Вирок вже давно був у неї випечений хрестом на руці. Дві пилюлі морфію зберігались, як емблеми, що повинні уквітчати їхню любов.
Як з-під удару ножа, криваво бризнуло з грудей:
– Навіки втеряла любого, хорошого Сергія.
І руки рефлекторно простягалися до отрути. В цей час, підстрибуючи, в кімнату вбіг Вітя.
– Бачиш, скільки для тебе в полі нарвав квітів!
Здержуючи ридання, Оля вибігла на двір. Тікала міськими вулицями від камінного натовпу, від крику, від життя…
Скам’яніло зупинилась над кручею.
Сонце згасло. Насували примари. На синьому небі зірка запливала туманною поволокою.
Сергій був під перехресним вогнем. Він втеряв рівновагу, сон. Між ним і Олею повстало щось чорне, болісно-гнітюче, якийсь упир, що висисав йому кров і почуття. Сергій втеряв мужність. Він не договорював.
Оля догадувалась.
"…Благаю, хоч момент будь щирий. Чи ж любиш ти мене?.."
"…Ти не розумієш, яка я покинута, самітна. Ти може ніколи не зрозумієш…"
"…Ах, як хотіла б я, щоб хтось могутній стер цю чорну сторінку наших відносин, щоб, повернув мені давнього, хорошого Сергія…"
А поруч Катерина Яковна.
"Любий Костю! Ти завжди в моєму серці залишишся рідним братом. Ти надзвичайно хороша і щира людина…"
"…Я живо відчуваю твій подих, твою ласку…"
Сергій сам ще свіжо відчував солодкий сік її вуст, гарячий тиск її оголених рук. Марив нею самітними ночами.
І от однієї ночі Сергій побачив їх обох. Він лежав безвільний, а Катерина Яковна хірургічним приладдям витягувала йому серце з грудей. Поруч стояла Оля, бліда, з жахом в очах.
На ранок Сергій рішуче розірвав листи Катерини Яковни, а Олі написав одверто. Він зараз нічого не почуває до неї – стомився від переживань. але знає, що незабаром прийде хвилина, коли готовий буде добути її крізь ножі, крізь полум’я.
Написав і заспокоївся. Нарешті він одігнав чорну потвору. З певністю очікував хвилини, коли виправдає любов’ю слова.
Тим часом щовечора Сергія заїдала самотність. Тікав на людні вулиці, на бульвари, в кафе… Всюди тинявся одинокий, непомітний, безідейний, безбарвний. Заздрив на тих, що мали громадської нагрузки на двадцять чотири години, заздрив на ті білі пари, що зогрівали прохолоду ночі жаром грудей, проймали пітьму блиском в очах.
Він самітний.
Одного вечора, після кількагодинної прогулянки бульваром, Сергій сів на лавку. Не було опертя ні для думки, ні для ока. Враз на сусідній лавці проти ліхтаря помітив на диво знайоме обличчя. Наблизивсь до лавки й лише вловив усмішку очей – скрикнув:
– Фізіономістка?
– Фізіономістка. Ну що, справдилось моє пророцтво?
Така була зав’язка, а потім Сергій прогуторив цілий вечір. Щоб розпізнати ближче фізіономістку, він прикинувся ловеласом. До кінця вечора Сергій уже грався її косою, брав за талію… І в той момент, як мав остаточно кваліфікувати її, наблизившись до вуст, – фізіономістка раптом випросталась тигрицею:
– А та, найкраща з усіх жінок? Ех ви, мужчини… Або ви поцілуєте й ми більше не зустрінемось, або будемо хорошими знайомими.
Сергій засоромивсь. Він з’ясував мету свого поводження й запевнив:
– Я ніколи не полюблю другої…
– Полюбите! – жагуче шепнула йому в уста фізіономістка й зникла.
Сергій відчув, як той шепіт збурив йому кров, як раптом він зненавидів фізіономістку…
Другого вечора Сергій уперто шукав фізіономістку по всіх вулицях і бульварах. І знов несподівано вгледів її на тій самій лавці.
– А ви знаєте, що я приходив до цієї лавки вже кілька разів?
– Я знала, що ви будете мене шукати, й вийшла.
Сергія обурила така впевненість.
– Так знайте, я шукав вас для того, щоб поцілувати.
– Ви можете мене поцілувати тільки раз. Раз назавжди, – промовила романтичним патосом.
Сергій безцеремонно підступив. Враз фізіономістка закрилась руками й голос їй упав:
– Хіба й ви легковажний? Невже заради паскудного поцілунка ви здатні проміняти добрі товариські відносини? Ах, якими можна бути друзями! Це ж прекрасніше за любов. Так мало в житті прекрасно-чистого. Люди такі легковажні. Крихту волі, крихту свідомості – й можна викристалити прекрасніший перл, якого ще ніколи не знало життя. Його ніколи не породжувало кохання. Один необачний крок – і вже ніколи не відродити чистоти відносин.
Вона підвела надхненне обличчя й захоплено промовляла, вдивляючись широко-відкритим зором у глибінь ночі.
Сергій зачарувавсь: пророчиця Тірца…
""О, як я хотіла б, щоб хтось могутній зітер цю чорну сторінку наших відносин", – пригадав з аналогії: – Але, чи ж знає Оля цей кришталево-прекрасний ідеал дружби? О, безперечно, фізіономістка вище Олі. Вона пророчиця людського щастя, художник прекрасного ідеалу… Ніколи не сподівався зустрінути в ній таку високоідеальну жінку. О, божественна Тірца!"
Той вечір вони сиділи одно поруч одного повні екстазу, мрій, поривань до зоряних світів, і не ворухнувся жодний нерв стати.
Вранці Сергій не пішов на працю. Як же підло було б після надхненного піднесення внизитися до ілюстрування тексту: "Щоденно свіже м’ясо з міської різниці"…
Сергій побрів назустріч сонцю, вітав волошки й пахучі медові гречки. Радий був обійняти всесвіт, затопити повіддю рожевих мрій…
Коли ж повернувся, місто зразу закричало тисячами голосів ріжноманітних потвор цивілізації, вітрини магазинів презирливо дивились на його маленького, сірого…
Враз перед Сергія з магазину вийшла Тірца. Пішла вгору в супроводі сивого інженера. Тірца граціозно балансувала в білих капчиках, в білій шовковій сукні й білому брилі. До неї не по-батьківському притискався інженер. Він ніс галантерейні пакунки, й Тірца вдячно схиляла в його бік голову.
– Наволоч! – вирвалось у Сергія. – Так ось чому вона не хотіла, щоб я її проводив?
Зате тепер провів мстивим поглядом до самого будинку, де Тірца зникла разом з інженером.
Увечері Сергій зустрів Тірцу на місці де умовились. Взяв грубо попід руку й мовчки повів. Коли опинилися в глухому місці, промовив:
– Сьогодні я вас поцілую.
– Я певна, що ви цього не зробите.
– Ні? Ось вам. Що ви після цього скажете?
– Нічого я вам не скажу. Це тільки гра.
– Гра?
Він пожадливо впивався в губи, в очи, груди… Тірца поривчасто дихала, вгиналась тремтючою лозиною, шепотіла:
– Це нічого…
Була чаруючи приваблива, як сон. Вона безмірно краща за Олю. Правильний ніс, еластичні гадючі обійми…
Солодкий гріх! І вони сплелися, впившись одно в одного, як двоє зміїв.
– Ну, а тепер ми розійдемося назавжди.
Тірца мовчала…
– Прощавайте!
– Пожди… Я хочу ще сказати.
– Краще мовчи. Я все одно не повірю тепер ні одному твоєму слову.
– Ти й раніше так ставився до моїх слів?
– На жаль, я учора повірив тобі, а сьогодні я зневажаю тебе разом з собою.
– Я не брехала. Я так думала…
– А я так думаю, що це були дипломатичні віхи по дорозі в соіtus.
Тірца мовчала, потім схилилась лицем у траву й заридала.
– От. Я думаю, що й твій плач – штучна гістерія, яку ти не раз учиняла своєму інженерові.
Тірца злякано підвелася.
– Взагалі, з сьогоднішнього дня ти для мене – плювок. Більш ми не зустрічаємось.
Тірца стала навколішки, цілувала Сергієві руки:
– Костю! Котику!.. Вийди взавтра… Я благаю… ти про все довідаєшся…
– Добре! – принизливо кинув Сергій, вирвав руку і зник у пітьмі.
Але другого вечора він вийшов.
– Скажи, ти хоч крихотку мав доброго почуття до мене?
– Мав. Багато мав. Я навіть починав вірити, що ви морально мене підіймете, а вийшло, що ви сама мерзенна торговка душею й тілом. Від дотика до вас я став гидкий сам собі. Я не можу простити собі, що був момент, коли я протиставляв вас їй.
– Ви їй напишете про це?
– Я написав. Я завжди їй пишу про все.
– І вже послали?
– Ні, лист у мене.
– Ви зможете прочитати мені це місце?
– Це для вас не дуже приємно буде.
– Це буде для мене остання приємність.
– Гаразд! – згодився Сергій.
Вони зайшли в окремий кабінет кафе.
"…А виявилось, що ця свята женщина – звичайнісінька полюбовниця якогось інженера, – кінчав Сергій. – Я певен, що ти не надаси цьому такого значення, як попередньому інцидентові. Після тієї віри в дружбу – це була звичайнісінька гра, щоб виявити обличчя цього типу…"
– Падлюко! – скрикнула обурена Тірца. – Ви хитросплетінням хочете замаскувати свою підлу істоту?! Ви називаєте це грою? У кого загорілися очи божевільним упоєм? Хто кусав мені груди? Я б доказала їй – вашій любові. А він ще величається своєю щирістю. Мені противно дивитись на вас.
Сергій, загорнувши листа, встав.
– І ви пошлете?
– Пошлю.
– Ви не маєте права, – скрикнула Тірца з новим приступом люти. – Ви ображаєте мене. Ви мусите зараз же повернути мені цього листа. Плюгавити мене перед якоюсь міщанкою?! Не смій!.. Порви, або я перегризу тобі горло. Ти не мужчина, ти не маєш свого "я". Я буду кричати, я покличу мужчин – хай розсудять.
Сергій озирнувся. Вже й так біля їхніх дверей стояло чимало людей. Роздробивши листа, Сергій кинув Тірці в обличчя його, й кулею врізавсь у натовп.
Через день Сергій уже сміявся з цієї пригоди. Він відновив листа й дописав останнього інцидента. Тільки ж повернувся від поштової скриньки, як біля ганку до нього підійшов хлопчина:
– Ви товариш Мироненко?
– Я – Мироненко.
Хлопець ткнув пакета й вибриком зник за ріг. Пакет був товстий, загадковий. Глянувши на підписа, Сергій іронічно посміхнувся: Тірца.
Лист починався тоном закляття пророчиці. Любов – не вічна. Настане хвилина, коли він буде покинутий і тоді відчує себе обікраденим до дна душі. Він не має власної скарбниці, не має власних таємниць. Мусить їх берегти. Її останнє прохання – зберегти в таємниці чистий спогад про їхні відносини. Щоб зрозумів її – вона розкаже про себе. Це мала йому переказати вчора.
Так, вона полюбовниця інженера, навіть двох інженерів, вона вже з останніх років гімназії – полюбовниця, бо вродилася красива й бідна. Вона все життя своє – полюбовниця, але їй дано розуміти й відчувати життя глибше. Вона плекала в своїй фантазії велику дружбу, велику любов, – хоч ніколи її не знала. Тоді трапився він – закоханий ідеаліст. І перше її бажання було вкрасти чужого раю. Вона вкрала…
– Гістеричка! – промовив Сергій і, недочитавши листа, злісно затопив його шматки в помиях умивальної миски.
"Ти не надаси цьому такого значення… це була… гра…"
Там "братерське почуття", тут "дружба", "гра"… Хто ж, нарешті, Сергій?
"Я міг би вам багато дечого викрити", – пригадався лист Концова.
І Оля, приголомшена, знечулена, шукала зустрічі з Концовим.