Дійшли до під’їзду.
Побалакали ще з півгодинки.
Кулька погойдувалася поряд, буквально зазирала до рота.
– Ну… – зітхнув нарешті Сашко. Покосував на кульку, зітхнув ще раз. – Я, напевне…
– Мені мама наказала, аби я тебе в гості привела. Хоче по-людськи познайомитися. І чаєм пригостити – диви, як ти змерз. – Настя легенько доторкнулася долонькою до його носа. – Ходімо.
Вона жила на третьому.
Вони піднялися на п’ятий. Сашко хотів був щось запитати, але Настя хитнула головою, м’яко відібрала ланцюжок і, діставшись до замкнених дверей на горище, примотала кульку до ручки.
– Потім забереш. – Вона раптом засоромилась і злегка потупилася. – Ну, чи, якщо поспішаєш…
Її губи виявилися гарячими і пахли ваніллю. Подих лоскотав шкіру.
Він подумав, яким же дурнем був увесь цей час. Ну просто несусвітнім.
Кулька десь там, нагорі, погойдувалася у сутінках і мовчала.
Частина третя
Одразу після Нового року призначили день передзахисту проектів, часу залишалося трохи понад місяць. Сашко не знав, радіти чи панікувати.
– Чому панікувати? – не зрозумів Лебідь.
У собі він був упевнений на всі сто. Писав про історію столичної душниці, зробив навіть декілька малюнків: який вона мала вигляд у п’ятнадцятому, сімнадцятому й середині дев’ятнадцятого століття. Саме креслив черговий.
– Ну правда, – сказав Лебідь, – Турухтуне, ти ж винятково своїм дідом і Настею займаєшся, друзів геть занедбав. У кіно – з нею, на прогулянку – з нею, а ночами чернетки переглядаєш. Ти, Турухтуне, людина, втрачена для суспільства. От де серйозний привід для паніки.
– Хто б казав.
– А що я?! Я – так… – Лебідь підтягнув до себе стругачку і вставив олівець. – Мені цікаво – це раз. Я ж не з ранку до ночі – це два. А головне: на відміну від декого, я не панікую. – Він провів для проби декілька ліній, задоволено кивнув і запитав: – То чаєм пригостиш?
Поки Сашко ніс заварник, Лебідь дістав із сумки гостинці: мамине печиво, торбинку шоколадних цукерок, мандарини. У квартирі одразу запахло святом.
Сашко відсунув набік дідові папери, перевісив кульку на полицю вище.
– І чого це вона в тебе така занедбана? – поцікавився Лебідь, здуваючи на підлогу пил, що посипався з кульки. – Не витираєш взагалі? Кажу ж: втрачена людина. Ну, то чому панікуємо?
Сашко повів плечима. Це було складно пояснити і, напевно, ще складніше збагнути.
– Тільки не кажи, що бракує матеріалу.
Матеріалу не бракувало.
Після власне віршів Сашко взявся за дідові чернетки. Їх виявилося неочікувано багато, деякі ще з тих, давніх часів. Сашко боязко, невпевнено гортав пожовклі й зібгані сторінки.
Протерті до дірок згини. Запах насіння. Чіткий – навіть у помітках на берегах сторінки – почерк. Дідові думки були настільки потужні й концентровані, що кожне слово мало вагу, вони буквально продавлювали папір.
Сашко начебто позад нього стояв. Ніби чув і бачив діда, коли той писав усі ці вірші: і "Гірську луну", і "Каверни", і "Коли в правах нас всіх зрівняє смерть…".
Розумів, що хотів сказати дід.
Не розумів – чому.
Жоден критик, жоден літературознавець не міг цього пояснити. Багато з них думали, що пояснюють: писали про "загальногуманістичні тенденції", про "активну громадянську позицію", про "щирий біль за долю власного народу". І все наче правильно було. Тільки надто примітивно, так, якби хтось узявся пояснювати Сашчине ставлення до Насті й сказав, що Настя вродлива і тому Сашко її кохає.
Жоден критик не відповів на головне запитання: як одна й та сама людина може одночасно писати вірші і стріляти в людей?
Матеріалів було аж надто багато: на три або чотири проекти про трьох чи чотирьох різних людей, що за якимось безглуздим збігом мали одне й те саме ім’я, одне й те саме тіло. Як вони співіснували разом? Котрий із них був справжнім, головним?
Про кого Сашкові писати?
– Знайшов на кого орієнтуватися, – скривився Лебідь. – Що взагалі ці критики розуміють? Вони ж паразити: самі нічого не можуть, от і брешуть про чуже. Забий. Тобі у школі бракує всієї цієї фігні? "У пізній творчості Олдсміта переважають занепадницькі тенденції…" – Він гмикнув і потягся за новим печивом. Процитував: – "Якби нікчемну думку, наче гріш, могли би позичати, вже б напевно багатіїв у світі розвелося. І гріш тоді б знецінився, як дурість, а мудрість би нарешті цінували".
– Коротше, – буркнув Сашко. Лебедєва тирада викликала якісь примарні, але наче важливі ідеї. Надто примарні, щоб їх сформулювати. – Що порадиш?
– Порозпитуй у тих, хто знав його особисто.
– Ну я знав… а користі?
– Ти – це ти. Особа упереджена, і взагалі… А інші – то ж інша справа. – Лебідь захрумкотів печивом, сьорбнув чаю. – Слухай-но, Турухтуне, ти ж зараз солдатиків геть чисто закинув? Позич на тиждень, га? Хочу залудити епічне бойовище. А може, і приєднаєшся?
Сашко похитав головою.
– Пробач.
– Ну, тоді просто позич…
– Деню, я їх продав.
– Що-о-о?! Ти здурів, Турухтуне?
Сашко стенув плечима і долив чаю.
– Усіх?! Правда?!!
– Не всіх. Фронтирників, спецназ і гвардійців.
– На кіно, – здогадавшись, похмуро сказав Лебідь. – Альфредо, блін, Щиродушний.
Сашко не став його виправляти: не на кіно, на концерт "Химерного дона". На кіно йому поки вистачало кишенькових.
– Оце відколов!.. – Лебідь глянув так, ніби одночасно шкодував і заздрив. – А мені мати відмовила: без нових обійдешся, і так складати нема куди. – Він ухопив верхній, найбільший мандарин, і почав чистити. – Слухай-но, а може, не варто тобі заморочуватися? Ну, з дідом. Для школи накатай без закидонів. Як усі пишуть. А вже потім для себе…
– Теж ідея, – сказав Сашко, щоб закрити тему.
Батьки повернулися пізно, святкували річницю весілля. Лебідь на той час уже пішов, а Сашко гортав дідові записи й робив нотатки в записнику.
У передпокої спалахнуло світло, чутно було, як тато щось прошепотів мамі, і вони засміялися, тихо і весело. Роззувшись, зайшли до вітальні. Пахло від них рестораном, мама несла в руках розкішний букет. Сашко ясно й чітко побачив раптом, якими вони були років двадцять тому.
– Не спиш іще?
– Та ні. Читаю…
– Відпочив би, телевізор подивився. Свята ж.
Сашко неуважно кивнув.
– Тату, можна тебе про щось запитати?
– А ти спробуй. – Батько дістав із серванта вазу й тепер лишився із квітами в руках, доки мама у ванній споліскувала їх й набирала води. Виглядав кумедно.
– Татку, я тут намагаюся розібратися… ну, з дідом. Ти ж стільки років його знав – розкажеш, яким він був?
Батько переклав квіти в ліву руку, а правицею несподівано міцно стиснув Сашчине плече.
– Не зараз. – Він кинув погляд на двері, повторив: – Не зараз, добре? Вона ж тільки почала забувати. І… знаєш, синку, для курикулуму, як на мене, це не обов’язково: що та як я пам’ятаю. Я обіцяв, це правда, але…
Мама з кухні перепитала, чи всі питимуть чай. Батько бадьоро підтвердив: ще б пак!
– Словом, захочеш поговорити – поговоримо, – підсумував батько тихо й серйозно. – Але без неї. Домовилися?
Після чаювання Сашко повернувся до записника. Перечитав складений за вечір список із десяти імен: дідові друзі, колеги, конкуренти, вороги. Насправді їх було значно більше, особливо ворогів, але ж якщо всіх виписувати, жодного записника не вистачить. Знову таки, половину з них спробуй знайти: хтось на півострові, хтось уже й у ті часи, коли дід вів нотатки, був похилого віку і зараз, певно, помер. А доступ до кульок мають лише близькі родичі.
Сашко подумав, дописав ще одне ім’я і пішов спати.
* * *
Будинок був елітний: різьблені лавочки біля під’їздів, сніг розчищено, доріжки посипані піском, ялинка на подвір’ї щедро прикрашена фольгою і саморобними кульками. Поряд хижо вищірилася снігова баба, ніс із мочалки.
У кожному під’їзді по консьєржці.
Сашка пустили одразу, він навіть здивувався. Піднявся на чотирнадцятий поверх чистим, просякнутим ароматом суниці ліфтом і пішов коридором, приглядаючись до номерів квартир. Сто шоста була в самому кінці, він подзвонив і слабодухо розмріявся: а раптом нікого? Хоча якби не було нікого – хіба консьєржка пустила б?
Двері відчинив лисуватий похмурий чолов’яга, крикнув, повернувшись: "Мишаню, до тебе!" – і жестом звелів Сашкові заходити. Показав, де роззутися, дав капці і зник раніше, ніж той здогадався запитати, а куди далі?
– Вам, юначе, чаю чи кави? – До вітальні зайшла висока, дуже вродлива жінка. Таких знімають у кіно, у ролі королев та неоднозначних героїнь.
– Та я на хвилинку…
– Навіть не думайте. Лікарі не дозволяють йому поки вставати, – вона махнула витонченою рукою, – самі розумієте, він уже божеволіє. До свят хлопці провідували, а потім… Перепрошую, як вас звуть?
– Олександр, – нащось сказав Сашко.
– А я Олександра Григорівна. То ми з вами майже тезки. – Вона простягнула йому правицю, Сашко, засоромившись, потиснув. Певно, треба було поцілувати, подумав він і розсердився: от дурниці! Це ж не середні віки!
– Ходімо, я вас до нього проведу. То вам чай чи каву? Зелений, чорний, червоний, білий, жовтий? З медом, з варенням? Михайло в нас віддає перевагу виключно червоному.
Пройшли коридором, завішеним старими вицвілими афішами. На деяких із них Сашко помітив дідове ім’я.
Олександра Григорівна постукала у двері праворуч і, не чекаючи на відповідь, зайшла.
– Мамо, а я б от, знаєш, не відмовився… – Схудлий, блідий Курдін помітив Сашка і здивовано кліпнув. – О, привіт!
– Олександр зайшов тебе провідати. Чай я зараз заварю, а ви поки можете спілкуватися. – Бона вийшла, акуратно зачинивши двері.
– "Олександр"? – перепитав у Сашка Курдін, вигнувши брову. – От просто "Олександр"?
– Привіт, Михайло, – промовив Сашко, викладаючи на столик біля ліжка коробку з печивом. – Ти як загалом?
Курдін скривився.
– Живий. А ти?..
– Та я подякувати хотів. Ну… Взагалі-то раніше треба було зайти, але…
Курдін відмахнувся, підтягнув до себе коробку, і зиркнувши на двері, видобув печиво.
– Без проблем. Звертайся, раптом що. Чим там усе завершилося? Мати мені до ладу не сказала, вони тут усі… – він зробив непевний жест. – Типу, бережуть мене.
– Усе кодло зі школи витурили. Якийсь час говорили, що буде суд…
– Не буде, – перебив Курдін. – Мої вирішили не роздмухувати історію. Це я знаю, про суд і про школу. А загалом? Рукоп’ят більше не ліз? Щоб помститися там… відвендетити.
– Рукоп’ят на лікуванні.
– О! Грищук – силачуга.