Весілля у Києві
То не сонечко над градом Києвом
Сходило вище за оболоки ходячі,
Не Дніпро-ріка з берегів крутих
Виступала, розливалася –
Виходили-виступали стар і млад
Подивитись на тую поїздку богатирськую:
Споряджались в поле, збиралися
Два могучі храбри руськії –
Молодий Добринюшко Микитович
Та старий Ілля Іванович Муровець.
Що ясен сокіл – удалий Добринечко:
Погубив-убив він Зміїще-Горинчище.
Ілля Муровець – так іще удаліший:
Погубив-убив він Солов'я-розбійника.
Як під'їхали до лугів до Леванидових,
До того хреста до Леванидового,
На конях тут тричі обнялися,
Тричі почоломкалися,
Золоченими хрестами побраталися,
Стали звати один одного братами хрестовими.
І поїхали богатирі могучії,
Два хрестові братове названії –
Чистим полем, доріжкою торованою.
Їдуть через пагірки високії,
Їдуть через річеньки глибокії,
Їдуть лісами дрімучими.
День проїздили, другий і третій день,
Та нема їм супротивника в полі чистому,
Немає повольника по крутих берегах,
Немає поборника по темних лісах.
Ба наїхали вони на бродючий слід,
Землю всю зрито, перекидано,
Повні вибої-криниці
Води-джерелиці.
Мовить Добрині старий Ілля Муровець:
"Молодий ти братику мій Добринечку!
Видно, іскопить се богатирськая.
Хоч охота з богатирем мені з'їхатися,
Неохота убік повертати вже:
Путь моя вперед лежить, до гір Святих.
Їдь-но ти один вслід богатирю тому,
А в Києві вже з тобою побачимось".
Розпрощались вони та й роз'їхалися:
Старий їде знов далі до гір до Святих,
Млад Добриня – убік ген за іскопиттю.
Їде день Добринечко, другий і третій день.
Наздогонить у полі богатиря.
А сидить богатир та й на добрім коні,
А сидить вбраний в шати жіночії.
Мовить, бачачи се, Добринечко млад:
"Але ж то не мужчина сидить на коні,
А сидить то дівиця чи жіночка, –
Поляниця, що в полі поїжджує!"
Роз'їжджається витязь на вершницю ту –
Як ударить булатною палицею
Поляницю у голову, в мідний шолом!
Та сидить поляниця, й не зрушиться,
І назад хоч мигцем не оглянеться.
На своєму коні вмить аж жах його взяв!
Од'їжджає він трохи у полечко,
А стоїть в чистім полі могуч сирий дуб,
Сирий дуб в один людський охват,
Один дуб серед степу-роздоллячка.
Наїжджає Добриня на той сирий дуб
Силу спробувати богатирськую:
Вдарив палицею він у той сирий дуб –
Розщепив його на дранки тонкі.
Промовляє до себе такі він слова:
Видно, смілість в Добринечка не яка була".
Повертає Добриня Микитич млад,
Навздогін прискакав він до вершниці.
Як ударить булатною палицею
Поляницю у голову, в мідний шолом!
Та сидить поляниця, й не зрушиться,
І назад хоч мигцем не оглянеться.
На своєму коні вмить аж жах його взяв!
Од'їжджає знов трохи у полечко.
"Сміливість у Добрика як і була.
Видно, сила у Добрика не як і була".
А стоїть в чистім полі могуч сирий дуб,
Сирий дуб у два людських аж охвати.
Наїжджає оп'ять він на той сирий дуб,
Силу спробувати богатирськую:
Вдарив палицею він у той сирий дуб –
Розщепив його на дрібні скіпочки.
Промовляє до себе такі він слова:
"Видно, силонька в Добринечка яка й була,
Видно, смілість в Добринечка не яка була".
Розганяє Добриня свойого коня,
Наїжджає він вершницю в третій вже раз –
Як ударить булатною палицею
Поляницю у голову, в мідний шолом!
Цього разу вона зворухнулася,
На Добриню цікаво оглянулась
І такі промовляє до нього слова:
"Я-то думала, комарики покусують,
А то руські богатирі поляскують!"
Та й за русії кучері Добрика хвать,
Зісмикнула його на землю з коня
І поклала в глибокий при боці мішок.
Як повіз по широкому полю їх кінь!
Та невдовзі той кінь так провіщився:
"Ай же ж ти, хазяєчко моя любая,
Молода Настасіє Микулівно!
Не можу двох храбрів одразу везти:
Силою той богатир буде десь як ти,
Сміливістю ж він удвічі як ти".
Виймає тут Настасія Микулівна
Із мішка Добриню Микитовича,
Каже до себе такі-от слова:
"Якщо стар богатир – голову зрубаю,
Якщо млад богатир – у полон забираю,
Якщо люб мені буде – заміж піду,
Не прилюбиться – на долоню складу,
Другою притисну,
Був богатир колись молодцем,
Стане богатир овсяним млинцем".
Як поглянула на молодого Добринюшку –
Полюбився він їй, ісподобався:
"Здрастуй, душечко, молоденький Добринечку!"
Їй у відповідь мовить Добриня, запитує:
"Ой же ж ти, полянице-удалице!
А ти ж як упізнала Добринечка?
Я ж бо сам от не знаю, хто ти".
"А бувала я в стольному Києві,
Там видала Добриню Микитича,
А тобі було ніде видати мене.
Я Микули дочка Селяниновича.
Рідний батенько злотим плугом оре,
Злотим зерном сіє,
Що всенька Русь його трудом живе.
На ім'я мене Анастáсія.
А поїхала в чистеє полечко поляковати,
Пошукати собі супротивничка.
Якщо візьмеш мене, поведеш під вінець,
Зробим заповідь строгу й великую –
Будеш жити зі мною й добра наживать.
А не візьмеш мене – на долоню складу,
Другою притисну,
Був із тебе бравий молодець,
Буде із тебе вівсяний млинець".
"Ой же ж ти, молода Настасíє Микулівно!
Залиши мені, Добрику, житіє.
Зроблю з тобою я заповідь строгу й великую
І піду я з тобою під чесний вінець".
Тут зробили вони заповідь строгу й великую
Та й поїхали в стольний во Київ у град.
Як приїхали в стольний во Київ у град,
Бив Добриня чолом рідній матінці
Тій же чесній вдові Афимії Олександрівні.
Випросив прощеннячка-благословеннячка,
В храмі Божому шлюб узяли,
Велик пир на весь мир утяли.
Кликав він на той пир братців названих,
Кликав богатирів святоруських всіх,
Не покликав на пир братця меншого
Пересмішника Олексія Поповича.
Билина шістнадцята
Ілля і Святогор
Ілля в шатрі Святогоровім. Розповідь Полонки про свою долю. –
Ілля в кишені Святогоровій. – Муровець зізнається у блуді. –
Інша розповідь про Полонкову долю. – Святогор карає невірницю. – Святогор у домовині. – Ілля в печері Коливана
Що ж тим часом було з Ільком та й із Муровцем?
Як дорога його в гори склалася?
Полював-охотився в чистім полі він,
Полював-охотився в темнім лісі він,
Звіра лютого на копіє ловив,
Соболів-куниць із лука стріляв.
Під'їжджає врешті до гір до Святих.
Наїхав Ілля в полях передгірних
На шатро білополотняне.
Стоїть шатро білополотняне під великим сирим дубом,
А в тому шатрі – крóвать богатирська немала:
Завдовжки кровать десяти сажень,
Завширшки кровать шести сажень.
Прив'язав Ілля доброго коня до сирого дуба,
Ліг на ту кровать богатирськую
Та й міцно заснув.
Прокидається зо сну – заходить в шатро жона богатирська.
Такої красуні на білому світі
Не видано й не чувано:
На зріст вона високая,
Хода в неї витончена,
Очі – ясні соколи,
Брівоньки – чорні соболі,
Із платтячка – тіло білеє.
Як зайшла до шатра,
Зібрала на стіл:
Постелила обруси візерунчасті,
Поставила страви солодкії,
Поставила напої медвянії.
Як Ілля поїв, як Ілля попив,
Питає її, хто ж вона така.
"Святогорова жона я, Полонка , – відказує. –
Сама сиджу-нудьгую,
Літонька красні марную.
Було, було таке врем'ячко на білому світі,
Коли жила я в родимого батечка,
Коли жила я в родимої матінки –
Яке-бо веселе життя то було!
Я гуляла-ходила в зелених садах,
З дівоньками ходила, з подруженьками,
Виспівували ж ми пісень усіляких луженьками,
До нас богатирі молодесенькі поїжджували,
Молодесенькі до нас лицарі.
Як же було нам тоді весело!
Та недовго ті веселощі проходили,
Певно, моя судьба така нещасливая,
Талану я не мала, долечки.
Чи то так на роду написано,
Що мені жереб випав нерадісний,
Усе щастя лишилося в подружок.
Як одної пори, коли я гуляла в зеленім саду, –
Чую, матір сира земля вся сколихнулася,
А дерева в садочку похитнулися.
Тут приїхав же Святогор-богатир,
Побачив мене він в тім зеленім саду,
Сподобав мене за вроду прекрасную
Та й задумав на мені женитися.
Ізлякався його мій отець-батенько,
Не спитали мене й віддали так мене.
Хоч живу я з ним і красуюся,
Вся ж у золоті я, вся у сéребрі,
У шовках же я, у парчах же я,
В кришталевій скрині він носить мене –
Та усе ж мені тяжко із нелюбом,
Не лежить мені серце нітрохи за ним.
Може б, я віддалася за іншого,
Може б, взяв мене Ілля Муромець,
Може б, взяв млад Добриня Микитович,
Може, взяв би Олекса Попович млад
Чи ще хто зі славетних тих витязів".
Гарно чути Ількові Івановичу,
Що про нього чували і в дальньому краєві,
Що про нього тут мріє така-от красавиця.
"Я ж, Полонко, і є Ілля Муромець,
До твойого до мужа я присланий
Стольнокиївським Володимиром".
Каже Полонка тоді отакії слова:
"Ти ж, Іллюшечку дорогесенький,
В його ліжку досхочу виспався,
З його столу наївся-напився
Страв солодких, напоїв медвяних,
Зі мною любов ти тепер сотвори.
А не послухаєшся – скажу Святогорові,
Що насильно мене в гріх увів.
Чоловік же мій вищий за дерева стоячі,
Головою – під оболоки ходячі,
Як їде конем – земля прогинається,
Як пішки йде – у землю вгрузає,
Буде тобі, богатирю, непереливки,
Буде тобі певна смерть".
Нíчого робити Іллі:
З бабою не домовишся,
А зі Святогором не зладишся.
Мусив Ілля вчинити діло повелене,
Та й пішов із шатра.
В'їхав Ілля на Святії гори,
Почув тут превеликий шум:
Заколивалась матір сира земля,
Захиталися темні лісочки,
Замутилися бистрі річеньки,
Виливалися з берегів крутих.
Глядь Ілля – на величезнім коні
Їде ступóю богатир-гора,
На зріст вищий за дерева стоячі,
Головою сягає оболоки ходячі.
Їде, сам подрімує сидячи.
"Що за чудо— – каже Ілля: –
Богатир, та на коні заснув?
Міг би виспатись у шатрі білополотнянім,
У ліжку богатирському.
Либонь, не руський богатир, а невірний він".
Та й гука до нього на всю голову:
"Чи ти спиш, велетню, чи прикидаєшся?
Чи до мене тихцем підбираєшся-"
Богатир-гора нічичирк на те,
Тільки велет кінь хвостом діл мете.
Закричав Ілля вдруге ще гучніш –
Зашумів од крику бір зелений лиш.
Богатир-гора ані пари з уст –
Велета коня віддих чутен густ.
Гримнув ще й утретє на той чуд Ілля –
Камінцями вкрилась зі скали земля.
Богатир-гора все мовчить на те,
Тільки велет кінь хвостом діл мете.
Розгорілося в Іллюші палкеє серце,
І нагонює він коня да у перший раз,
Палицею вдарив кріпко-прекріпко
По могучих плечах того велета.
Думав, що з конем його вбив,
Богатир же вперед усе їде, й не оглянеться,
Їде, сам подрімує сидячи.
"Що за чудо— – каже Ілля. –
Та ж бо досі від руки Іллюшиної
На коні ще ніхто всидіти не зміг.
Дай-но роз'їдуся іще в другий раз!"
І погнав оддалік коня в другий раз,
Палицею вдарив міцно-преміцно
По могучих плечах того велета.
Думав, богатиря із конем убив,
Богатир же вперед їде, не оглянеться,
Їде, сам подрімує сидячи.
"Певне, кепсько все ще я вдарив його.
Ну-бо роз'їдуся в третій ще раз!"
І погнав він коня іще в третій раз,
Палицею вдарив сильно-пресильно
По плечах могучих того велетня.
Пробудився тут богатир од легкого сну
Й каже вголос такі-от слова:
"Боляче ж кусаються мухи руськії".
Взяв, розправив руку богатирськую,
Захопив нею враз Іллю Муровця,
Та й поклав із конем у кишеню на дно,
І поїхав собі путтю-доріжкою.
Дві доби возить їх величезний кінь,
А на третій день вже у того коня
Стали ноги дебелії підгинатися,
Став могучий кінь та й спотикатися,
По коліна в сиру землю вгрузати.
Брав богатир батіжка шовкового,
Бив коня по стегнах раз та удруге,
Так йому ото приговорюючи:
"В пащу вовку бодай,
Ти, ведмежий пай!
Ти чого се ідеш спотикаєшся?
Може, ти негаразд чого маєшся?
Може, бідоньку наді мною ти відаєш-"
Одвічає той кінь величезний,
Людським голосом провіщується:
"Як же мені не спотикатися?
Все возив я одного богатиря,
А тепер вожу третю днину вже
Двох могутніх богатирів,
Третього – коня богатирського".
Виймав Іллю велетень із кишені тут,
Разом із конем з дна кишені тут,
Став Іллю питати, вивідувати:
"Хто ти такий, чоловіче, єси?
Із якої землі, із якої орди?
Як тебе на ім'я, як по батькові-"
Каже йому Ілля Муровець:
"Я – богатир святоруський зі стольного Києва,
Ілля Муровець Іванович.
Послав мене князь Володимир подивитися, взнати,
Що ж Святогор, славний богатир,
Не їздить на святую Русь,
Не боронить святую Русь,
Не з'являється до нас, богатирів святоруських".
"Ой же ти славний витязю Ілле Муровцю!
Сам же Святогор-богатир пред тобою се.
Їздив би я до вас на святую Русь,
Боронив би я ту святую Русь,
Був би серед вас, богатирів святоруських я,
Та не носить мене землиця сира,
Їздить можу лиш по горах високих
Та по долинах широких.
Ми з тобою поїдьмо тепер по долинах,
Ми з тобою тепер поїдьмо по горах.
За братерством хрестовим я більший брат,
Будеш мені, Іллюшечку, менший брат".
Та питає Ілля в Святогора таке:
"Хто ж то за одна
Коло білого шатра,
Що твоєю жоною називається,
Що на ймення Полонкою іменується?
Чи вона таки дружина тобі,
Чи вона ще наречена тобі,
Чи лише хвалиться-чваниться-"
Розповів тут Ількові Святогор отаке.
"Звів мене якось Господь з богатирем могучим,
Із усіх нас найлуччим,
Що злотим плугом оре,
Злоте зерня сіє,
Золоті думки мовить.
Та й питаю його всамкінець:
"Ти іще скажи, Микуличку, повідай-но,
Як мені узнати долю свою,
Де мені шукати милу свою-"
"А подайся от путтю-доріжкою прямоїжджою,
Біля розстані вліво зверни
Та й пусти коня навскач на три дні,
І під'їдеш до Північних гір,
А під горами тими високими,
Під великим деревом крислатим
Стоїть кузня, вогонь горить.
Там спитай у коваля про долю свою,
Та довідайся про милу свою".
Поїхав я дорогою прямоїжджою,
Від розстані ліворуч звернув,
Пустив коня не стримуючи:
Добрий мій кінь ріки й озера перескакував,
Широкі роздолля поміж ніг пускав,
За три дні доїхав я до Північних гір,
До того дерева до крислатого,
До тієї кузні, що вогонь горить.
В кузні ж тій та й коваль кує
Два тонесенькії волоси!
Я до нього: "Ковалю, а що ти куєш-"
"Я кую долечку, – каже: –
Кому із ким шлюбоньку брати".
"А мені ж на кому женитися-"
"Твоя наречена в царстві Поморському,
В граді престольному,
В хаточці убогій,
Тридцять літ лежить хвора у гноїщі,
Зватимуть її Полонкою".
Стою я, почувши те, задумавшись,
І надумав, бач-но, таке:
Щоб не склалося, як сказав коваль,
Дай-но я поїду в те царство Поморськеє
Та уб'ю ту нещасную дівчину.
Поїхав я в царство Поморськеє,
До того до града престольного,
Приїжджаю до хатки убогої,
Де та Полонка нещасна живе.
Я поглянув: нікого вдома нема,
Сама лише дівка лежить у гноїщі.
Тіло в неї, немов та соснова кора,
Що в спекоту живиця покочується.
Вийняв я золотих п'ятсот гривень, поклав,
Вийняв свого меча та й по грудях її!
Й з тим ладóм – геть із царства Поморського!
Сталось ось що по тому, послухай лишень.
Прокинулась дівка – диво дивнеє:
Кора гнойова з неї тріснула й спала, та й стала красунею;
Гроші на столі лежать – стала багатою.
Нема такої гарної дівиці та й на цілий світ,
Нема такої багатирки та й на цілий світ:
На ті гроші стала вона торгувати,
Незчисленні золоті скарби наживати,
Будувала кораблі червленії,
Накладала краму коштовного,
Возила за моря, в краї чужоземнії.
Якось припливла й до сих Святих гір.
Пішла чутка по горах та по долинах
І про товар, і про власницю.
Пішов і я на неї подивитися,
Пішов і до краму прицінитися.
Полюбилась вона мені,
Посватав її, пішла заміж за мене вона.
Тож Полонка – мені чесна жона.
Коли поженилися, лягли спати,
Побачив рубець я та взявся питати:
"Що за рубець у тебе на тілі білому,
На тілі милому-"
Таку править пригоду мені жона:
"Тридцять літ я лежала у гноїщі,
Шкіра в мене була,
Як соснова смола.
Та одної днини,
Щасливої години
В наше царство Поморськеє,
У стольний наш град
Приїжджав невідомий якийсь богатир,
Лишив п'ятсот гривень мені золотих,
А я спала тоді міцним сном.
Як прокинулась я – у мене рубець на грудях чомусь,
Тож соснова кора з мене спала тому.
А з грошей розпоралась, розхазяйнувалася,
Є вози у мене, є і кораблі
По усіх морях, по усій землі,
Маю я статки тепер чималі".
Те почувши, признавсь я Полонці своїй,
Що то я тоді був,
Її вбити хотів.
Вельми Полонку свою, Іллюшо, люблю,
В кришталевому ларі з собою вожу,
А буває у горах гаряча пора,
То лишаю край гір коло біла шатра.
Тож ми зараз хрестами поміняймося,
Браттями хрестовими назвімося,
Будемо разом роз'їжджати долинами,
Роз'їжджати-гуляти і горами".
"Гой єси, Святогоре! – мовить Ілля.