— В наших краях нічого про неї й не чутно. Що ж вона в ласці, чи що, у пана гетьмана?
— Ще б не в ласці! — відказала схожа на вузлик молодиця. — Вона тільки бровою моргне; так усе по її робиться!
— Так у великій ласці? Буває, пошле господь бог таке щастя людям! — зауважив бандурист,— буває!
— Та що це ви толкуєте: "В ласці, в ласці!" — обізвався старий, сивоволосий дід, якому очі блищали з-під кошлатих брів, як ясно освітлені віконця з-під розкуйовдженої солом'яної стріхи. — Вона така, що нічиєї ласки не просить. Ви погляньте тільки на неї: пряма, як стріла; знати, зроду ні разу ні перед ким спини не згинала й голови не схиляла!
— Що ж, горда? — спитав бандурист. — Приступу до неї немає?
І тут-таки додав повчаючим голосом:
— Гордість — гріх. Чоловік гордий — як булька на поді: сьогодні надулася, а завтра луснула!
— Яке там, приступу немає! — відказала якась баба, висока, пряма, з блискучими, як два чорних діаманти, очима,— та вона немов палюча іскра: де не з'явиться, куди не впаде, так усе круг неї і спалахне!
— Підпалила й пана гетьмана? — спитав бандурист, поблажливо міняючи повчаючий, для звичайних хибких грішних людей трохи тяжкий тон, на жартівливий.
У неї й сирий дуб спалахне,— обізвався хтось, — що сидів теж на сходах церковного ґанку, але доволі далеко, і не видно було його за рядами високих шапок. По голосу, проте, можна було напевне сказати, що озвалася людина молода, міцна та дужа, бо голос цей дуже добре міг би замінити старий соборний гадяцький дзвін, що лише шипів та свистів.
— Що ж, пан гетьман обдаровує її всякими дарами, атласами та оксамитами? — спитав бандурист. — Ходить убрана вона так, як та краля?
— Її раз козак зустрів, дак попросив коня напоїти! — підказала баба з очима, як діаманти.
— Вона прибирається, як проста молодиця,— підтвердив один із чепурних козаків, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким та гнучким станом,— їй, хоч і старайся, то ніяк не догодиш, бо вона все сама вміє і все сама робить. Вона ніяких подарунків не приймає.
— А чоловік її що за пан? — спитав бандурист.
— Байдуже, з виду пан як пан.
— І живуть між собою дружно?
— Дружно.
— Він хоч зовні й байдуже, а тонка штука,— сказав підстаркуватий козак, що стояв коло бандуриста, спершись на свого кийка; козак і сам був зовні, хоч і байдуже, а теж тонка штука.
— А що то у вас коло Гадяча за пани бородаті гуляють? — спитав бандурист. — Учора, як надходили ми до міста, так зустріли двох — такі вельможні та горді, сама пиха! Очі так наскоси та зашморгом, носи догори, губа спідня на сажень вперед...
— Це московські пани, гості пана гетьмана,— пояснив молодий гетьманський козак.
— Тепер уже пороз'їздилися,— зауважив його товариш,— а попереду їх іще більш у нас гостювало.
— Пороз'їздились? Чого ж це так?
— Та хто його знає, якось воно тепер не те, що було раніш. Пан гетьман і частує їх, і ласкаві речі мовить, і все не те. Чутно, і останні поїдуть.
Наступила мовчанка й тяглася кілька хвилин.
Чути було ходу на вулицях і як падали дощові краплі з садової листви. Зоря розсвітала. Все ставало ясніше, виступало з темряви, прибирало свої правдиві обриси, немов хто помалу піднімав імлисте покривало.
Справа почулася повільна, мірна, певна хода: між деревами появилася висока, огрядна постать у темній рясі, простуючи до церковних дверей.
— Отець Михаїл! Отець Михаїл! — пронеслося між людом; хто сидів, підвівся із свого місця, хто стояв, обпершись на кийки, випростався.
Отець Михаїл був, коли можна так мовити, надзвичайно мальовничий. Поважна постава, строге обличчя, але з лагідним та ласкавим виразом, сива, хвиляста, подібна до водоспаду, борода, спокійні рухи, пронизуваті, ясні й заразом зовсім лагідні, сяйні очі,— все це становило ідеальний тип пастиря, яких доводиться зустрічати частіш на малюнках, ніж у житті.
З того, як його всі обступили, можна було помітити, як сильно шанували його парафіяни.
Бандурист теж підійшов під благословення і підвів свого поводатаря.
— Благословіть, батюшко,— сказав він,— ми з далеких країв, прийшли помолитися в богоспасаєме місто Гадяч. Благословіть, батюшко, і поводатарку мою. Пильнуємо, батюшко, щоб жити по-християнському, одно одному помагати. Я не з одної печі хліба куштував, усього побачив на довгому віку, дак от, може, її наставити на путь житейський істинний, а в неї жвава молода сила, то вона мене, старого, де з гори зведе, де під гору піддержить... Треба помагати одно одному. В святому письмі сказано: "Носіть тягарі друг друга". Одною рукою вузлика не зав'яжеш...
Отець Михаїл, який спокійно та лагідно пильно слухав мову балакучого бандуриста, на останньому його виразі не те, щоб стрепенувся,— цього не можна було напевне сказати,— а якось особливо пильно зазирнув йому в очі.
— Еге,— мовив далі балакучий бандурист,— сказано: одна головешка й у печі гасне, а купа й у полі куриться.
Світлі, ясні очі отця Михаїла все так само проникливо, пильно, лагідно, супокійно дивилися на бандуриста.
— Добре річці з притоками, добре хорошому воєводі з...
— Розумні речі говориш,— перебив його спокійно отець Михаїл,— усе добре на землі держиться згодою православних, і кожен, скільки снаги його й уміння, повинен пособляти ближньому. Здалека бог приніс до нас?
— Та мало не всю Україну перейшов, поки сюди дістався.
— Трудно тепер по дорогах?
— Голому розбій не страшний, всюди проходили щасливо.
— А які жита?
Отець Михаїл спитав це тим самим рівним, спокійним голосом, але якось особливо повільно та виразно.
— Такі жита, що хоч зеленими жати, то можна,— відказав мандрівний бандурист своїм звичайним, безжурно-повчаючнм тоном, що стався, либонь, у нього звичкою, але теж якось особливо виразно та повагом.
— Пан гетьмані Пан гетьман! — скрикнули чепурні козаки.
Усі звернули очі у той бік, звідки чути було, як торохтять колеса та тупотять баскі коні.
Отець Михаїл увійшов до церкви.
Пан гетьман та пані гетьманша мали вигляд звичайний, як і годиться: атласи, оксамити, золоті обручки та вишивки, дороге каміння та яскраві кольори, як слід ішли у парі з опасистим виглядом, пихою, розложистою ходою та випещеним блідим обличчям.
Вони велично, як два важкі човни, проплили насередину церкви, ласкаво киваючи головами у відповідь на поштиві низькі поклони простого люду.
Невважаючи на цю величність, дехто, мабуть, із тих, що ближче та краще знали пана гетьмана, догляділи в ньому цим разом щось надзвичайне.
— Пан гетьман сьогодні сумовитий! — мовив один.
— Пан гетьман сьогодні невеселий! — сказав другий.
— Що це пан гетьман починає замислюватись? — запитав третій.
— Я його зустріла в четвер, їхала з хутора,— встряла малюсінька молодиця, похожа на вузлик,— то він такий їхав, як хмара! Поводи попустив, голову схилив, а брови мало не перехрестилися. І такий він був...
Але дальший опис перервала поява нових двох осіб.
— Братчиха! Братчиха! — прошуміло кругом.
Бандурист звернув очі на братчиху.
Порівняння з "палючою іскрою" було не лихе, а гадка, що ця пряма, як стріла, спина зроду ні перед ким не вгиналася, що ця смілива голова ніколи ні перед ким не схилялась, була, безперечно, дуже можлива.
Коли братчиха ступила на сходи церковного ґанку, поводатарка мандрівного бандуриста спинила її тихенько за широкий рукав сорочки.
— Пані,— мовила поводатарка,— хустку згубили.
І подала їй червону хустку.
Висока ставна постать придержала ходу, обернулась, глянула на червону хустку, на дівчину, що держала її, узяла хустку й сказала:
— Спасибі, дівчино.
Знати було, що нерви в неї були міцні, що вона не здригнеться від якої-будь несподіванки, не крикне від жодного переляку або здивування, що темні, великі, глибокі, як море, очі просто глянуть на все й так само мало померкнуть або зажмуряться, як ясні зорі, що освічують із високості грішну землю.
— Як тебе звуть, моя ясочко? — спитала вона. — Ти, здається, нетутешня?
— Ні, я здалека.
— Здалека? Тим-то така зморена? Звідкіля ж ти?
— Де там їй пригадати всі села та хутори, які ми переходили, ласкава пані,— встряв бандурист. — Повидали ми всього: і доброго і лихого, і правди і кривди, тинялися по берегах і по болотах, ну, та, дякувати богові милосердному, видобулись-таки на добрий шлях. Криво запрягли, та прямо поїхали.
— Ну, і хвалити бога,— відказала братчиха. — Ви приходьте на гетьманський двір,— додала вона,— пан гетьман та пані гетьманша люблять слухати божественні псалми.
Сказавши це, вона зникла у дверях храму.
Коли вона зникла, тоді вже примітно стало й пана братчика, що стояв тут та уважно прислухався, що про нього старий козак говорив, що він із виду байдуже, та тонка штука.
— Приходьте на гетьманський двір,— мовив і собі пан братчик.
Бандурист уклонився низенько й відповів:
— Спасибі ласкавому пану за ласку. Після відправи зараз прийдемо.
Зсередини собору вже доносився спокійний, дужий голос отця Михаїла, запахло ладаном, гримнув хор голосистих півчих.
Заутреня почалася, і всі разом сунули у старий соборний будинок, черкаючи ліктями та плечима численних чортів, що підкладали вугілля під грішників та грішниць, які пручалися, роззявивши роти й вирячивши очі, у вогні й, таким чином, наочно малювали страшну майбутність тих слабких смертних, що не мають снаги стати навпроти світовій спокусі.
XX
День був душний та жаркий, невважаючи на те, що краплі вчорашнього рясного дощу іскрилися на траві, і якась молода чорнобрива козачка, розмовляючи з чорнобривим та молодим, як сама, козаком, що звіряв їй, знати, якісь дуже для нього цікаві та важні речі, нараз обсипала свого розмовника дощем теплих, чистих, блискучих крапель, непомітно струснувши густолисту, розквітлу гілку старої, з широким наметом калини, під якою вони стояли.
Сполоханий козак підскочив із надзвичайною для нього прудкістю, як на його поважний та рішучий вигляд, який мало перед тим його обличчя, а лукава красуня голосно зареготалася, обтираючи вишиваним рукавом білої як сніг, сорочки свіжу щоку, на яку теж попали бризки.
Гадяцькі вулиці здалека були схожі на чорні оксамитові стрічки, перехвачені подекуди блискучими обручками та оторочені яскраво-зеленою торочкою, зблизька — на розведений дощем чорнозем, облямований густим мурогом та вимережаний доволі глибокими калюжами.
Безнастанно чути було грюкання дверей, що відчинялися та зачинялися, і в повітрі далеко розносилися на всякі голоси привітання, якими зустрічали хлібосольні господарі своїх святочних гостей.
Не тільки сліпило сонце своїм золотим сяйвом, але сліпило й небо своєю ясною блакиттю, через що чорні хмари, що насовувалися з заходу, здавалися ще чорніші ; береги їх вирізувалися ще гостріше.
— Вночі буде велика буря,— промовив пан гетьман.
І промовив це він із таким неспокоєм, заразом таке важке зітхання вихопилося йому з грудей, що московський боярин із русявою бородою, що сидів напроти нього на рундуку, за столом, спитав:
— Пан гетьман, знати, боїться бурі?
— Сила божа, а тому кожен християнин мусить трепетати,— відказав пан гетьман замислений.
— Господь милосердний, помилує! — мовив московський боярин із русявою бородою.