За кілька хвилин вони опинилися в темряві. Де й поділися їхні страхи. Вони забули про все і простували вперед, вірніше — вниз.
Мікрон увімкнув ліхтаря. Імла розтанула, і воші побачили високу, замуровану величезним камінням стіну. Та це не збентежило ні Андрія, ні Ларису. Вони були готові до всього, бо знайшли більше того, про що могли тільки мріяти.
Казка залишила їм свої сліди, вони були так збуджені, що ніякі труднощі вже не могли їх злякати.
— Бачиш, Андрію,— не втрималася Риска,—я тобі говорила, що наша Гілея має скарб.
— Зачекай зі своїми скарбами. Ми хіба знаємо, що за цією стіною?
— Я впевнена. Бо навіщо дарма таку стіну мурувати?
Мікрон обережно обмацував кожен камінь, наче перевіряв їх міцність. Спрямував промінь ліхтаря на одну стінку, другу, потім угору. В нижньому кутку, наче щербатий зуб, темніло провалля. Мікрон обережно колупнув його ногою, відвалив ще чималий шмат. В цей отвір устромив голову і руку з ліхтарем.
Сніп світла втупився в темряву і поповз підземеллям, підлогою, вкритою товстим шаром пилу. Мікрон вужем прослизнув углиб, за ним — Риска.
Мікрон ішов мовчки, все здавалося йому сном, і він не наважувався навіть заговорити.
Дихати ставало все важче. Чи від утоми, чи хвилювання. Та коли Мікрон, заощаджуючи батареї, вимкнув і запалив сірника, полум'я кволо заблимало й згасло. Мікрон зрозумів — звідси треба швидше вибиратись, аж надто мало тут кисню.
Свавільна Риска лишилася вірною собі. Доки хлопець порався зі світлом, вона сама рушила далі. Але не встигла зробити й кілька кроків, як нога її провалилася в якусь яму, і, падаючи, вона ще відчула тупий біль у голові і втратила свідомість.
Мікрон вчув зойк дівчинки, кинувся вперед. У світлі ліхтаря він побачив Риску, котра лежала у вузькому проході, а біля неї зяяла вибоїна—видко, камінь тут осів і дівчина зашпортнулась у темряві, та ще й вдарилась головою, падаючи.
Хлопцеві стало гаряче і моторошно. Він відчайдушно намагався привести Риску до тями. Він тер їй руки, струшував за плечі, робив штучне дихання. Але дівчина лежала з заплющеними очима, з міцно стиснутими вустами. Мікронові було страшно бачити Риску такою тихою і безвільною. І коли він, економлячи батареї, лише зрідка освітлював її обличчя і промінь вихоплював з темряви тільки принишклі вії, його огортав жах.
— Ларисо,— благав він,— ти така розумна, ти найрозумніша дівчина у Вигадці! Ми виберемося з цієї халепи. Тільки розплющ очі!
Води б їй, та де візьмеш?
Раптом він згадав, що має баночку спирту, хотів посадити туди найкращого павука для шкільного біологічного кабінету.
Мікрон обережно, на пробочці, підніс до носа Риски каплю спирту. Не помогло. Вода. Тільки вода могла її врятувати. Хлопець хотів підвестись, раптом відчув, як у його долоні здригнулись Рисчині пальці. Клацнув ліхтарик.
Риска дивилася на нього широко розплющеними очима. Дивилась так спокійно, наче все, що трапилося, було звичайним. І сказала:
— Дуже болить голова.
— Ти можеш іти?—заклопотано спитав Мікрон.
— Спробую.
Мікрон вирішив іти кам'яним коридором до кінця, щоб вивести якусь закономірність у розташуванні лабіринту. Він креслив камінцем хрестики на підлозі, щоб знати, де проходив.
Йти було все важче й важче. Вони часто зупинялися, спочивали. Потім знову підводились і знову йшли якимись звивистими коридорами. їм здавалось, що блукають уже кілька днів, хотілось сісти, дати спокій натрудженим йогам, але думка про товаришів, які, напевно, хвилюються і шукають їх і яким ніколи більш не дозволять бути на острові, коли з Рискою і Мікроном щось трапиться, додавала їм снаги. Вони тримались за руки, а Рисці ставало зовсім млосно. Мікрон майже ніс її на собі, все вперед і вперед, втративши почуття часу і напрямку.
— Тхне сирістю,— зупинився раптом Мікрон.
— Земля пахне.
— А мені вчувається поблизу вода.
Стіни проходу наче розступились, утворюючи велику залу з кам'яними брилами, подібними до лавок вздовж стін. На протилежному боці зала знову звужувалась, там чорнів новий хід, а ліворуч щось спалахувало, коли туди потрапляв промінь ліхтаря.
— Що там?
Вони увійшли в трикутний отвір, паче в двері. Мікрон підпалив брусок сухого спирту. Все навкруги заграло, засяяло, запалахкотіло, заіскрилось. Скарбниця! Стіни, викладені рівними дерев'яними плашками, брусками гладенько одполірованого каміння і лискучими кахлями, віддзеркалювали світло, розбиваючи його на цілі сузір'я блискіток. Сама кімната— невелика, якоїсь дивної трикутної форми з начебто зрізаною верхівкою. І — порожня. Не стояли ковані залізом СІЇ рипі па широких кам'яних лавах.
Рисці кортіло торкнутись до всього рукою. Мікрон похмуро дивився, вона знову здавалась легковажним дівчиськом. Він не поділяв її захоплення. Ясно, це скарбниця, ясно, що скарбу тут уже немає, і зовсім не ясно, як вони звідси виберуться. Він торкнувся Рисчиного плеча.
— Треба йти далі.
— Так, так, Андрію, треба шукати вихід,— неуважно погодилась вона.
На порозі Риска нагнулась:
— Присвіти.
Випроставшись, вона простягла йому долоню. На ній лежало якесь кружальце. Мікрон взяв його, потер об рукав, і обоє побачили, як заграла, зацвіла невеличка каблучка з крупним продовгуватим каменем. На його гладенькій поверхні — наче вихром розвіяні чорні хвилі волосся, скорботно стиснуті вуста.
— Гілея. Наречена Летючого Козака,— прошепотіла Риска.
* * *
Стомлені, майже не розмовляючи, хлопці вертали до табору. Коли з-поміж кущів замайоріли різнобарвні верхівки наметів, хлопці пожвавішали.
— Мі-к-к-ро-н-н! — сміхотливо загукав Стьопа, подвоюючи кожен звук.
Ніхто не обізвався.
— Образився,— зітхнув Роман. Прикро, що довелось лишити в таборі найрозумнішу голову в їх загоні. Та що вдієш, тільки Мікрон здатний справитися з тим навіженим дівчиськом.
На підході до табору невпевнене передчуття тривоги оволоділо всіма. Василько, ні до кого не звертаючись, уголос запитав:
— Щось не видно, щоб обід варився? Стьопа сполохано глянув на Василя.
— Мабуть, Мікрона і Риски нема в таборі.
...Хлопці розбіглися по наметах. Нишпорили навкруги. Степан навіть на дерева почав заглядати, а чи, бува, там не сидять?
Нарешті сердиті і стривожені всі зібралися разом.
— Це знов твоя Риска,— закинув Стьопа Василькові.— Нехай собі йшла б, куди їй заманеться, так ще й Мікрона прихопила.
— Зажди,— намагався бути спокійним Роман.— Може, вони ловлять рибу?
Обійшли берег, покликали хором—не видно ні Мікрони, ні Риски.
— Тп ІІІ/ІГ вони не ділися! — відчуваючи себе ВИННИМ, пппрлпдовувався Василь.
і (пісно, по пропали, але де вони? Гнида до протоки! — звелів Роман.— Тільки не розбрідатися!
Починало сутеніти. Стрімка, наче обтесана стіна уринща нависла над лісом, над блякло-жовтим руслом. Навкруги ні душі. Ніхто вже не думав про Риску зле. Хотілось тільки, щоб вона знайшлась.
— Це сліди Мікрона. Він вирізав квадратики на кедах замість фабричних зигзагів,— сказав Василь.
— А це що? —раптом перелякано чи розгублено спитав Стьопа, низько схилившись над піском.
Всі підійшли до нього.
— Теж сліди,— бадьоро відповів Василь.
— Так, сліди,— підтвердив Роман,— кінські.
Мабуть, Робінзон, натрапивши на відтиск людської ступні, був менше приголомшений, аніж хлопці зараз. На тому великому морському острові все могло трапитись. Але звідки взявся кінь на маленькому острівці? Як він міг потрапити сюди? Хіба що прилетіти?
* * *
Петро довгенько лежав у кущах метрів за десять од хлопців, прислухався до їх розмов. Його зовсім спантеличило, що Риска з Мікроном зникли.
Що робити? Встати, підійти до хлопців, розповісти все? Як хотів пошити їх у дурні, перепливши з конем на острів і промчавшись, удаючи з себе Летючого Козака? Як учинив підлість, понівечивши човна? Визнати себе за бовдура, вибачитися? Ніколи не аиажігться він на таке приниження. Але ж у них лило. І він теж винен.
Петро рішуче випростався і попрямував до гурту.
Не йшов, а плентався, втупивши очі в землю, чекаю чи на глум і образи.
Зненацька радісний крик змусив його здригнутись. Глянувши, побачив, як уся ватага схопилась на ноги і мчала від нього навтьоки. А придивившись, вгледів, що з-за кущів навпроти майже виповз Мікрон, тягнучи Риску.
Петра ніхто не помічав. Хлопці підхопили друзів і пішли всі до наметів. Петро нічого не міг розшолопати, бо говорили всі враз, щось запитували в Мікрона і Риски.
Хтось розпалював вогонь, хтось тягнув їжу. Тільки Стьопі впав у око Петро.
— Ти що тут робиш?
Всі обернулися до хлопця.
— Я до вас,— промимрив той.— Я хотів вам сказати...
Вигляд у нього був геть розгублений...
Хлопці чекали, що скаже Роман. Той завагався. Хіба можливо було так просто подарувати Петрові заподіяне? Хоча Петро прийшов каятися сам... виходить, він переборов у собі недобре, несправедливе?
— Гаразд,— махнув Роман рукою.— Якщо хочеш, лишайся з нами.
А в Петра наче гора з пліч. І він разом з усіма 23оздивлявся знахідку, вечеряв, слухав розповідь Мікрона про печеру.
— Завтра, Василю, поїдеш до вчителя. Степана Даниловича, розкажеш йому про все,— підвів підсумки всім розмовам Роман.
А Риска, розчервонівшись, доводила братові:
— Хіба я не казала, що знайду скарб?
— Ну, казала,— знехотя погоджувався Василько. Риска й забула, що в цьому заслуга Мікронова
не менша, якщо не вирішальна. Звертала до всіх сяючі від вогнища й щастя очі.
* * *
Василь підтягнув човна на берег і припнув його до залізного шворня.
— Ну, я пішов до Степана Даниловича,— не підіймаючи очей, промовив до Риски.
— Я хутко повернусь і чекатиму на тебе біля човна,— відказала Риска.
Василь швидко попростував до села, а Риска гайнула в протилежний бік, до своєї хати. Треба заспокоїти матусю, переодягтися.
Вертаючи за кілька годин до берега, Риска раптом згадала про Крапку. І їй захотілося провідати подругу.
Вона застала її одну. Крапка метушилася, щось вкладаючи в невеличку валізку.
— Ах, Лариско,— сплеснула вона руками, не давши Рисці сказати й слова,— а я виїжджаю до Києва. Уявляєш?
Рисці чомусь перехотілося розповідати подрузі про острівні пригоди. Вона не позаздрила Крапці, ні. Просто їй стало якось сумно.
— Так що я вже не вигадська,— торохтіла Крапочка, пашіючи щічками, вушками.— Звичайно, я тобі писатиму. Щодня! Там стільки цікавого!
Риска мовчки позадкувала до дверей, хотіла вийти непомітно, але Крапка вгледіла й миттю кинулась до неї.
— Ти вже йдеш? Мені хоч і ніколи, але я тебе проведу трішки.
Риска не заперечувала, не хотілося їй сперечатись.
Так вони дійшли під Крапчине захоплене торохтіння до берега.
Там Степан Данилович слухав якусь Василеву промову і, забачивши Риску, радо простягнув їй руку.
— Ну, поїхали, поїхали.