратися вдома, розмовляти із Степаном. Щастя, нехай вигадане й оманливе, світилося в очах, бриніло усміхом на вустах. То був сякий-такий вихід, можливість існувати, пройти свій земний шлях до кінця, не збожеволіти і не стрибнути з мосту в воду. Адже нікому нема діла з яким внутрішнім наповненням ти йдеш по життю, аби лише йшла. Самогубців засуджують: і люди, і церква. А зрозуміти?.. Вчасно зупинити? Допомогти?.. Байдуже…
Перший приморозок у грудні стугонить відлунням чобіт. Припорошена легеньким пухким снігом земля сяє біло та врочисто. Так гарно навколо…
Я йшла на роботу і під мостом побачила собачу буду. Біля неї крутився руденький песик. Його мами не було поруч, і він бігав сам. Такий гарненький карапуз! Я пригостила його своїм бутербродом. Песик почав довірливо лащитись, метляти хвостиком і подався за мною.
Маленький, він зовсім не боїться людей. Він ще не знає їхнього крику, їхньої руки з палицею, їхнього копняка.
Дурненький песик, він думає, що всі люди добрі, дають їсти і чухають за вушком.
Але колись він все-таки дізнається якими різними можуть бути люди. Хотілося б, щоб це сталося якомога пізніше, у старшому віці, коли виростуть гострі зуби, і він зможе за себе постояти – гаркнути й вкусити.
Р. 14
Ранок першого січня в місті: безлюдні вулиці, сміття від використаних феєрверків, порожні пляшки з-під шампанського, купки шкірок від мандаринів, обгортки цукерок.
І все ж Дзвінка любить цю вранішню пору в перший день Нового року. Любить тишу й спокій, які приходять після святкової галасливої ночі. Народ, добряче погулявши, спить, не їздять машини, не курсують автобуси, і лише поодинокі перехожі бовваніють чорними цятками на засніжених вулицях.
Вона поволі бреде парком, вслухається в безголосся зими, струшує із приземкуватих ялинок пухку білу масу, дихає, чистим свіжим повітрям, милується красою природи. Рипом з-під чобіт озивається мороз, сизою парою клубочиться з рота, осідає білою памороззю на комір шубки. Вона одна-однісінька, а навколо – мерехтлива пелена снігу, дерева із зведеним угору, наче в молитві, кострубатим гілляччям, небо, що височіє синявою її очей, – і відчуття присутності Бога. Тільки тут її молитва найщиріша, а подяка за прожитий рік і прохання кращої долі, найбільш, як їй здається, вислухані й почуті.
Раптом неголосно дзенькнув телефон. Це надійшло привітання від о. Михайла:
"Цілую щиро, міцно обнімаю.
Хай рік Новий Господь благословляє
Прожити в радості, любові і добрі.
Багато років з вірою в душі!"
Усміхнулася щасливо. Він пише. Як добре. Ох, Михайлику, Михайлику!..
Надворі мороз, а на душі тепло, тепло…
Якась сила, що невимовно притягувала двох людей, невидима ниточка, що в'язала їх на рівні емоцій, щось таємничо-незвідане, що не піддавалося аналізу й важко вкладалося до голови, було відчутне тільки їй.
У сумці знову озвався телефон. Цього разу дзвонив Степан. Дзвінка натиснула зелену клавішу виклику і відразу ж почула невдоволений голос чоловіка:
– Де ти ходиш? – бурчав Степан у слухавку. – У нас гості, а тебе нема. Давай, хутко дуй додому!..
– Вже… Біжу… – видихнула Дзвінка.
От, халепа, вона зовсім забула, що сьогодні до них на обід обіцяли прийти сестра з чоловіком і тіткою Ганною. На обід… А зараз?.. Годинник показував рівно першу. Ого, довгенько ж гуляла, мріяла…
На центральній вулиці, на зупинці, довго чекала маршрутку, тупцяла ногами, вибиваючи незрозумілий такт чобітьми, розтирала руки, хукала на закоцюблі пальці, а потрібного номера все не було й не було. Вже зробила кілька кроків, щоб іти пішки, аж впізнала знайому постать.
– Вітя! – гукнула Дзвінка. – Вітя, зачекай.
Перехожий знехотя зупинився і так само знехотя повернув голову: розгублений погляд, бліде обличчя… Висока постать згорбилась, немов уся понижчала, плечі зсутулились, а довгі руки, що безпорадно звисали вздовж тулуба, нагадували канати у спортзалі
– Що з тобою? – здивувалася Дзвінка. – І чому ти зараз не в нас, не разом із Ксенею?
– З Новим роком, Дзвінко! – сказав вдавано весело Вітя. – З новим щастям!..
– Тебе теж з Новим роком! – відказала жінка. – Ти не відповів на моє запитання?
– А що казати?.. Паршива вівця я, Дзвінко, паршива… Не варт зі мною й вітатися…
– Нічого не розумію… – ще дужче дивувалася Дзвінка. – Поясни все толком…
– Нехай тобі Ксеня пояснить… – відказав Вітя, потупивши очі у витоптаний сніг. – Їдь додому, а то вже вся тремтиш від холоду. Ось і твій автобус…
– А як же ти? – спитала вже в дверях маршрутки. – Приїдеш?..
– Потім… Пізніше…
Із кількох загадкових фраз, мовлених Віктором, Дзвінка так нічого й не збагнула, їхала в напівпорожньому салоні автобуса, здивована й задумана. Відчувала, що щось сталося. Надто вже не схожим на себе був Вітя. Надто…
Коли Дзвінка переступила поріг своєї кварти, то побачила гостей, які сиділи за столом повним наїдків, з піднятими келихами.
– Нарешті! – вигукнув Степан, вийшовши в коридор. – Давай, давай, Славцю, приєднуйся… Ми тут вже, не дочекавшись тебе, похазяйнували трохи… А то кишки зводить і язик втікає… Я ще в цьому році й не причащався…
Дзвінка нічого не відповіла. Роззувалася. Степан допоміг зняти їй пальто.
"Лицемір," – подумала.
"Джентльмен," – вирішила тітка.
Дзвінка привіталася з родичами, сіла за стіл. Розмова стрибала, як одноногий кульгавий дід на милицях. Дзвінка все хотіла запитати в сестри за Вітю, але не відважувалася. А сестра вперто мовчала, ніби й нічого не трапилося.
– А де ваша дитина? – поцікавилась тітка.
– Яка ж то дитина. – відказав Степан. – Він уже за дівками бігає…
– Справді, – підтвердила Дзвінка. – Сьогодні святкував цілу ніч, оце тільки над ранок прийшов. Тепер спить…
– Дивіться, – застережливо тітка, – саме такий вік, що треба добре контролювати…
– Нехай… –— добродушно Степан.