Зенон запропонував влаштувати вошобійку в порожній хаті Гната Хацька, розстріляного німцями в сорок третьому році. Ніч почалася раптово. Щільна морозяна темрява оточила їх. Йому і Зенонові Шепті обридло все на світі, вони заклякли, у Баландіна свербіло тіло — наче набрався в цих хатах вошей. Захворіти він не боявся, бо був щеплений вакциною Брилля, та й білизну його випрали милом ДДТ, але все ж таки почував себе паскудно. Так чвалали вони через село вдвох із Шептою. Старий величав Баландіна "паном"; він балакав на дивній суміші української, німецької та польської мов. Вони навідалися до хворих — в особливо тяжкому стані була літня жінка, смаглява, матоволиця, із чорними, врозліт, бровами, що зрослися на переніссі — вона марила: "Я файна дівчина... пробачте, хлопці, не чіпайте мене... Бо ж бачите — я вчуся їздити на ровері... я файна дівчина... тільки ровер поганючий, гаразд, гаразд, легіню мій..." Баландін зробив їй заштрик камфори, нічим більше не міг допомогти. Повернулися вони до Шепти годині об одинадцятій. Старий жив одинаком, але в будиночку було затишно, чисто.
Зенон, потираючи руки, поставив на стіл пательню з кров'яною ковбасою та приніс із сіней запітнілий шкалик з горілкою, настояною на цитриновій шкурці.
Не встигли вони піднести до рота чарки з жовтуватою горілкою, як у двері постукали.
— Єзус-Марія! — сплеснув руками Шепта. — Прошу! — крикнув він.
До покою увійшов хлопчина років шістнадцяти — у довгій, обшарпаній німецькій шинелі, у високій смушковій шапці.
— Драстуйте, — сказав, знімаючи шапку. — То це ви будете пан лікар? — звернувся він до Баландіна.
— Я.
Зенон Шепта встав, підійшов до вікна і, прикриваючи долонями очі від світла, подивився надвір.
Хлопчина бадьоро труснув білявою чуприною, сказав:
— Тутечки ось недалеко людина хвора. Потрібен лікар. Чи не допоможете?
— Що там таке? — спитав Баландін.
— Живіт у нього болить. Хоч сказись. Це тут недалечко. Біля Маріїного кутка. Ось дядько Зенон знають. Дядьку! — покликав він.
— Так, так, так, — кивав головою старий.
— Я вас прудко довезу. В мене коняка є, — наполягав хлопчина, надягаючи шапку.
— Добре, — згодився Баландін. — Доведеться, бачу, поїхати. Ви як, Зеноне Марковичу? Поїдете?
— Дядько най вдома посидять, — втрутився хлопчина.
— Гаразд, — одразу погодився Шепта. — Може, воно й справді того...
— Може, й справді, — сказав хлопчина, не зводячи зі старого погляду.
За кілька хвилин Баландін зібрався. Окрім вакцини, шприца та камфори, у нього не було нічого.
— Ходімо, — сказав хлопчина, відчиняючи двері.
Він подивився на Баландіна круглими пташиними очима — світлобровий, з тонко окресленим, нервовим носом, з ґречною, але жорстокою посмішкою; підперезаний він був нашим солдатським ременем.
Вийшли надвір. Баландін, тремтячи од холоду, потюпав слідом за хлопчиною, і під ногами розмірено, дерев'яно рипів сніг. Біля паркана стояли сани, на яких сидів чоловік у чорному кожусі. Він навіть не обернувся, коли Баландін і хлопчина сіли в сани.
— Поганяй, Миколо, — сказав хлопчина, вмощуючись поруч із Баландіним.
Сани рушили.
Це сталося сімнадцятого січня 1947 року, відрядження у Баландіна кінчалося за тиждень. Паспорт і документи він залишив на обласній санепідемстанції. При ньому був тільки реєстр недужих у цьому вогнищі та наказ Міністерства охорони здоров'я УРСР про дальші заходи до зниження захворювань на висипний тиф. Мороз дужчав. Баландін підняв комір. їхали мовчки; лише чоловік у чорному кожусі щось зрідка мурмотів, звертаючись до коняки. Вони їхали начовганою дорогою, по головній вулиці села; видно було зорі, кінь хропів, село здавалось вимерлим. "Такими, мабуть, були середньовічні села під час епідемії чуми", — подумав Баландін. Хлопчик у німецькій шинелі вперто мовчав. Баландін ніяк не міг втямити, де лежить отой Маріїн куток. Сани звернули з головної вулиці і виїхали в поле. Баландін обернувся.
— Не хвилюйтеся, — сказав хлопчина. — Пан потрапив у розпорядження боївки УПА. Прошу не хвилюватись.
В руках у нього був автомат.
"Виявляється, я пам'ятаю все. Все чи майже все, — подумав Баландін. — Виразно пам'ятаю, як у п'ятдесятому році до мене — я вже працював тоді в Центральній лікарні Темлагу — підійшов зморений чоловічок зі звернутим набік носом і ніяково сказав: "Драстуйте, пане лікарю. Не впізнали? Це ж я. Я. Юрко Гомон. Невже не впізнали? Мене в сорок восьмому взяли. Я на третьому пункті працюю. На лісоповалі".
Він перемінив обличчя. І посмішка у нього була не та. В сорок сьомому він посміхався як переможець. Він знав, що я боюсь його. Він знав, що я не вискочу з саней і не побіжу засніженим полем, бо побоюсь, що позаду гримне черга і кулі продірявлять сніг і мою спину..."
...У Баландіна задубіло обличчя, зашпори позаходили в пальці. Їхали вже з півгодини, потім той, що сидів попереду, спинив коня, помочився і, витягши з кишені ватяних штанів ганчірку, зав'язав Баландіну очі. Ганчірка тхнула махрою. Вони ще довго їхали, і коли вітер стих, коли почулося рипіння дерев і хрускіт гілок, Баландін зрозумів, що вони опинилися в лісі. Сани нарешті стали. Конвоїр звівся, Баландін почув чиїсь притишені голоси. Потім його сіпнули за руку. Він ступнув у сніг, і зразу ж гілка боляче подряпала обличчя. Люди, яких він не бачив, підхопили його під руки і повели. Він ковзався, спотикався, але його тримали міцно, не даючи впасти. Нарешті почали спускатися по сходах униз, запахло житлом, гримнули двері, на них війнуло теплом, смородом, крізь пов'язку просочувалося світло; коли з Баландіна зірвали ганчірку, то спочатку він нічого не міг зрозуміти: сльозилися очі. Нарешті роздивився.
Він стояв у низенькому підземному схроні, схожому на бункер, який мав обжитий вигляд: стіни були побілені, хоча синюваті, наче трупні плями, сліди вогкості проступили на стелі та на стінах. Грубка, в правому кутку три автомати — два ППШ і один німецький — МП, застелені лежанки, на одній з яких горілиць, нерухомо лежав чоловік, накритий плащ-палаткою; етажерка з книгами; стіл і декілька табуреток — ось і все умеблювання схрону, в якому, крім Баландіна і чоловіка на лежанці, було ще троє: хлопчина в німецькій шинелі, котрий привіз Баландіна, кремезний рудуватий здоровань у сірому, селянської в'язки светрі, в чорних бриджах та намащених чоботях і вузькогрудий літній чоловік: лице біле, дрябле, ніби вимочене під час довгого прання, і англійські, дбайливо підстрижені вусики. Вузькогрудий сидів у валянках, галіфе і військовому френчі кольору хакі невідомого Баландіну покрою — з великими накладними кишенями. На столі стояла гасова лампа, що кидала на стелю круглий відблиск.
— Гаразд, Юрчику, — ласкаво сказав чоловік у валянках. — Ти, мабуть, хочеш їсти?
Не чекаючи відповіді, він витяг з-під лежанки торбу, вийняв звідти кусень житнього хліба, замерзле, аж тверде, сало та брудно-білу головку часнику.
— Сідай, — наказав він. Хлопчина зразу ж сів за стіл і почав уминати сало; часником він натирав шерхку скоринку хліба.
— Друже Галайда, — промовив рудуватий здоровань, глянувши скоса на Баландіна. — Треба совєцькому товаришеві зробити ревізію.
— Стривай, — обізвався чоловік у валянках. Він оглянув Баландіна з ніг до голови — повільно, з професійною ретельністю, начебто прикидав: скільки може коштувати пальто, шапка або чоботи, голова чи руки Баландіна. Потім злегка поворушив пальцями:
— Зніміть пальто. В нас тепло. Сідайте.
У всіх людей в цій криївці був акцент — вони трохи шепелявили: замість "сідайте" вони казали "шідайте". На етажерці Баландін помітив "Короткий курс історії ВКП(б)" в канонічній зеленкуватій палітурці.
— Справа ось у чому, — сказав, випростуючи ноги, чоловік у валянках. — Зараз ви оглянете цю людину. — Він кивнув головою в бік лежанки. — Це великий чоловік, великий лицар. УПА пишається ним. Він повинен жити. Треба його врятувати. Ви розумієте?
— Розумію, — хрипко сказав Баландін.
Пістолет у чоловіка в валянках висів зліва, на німецький кшталт. До бляхи на поясі було припаяно саморобний, вирізаний з мідної пластинки тризуб.
Демба засвітив акумуляторний ліхтар. Баландін підійшов до лежанки. Відкинув плащ-палатку. Перед ним лежав блідий, молодий на вигляд, чоловік, оброслий чорною щетиною; руки, наче в мерця, складено на грудях. Він повільно розплющив очі; повіки його, здавалось, втратили еластичність і стали алебастровими — вони розмикалися поступово, і в напіввідкритих шпарках блиснули білки. Тендітні довгі пальці пораненого нагадували рекламні зліпки з людських кистей, які подекуди виставляють у вітринах перукарень або косметичних кабінетів. Він був одягнений в сорочку захисного кольору і в засмальцьований кептар, а ноги йому хтось загорнув у шерстяну ковдру з червоним написом: "Krigsmarine".
— Що? Облава? — ледве чутно запитав поранений.
— Спокійно, друже. Це лікар.
Поранений байдуже стулив повіки.
— Розгорніть його, хлопці, — наказав чоловік у валянках. — А ви, пане совєцький лікарю, подивіться, будь ласка, на його ноги.
Поранений лежав у забризканих кров'ю кальсонах, порізаних нижче колін ножицями; на обох ногах невміло були намотані бандажі; шини не наклали. Баландін підняв ногу пораненого, попросив хлопчину допомогти — взявся обережно знімати бандаж. Шари бинтів злиплися в тих місцях, де просочилася і вже встигла побуріти кров, а тому з кожним витком бинта бура пляма все збільшувалась. Поранений знепритомнів одразу ж, як тільки Баландін доторкнувся до його ноги. Ліва гомілка виявилася перебита — зламані були обидві кості. Стопа ледве трималася на клаптеві шкіри.
— Що в нього? Що з ним буде?
— Дуже серйозне поранення, — сказав Баландін. — Він втратив багато крові. Зараз у нього шок. Треба ампутувати. Але зважте на те, що я не хірург. У мене ніяких інструментів нема. Адже я — лікар-епідеміолог.
...— Миколо Петровичу, — сказала Ліля, зазираючи в кабінет. — Вас кличуть до телефону.
Баландін пройшов через усю лабораторію, нікого, крім Лілі, не побачивши.
— Слухаю, — підняв трубку. — Сергій Сергійович? Так. Так. Все в порядку. Тільки що скінчили нараду. Так. Ні, поки що нічого. Настрій? Настрій у всіх гарний. Бойовий. Завтра проведемо серію експериментів по перевірці вакцини. Так.