Чому ж це не було зроблено?
Очевидно, тому, що доктрина загального благополуччя та обов'язкових і всенеодмінних перемог, радощів і успіхів, що ввійшла за останні десятиліття в плоть і в кров багатьох керівників, відіграла тут фатальну роль, приглушила у них і голос сумління, і веління професійного, партійного, громадянського обов'язку, рятувати людей, робити все, що в людській силі, аби запобігти біді.
Неприваблива у цій ситуації роль колишнього директора АЕС Брюханова, який раніше за інших і краще за інших розумів, що насправді сталося на станції і навколо неї. Ступінь його вини встановлюють органи правосуддя. Але не можна тільки на Брюханова перекладати гріхи інших службових осіб.
Адже є і правосуддя моральне: як могло статися, що прип'ятські лікарі, керівники медсанчастини В. Леоненко і В. Печериця, які одні з перших дізналися про вкрай неблагополучну радіаційну ситуацію (адже ранком у лікарню привезли вже десятки людей з тяжкою формою променевої хвороби), не почали бити на сполох, кричати з трибуни наради вранці у суботу про лихо, що насувається? Невже фальшиво зрозумілі міркування субординації, беззастережного і бездумного виконання "вказівок згори", дотримання недосконалих і жалюгідних службових інструкцій заглушили в їхніх душах вірність клятві Гіппократа — клятві, яка для лікаря є найвищим моральним законом? А втім, сказане стосується не лише до цих, взагалі рядових лікарів, а й до багатьох медиків вищого рівня: згадаймо хоча б колишнього заступника міністра охорони здоров'я СРСР Є. Воробйова. Хоч би як там було, але сьогодні зрозуміло, що механізм приймання відповідальних рішень, пов'язаних із захистом здоров'я людей, не витримав серйозної перевірки. Він громіздкий, багатоступеневий, надто централізований, уповільнений, бюрократичний і неефективний під час стрімкого розвитку подій. Незліченні погоджування і ув'язки призвели до того, що майже доба пішла на те, щоб прийняти цілком зрозуміле рішення про евакуацію Прип'яті.
Евакуація Чорнобиля та сіл району була відтягнута на ще довший строк — вісім днів. До другого травня жоден з найвищих керівників республіки не побував на місці аварії.
Чому ж люди, наділені високою владою, великими привілеями, але ще більшою моральною відповідальністю, які зникли в урочисті дні свят і ювілеїв бути на видноті,— чому ж вони не поділили зі своїм народом його нещастя, чому такими нездоланними виявилися для них оті недовгі кілометри, що відділяють Київ від Чорнобиля? Звідки така моральна черствість щодо своїх земляків?
Набагато пізніше від Чорнобиля сталося лихо на одній із шахт Донбасу. І керівник республіканського рівня, який приїхав туди, виступаючи по ЦТ, не спромігся на прості, людські, співчутливі слова про велике горе, а повідомив, що шахта працює в "нормальному трудовому ритмі"... Що з нами сталося? І коли ж ми знову станемо людьми?
Хай там як, але в Москві швидше, ніж у столиці України, усвідомили, що в Чорнобилі відбувається щось дуже тривожне і надзвичайне, і вжили рішучих, таких потрібних заходів.
Лише відвідання другого травня району Чорнобиля Є. К. Лигачовим та М. І. Рижковим відіграло вирішальну роль у розгортанні додаткових заходів щодо обмеження і подолання розмірів аварії.
Ми сьогодні багато говоримо про нове мислення. Ним мусять перейнятися не лише обранці, ті, що творять міжнародну політику, а й ті, хто перебуває в гущині повсякденного народного життя,— і власті предержащі всіх рівнів, і рядові громадяни. Виховувати це нове мислення треба, зі шкільної лави. І в його основу мусять бути покладені як глибокі спеціальні знання, вміння швидко оцінювати обстановку і оперативно реагувати на її зміни, так і міцні моральні засади, уміння обстоювати свої погляди, не боячись гніву "вищестоящих".
ОДИН ІЗ "МАЛЕНЬКОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ"
"На фотографії наша команда "All Stars" виглядає як схема кількісного зростання людства від часів Мальтуса й до наших днів. Ми стоїмо на містках над морем, взявшись за руки,— вся команда, від найменшого до найбільшого. Перший — Максим, другий — Бонді, третій — Юрек, четвертий — Славко, п'ятий — Ілько, шостий — Льоня, сьомий — Льонин батько, який чомусь затесався в нашу компанію, восьмий я (180 сантиметрів зросту, 95 кілограмів ваги). Ми міцно тримаємося за руки, наче жива ланка поколінь, І, здається, ніяка сила не зможе розірвати і розокремити нас. Першим стоїть малий Максим, і я дивуюсь, чому на фотографії в нього немає янгольських крил? Я на власні очі бачив ці білі з золотом крила, вони висять у нього вдома на стіні: можливо, батько, боячись, щоб Максим не заплутався у проводах, яких так багато у місті, забороняє Максимові користуватися тими крилами. А може, є якась не знана мені причина. В усякому разі, щодо янгольського походження Максима сумнівів я не маю. Худеньке тіло й тонку шийку вінчає велика високочола голова: волосся підстрижене під горщик. На обличчі сяють величезні сірі очі — сяють завжди доброзичливістю до всього, що оточує Максима".
Прошу пробачення у читача за самоцитату, але вона просто необхідна: це уривок з мого оповідання "Маленька футбольна команда", написаного 1970 року. Оповідання було присвячене пам'яті молодого київського поета Леоніда Кисельова, який помер від гострого лейкозу. Майже усі герої цього оповідання — реальні люди, хоча й написане воно у гротескно-фантастичній манері. І маленька футбольна команда була, і Юрек, Бонді, Славко, Ілько і, звичайно ж, Максим.
Максим Драч. Син визначного поета України Івана Драча.
Я давно знаю і люблю Максима і насмілююсь запевнити читача, що анітрохи не перебільшував, коли описував його ангельську зовнішність і риси характеру. Мушу сказати, що таким Максим і залишився, незважаючи на всі мутації голосу і на те, що вимахав в худого і тонкого, як жердина, парубка: залишився дуже добрим і дуже світлим хлопчиком, хоча який же сьогодні він хлопчик?
У 1974 р. Іван Драч надрукував книжку "Корінь і крона", що містила цикл віршів, присвячених будівельникам Чорнобильської атомної електростанції та міста Прип'ять. Головне звучання цих віршів було оптимістичне, і це природно: адже саме Іван Драч увійшов — ні, не увійшов, а ракетою увірвався в українську поезію як провісник нових часів, нових могутніх ритмів епохи науково-технічної революції. Є у нього вірші про генетику, кібернетику, фізиків-атомників: глибинні фольклорні, пісенні джерела української поезії якимсь дивовижним чином поєднуються в ньому із загостреним сприйняттям того "дивного світу", до якого стрімко примчала цивілізація XX століття. У вірші "Поліська легенда" річка Прип'ять вела діалог з птахами і рибами, що б'ються у тривозі від атомного сусідства. Річка пояснювала, що Атому "замок із криці будують — і за якихось десяток років по всім світі йому розставлять непохитні атомні трони". Уже в цьому, досить романтичному сприйнятті будівництва Чорнобильської АЕС крізь бадьору тональність вірша прохоплювалася ледь приховувана тривога за долю поліської природи, яка вразила поета своєю первісною чистотою. Ще тривожнішим, інтуїтивно провіденційним виявився інший вірш Драча з того ж циклу: "Марія з України — № 62276: від Освенціму до Чорнобильської атомної", у якому поет розповідав про Марію Яремівну Сердюк, будівницю Прип'яті, людину дивної долі, просту українську жінку, яка пройшла через пекло Освенціму і лишилася непохитною у своїй доброті і любові до людей. "Маленька жіноча доле, ти феніксом над освенцімами злетіла і спалахнула, щоб освітити над Прип'яттю Атомоград",— так завершував цей вірш поет. Які неясні, тривожні гомони народжувалися в його душі в ті дні, коли в краю річок, пісків і сосон лише намічалися перші контури атомної станції, що нависла над Київським морем і Києвом? Чи міг думати Іван Драч, що його синові, Максиму, доведеться стати на боротьбу з атомною бідою Чорнобиля?
Максим Іванович Драч. 22 роки, студент шостого курсу лікувального факультету Київського медичного інституту:
"Про аварію я вперше почув уранці в неділю, 27 квітня. Я працюю в реанімаційному блоці кардіологічного центру в лікарні імені Жовтневої революції. Працюю фельдшером. Старшим куди пошлють. Прийшов я вранці о дев'ятій годині на чергування. О пів на десяту одна жінка (її чоловік — майор внутрішньої служби) сказала: "Мого кудись забрали, наче якась атомна станція вибухнула, але я думаю, що це жарт". Але о дванадцятій дня нам подзвонили і сказали, що в зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС ми разом з відділенням загальної реанімації повинні розгорнути сорок ліжок на четвертому поверсі. Наш блок на другому поверсі. Подався я на четвертий — готувати відділення. Хворих перевели в інші відділення, поміняли постелі, підготували всі медикаменти — кровозамінники та інше. Ніхто не знав, з чим нам доведеться мати справу.
О шостій годині вечора нам сказали, що на пропускнику вже є перші хворі з Прип'яті. Ми пішли їх приймати — наші чергові лікарі, з відділення радіоізотопної діагностики та загальної реанімації. Побачили їх. Це були переважно молоді хлопці — пожежники та працівники АЕС. Спочатку вони пішли нагору зі своїми речами, а потім прибіг переляканий лікар-дозиметрист і кричить: "Що ви робите? Вони ж "світяться"!"
Спустили всіх униз, виміряли і повели їх мити не на пропускник, а у відділення радіоізотопної діагностики, у якому вся вода збирається в контейнери і вивозиться. Це було мудро, бо пропускник не забруднили. Дали їм наші операційні піжами — і в такому вигляді повели нагору.
Перших було двадцять шість чоловік. Я ходив до них нагору.
Ми їх не дуже й розпитували, було не до того. Всі вони скаржилися на головний біль, слабість. Був такий головний біль, що ото стоїть здоровий двометровий хлопець, б'ється головою об холодну стіну й каже: "Так мені легше, так менше болить голова".
Ну, ми одразу почали робити їм гемадез, переливати глюкозу. Усіх одразу поклали на крапельниці, організували це добре. Я бігав між блоком і відділенням. Оскільки я працюю в лікарні вже три роки, всіх знаю, де що взяти, я ходив по системи, різні технічні справи, те й се. Був там мій однокурсник, Андрій Саврин. Він також працює в реанімації, тільки в загальній. Він у принципі того дня не працював, просто зайшов на кафедру забрати своє фотоприладдя.