то буде радість!
— Здоров, Муха! Ти тут?.. Кажи зараз, де козаки?
— По тім боці Дністра під Могилевом стоять обозом.
— Чому ж не йдуть під Хотин?
— Тілько вранці сюди прийшли. Втомлені дуже. Ми вже ледви дишемо. Завів нас клятий Бородавка так гарненько в Молдову, що ми вже цілий тиждень тілько всеї роботи маємо, що пробиватися табором поміж турків і татар. Передучера вночі напали на наш обоз татари, ми ледви дали їм раду.
Розмова увірвалася, бо над'їхала інша старшина. Всі віталися із Сагайдачним, як з батьком рідним, і що перше почали казати, то були нарікання і прокльони на Бородавку, що збавив стілько людей, харчів з дому доволі не набрав, а тепер промишляє розбоєм... Доста їм Бородавки! не хочуть його! Добре, що Сагайдачний вернувся; вони його ось таки зараз виберуть гетьманом. Усі козаки ждали тілько на нього, щоби Бородавку скинути.
— Годі! годі! — втихомирював їх Сагайдачний.— Треба раду скликати.
Всі в'їхали в обоз. Побачивши Сагайдачного, козаки обступили його роєм, так що їхати було годі. Тілько чути було, як казали: "Слава богу! слава богу, що вернувся! Тепер у нас буде голова!"
— Спасибі вам, діти! Спасибі! Не товпіться так! Дайте дорогу! — просив козаків Сагайдачний.— Ми ще сегодня зробимо лад. Не журіться! Ідіть спочити!
Але козаки, зачувши, що вернувся Сагайдачний, збігалися з усіх сторін, і вже тисячі їх проводжали його і старшину на широкий майдан, що був посеред обозу.
— Зараз раду скликати! Зараз раду скликати! — кричали козаки щораз голосніше.— Скинути Бородавку! скинути!
Козаки навіть не пустили Сагайдачного у намет, привели його на майдан і тут казали довбушам бити у кітли. "Кличте Бородавку!", "Нехай він пропадає!", "Сагайдачного гетьманом обрати! Сагайдачного!" Крик настав такий, що ніхто вже свого власного слова не міг почути.
Надійшов Бородавка і решта козацької старшини. Яцько Неродич, прозваний козаками Бородавкою через те, що мав на лиці велику бородавку, прийшов на раду п'яний.
Се було видко по його червонім, набрезклім лиці і по непевнім ході. В руках мав булаву.
— Здоров. Якове! Маю деякі новини з Варшави. Кажи козакам утихомиритися, нехай я розповім, що приношу.
Бородавка не відповів нічого, тілько шукав деякого вищого місця, щоб його бачили козаки. Підсунули йому якусь бочку, що стояла на майдані, але він не міг на ній устояти і, заким промовив слово, трохи не впав.
— Тихо, хлопці! — промовив він нарешті, піднявши ліниво булаву вгору, і потім просто злетів на підставлені руки старшини, що поставила його на землю.
На бочку виліз Сагайдачний.
— Тихо! тихо! тихо! Сагайдачний говорить! Заким козаки справді втихли, минула добра хвилина. Вкінці промовив Сагайдачний:
— Приношу вам новину з Варшави. Король його милость сказав, що за нашу поміч потвердить нам нашого митрополита і єпископів і що не буде ширити унії. Дав слово! Королевич також дуже просив помогти. Наша річ показати тепер, що ми Польщі потрібні, аби не говорили і не писали, чи нас треба вигубити до ноги, чи ні. Покажім, що ми, православні, не зрадники отчизни, як про нас кажуть! Зачуваю, що дехто з вас не радить іти на поміч ляхам. Я ще під Фастовом у Сухій Діброві читав вам, коли тямите, письмо патріарха Теофана: "Поможіть,— писав він,— ляхам, бо турки — вороги всіх християн". І я кажу: не треба нам лишати християн у такім нещастю, ми повинні їм помогти. Ляхів гудьмо, та з ляхами будьмо. Ану, не поможемо ми їм, тоді невірні розпустять на всі сторони свої загони; не буде кому боронити землю християнську, бо і нас можуть потім змести. Тепер вже нам турки на карку висять, не пора нам завертатися. То як же ви тепер гадаєте: іти під Хотин чи не йти?
— Іти! іти! — закричали козаки.
— Тілько не з Бородавкою! — крикнув ще хтось з гурту, коли тамті оклики втихали, і нові оклики зірвалися, як буря:
— Скинути Бородавку! скинути!
Бородавка чув ті оклики, але дивився банькова-тими очима так, як би не розумів, про що йде діло. Хтось таки за ним скрикнув грімко:
— Скинути Бородавку!
Бородавка обернувся помаленьку поза себе і за-грозив булавою:
— Що? мене скинути? — сказав звільна, і се питання його було більше смішне, як грізне. Козаки, що стояли довкола нього, навіть засміялися.
Сагайдачний зліз з бочки, а на його місце виліз Дорошенко. Стояв часок, поки козаки утихомирилися.
— Слухайте, панове! Вернув до нас наш батько Сагайдачний, з котрим нам було так добре, поки дурним головам не прийшло на думку його скинути, а вибрати Бородавку. Бородавка так нас водить гарненько сюди-туди манівцями, саме поміж турків, як вівці між терня, що багато нашого брата вже валяється по степах гайворонам на поталу. А можна було без того обійтися. Про інші гріхи нашого гетьмана краще замовчу. Тілько те скажу коротко і на розум, що коли ми маємо йти під Хотин, коли не хочемо, щоб за нами підкови збирали, нехай веде нас гетьман Сагайдачний. До булави треба голови! Хочете його мати гетьманом?
— Хочемо! хочемо! Сагайдачний нехай буде гетьманом! Бородавки не хочемо!
Такі оклики лунали кілька хвилин, і тисячі шапок злітали угору.
Сагайдачний випрошувався тим часом у старшини:
— Я вже старий! От і рану маю! Може б, кого іншого?
Але старшина вихопила Бородавці з рук булаву, подала Сагайдачному і підняла його на бочку.
— Не відрікайся, Петре! — казали йому.— Приймай, та й годі!
Сагайдачний стояв довго без слова; уже козаки і втихли, а він ще немов думав, що має сказати.
— Панове! У мене до вас тілько два слова. Перше слово: велике спасибі вам за те, що мене вже вдруге вибрали гетьманом. А друге слово таке: коли має бути лад між нами, то вже вибачайте, що я про сей лад буду дбати так, як перше дбав. Може, мій спосіб декому буде й не до смаку; та самі ви знаєте, що куля — не галушка, її не про-ковтпеш; війна не забава, лад мусить бути! А по сім слові зараз вам мій перший приказ: до вечора всі маємо бути по тім боці Дністра, а вночі йдем дальше — під Хотин. Розходіться!
Се сказавши, Сагайдачний зліз з бочки і саме наткнувся на п'яного Бородавку.
— Се ти, Петре, що собі гадаєш? Що я теє... га? — зачепив Бородавка нового гетьмана.
— Якове! іди спати! — відповів Сагайдачний лагідно.— Не чіпляйся!
Але в п'яній голові повстала п'яна думка: Бородавка вихопив шаблю з похви і замахнувся на нового гетьмана. Його, розуміється, зараз здержали за руки.
— Відведіть його у намет і поставте сторожу! — приказав ще новий гетьман і пішов троха припо-чити та дещо попоїсти, бо вже душі не чув у тілі. Вже в наметі доповів ще старшині свою думку про Бородавку: — Мені в Варшаві видали Бородавку, і нехай він тілько не держить язика за зубами, то я з ним порахуюся.
Тим часом козак Муха повів Ярошенка до Доро-шенкового полку. Приймили його радо, дали їсти і узброїли його. Ярошенко аж відітхнув легше. Він уже й рахубу стратив, коли вийшов із Серета.
4 О. Маковей
97
Здавалося йому, що се було так давно, так давно, рік тому або й більше, і що все, що він перебув за остатніх два тижні, не сталося дійсно, тілько снилося. Він і справді ходив, як у сні, і дивився на козаків мов пе своїми очима. Одно тілько відчував душею, що пійде тепер з козаками, мов з водою, і буде під Хотином. У них після вибору Сагайдачного також вступив дух, почули певну руку над собою і повеселішали.
До вечора уже всі перейшли Дністер і перевели табір. Надійшли також обі роти Лниібалів і прилучилися до козаків. Попереду уставив свій полк Дорошенко і ждав, поки ціле військо упорядкується. Вкінці Сагайдачний дав знак, і все військо рушило. Сагайдачний їхав позаду на возі, бо не міг через руку вести коня.
V
В середу, першого дня місяця вересня, на полях на полуднє від Хотина йшла дуже пильна робота. Відділи польського війська вже мали позначені місця, де мали стояти, і працювали завзято ще зночі, щоби чимскорше докінчити окопи, бо прийшла вістка, що все турецьке і татарське військо вже недалеко Хотина. Уже вчора татарський хан Кантемир з кількома тисячами війська наробив їм шкоди у сторожах і в обозі; ледви скараскалися його.
Земля коло Хотина похилена до ріки і порозбивана глибокими ярами, котрі чим ближче Дністра ширшають. В однім такім яру, против села Браги, над самим Дністром, стояв величезний замок, немов височенна, стрімка і неприступна стіна, що замикала ворогам із Польщі дорогу в Молдову. Коли було на нього подивитися з кам'янецької дороги, то він не дуже-то впадав в очі, немов потопав
у глибокім яру; та зате коли було стати під його стінами і глянути угору, то чоловік почував себе дрібною мурашкою, що напала за чимсь у підніжжя замку. Велетенські підмуровані окопи з глибокими ровами держали у своїх кріпких обіймах сю старосвітську будову і припирали широким пів-кругом до стрімких берегів Дністра. Тут залога могла жити безпечно, без страху: з одного боку глибокий Дністер, з інших боків вали і яр з потоком, котрого воду можна було стримати загатою і підняти на два сажні вгору; сам же замок мав такі мури, що могли без шкоди ковтати в нього з пушок, як ковтачі стукають клювами о бані церковні.
Однак тепер із сего замку небагато було користі; він міг придатися тілько в крайній потребі. Місця на обоз для більшого війська тут не було, та й не видко було звідси бессарабських степів перед собою, де мало бути бойовище. У замку на подвір'ях в ровах і попід замок крутилися тепер тілько зайшлі люди з Молдови і польські чури, що пильнували стирт соломи і сіна, худоби, призначеної на заріз, і коней.
Щоби із замку дістатися до польського обозу, треба було йти під гору, перейти місточко Хотин,— тепер спалене дотла, щоб не давало захисту ворогові, тілько кам'яна церква лишилася,— а за церквою уже й починався польський обоз. Тут широка хвиляста рівнина надавалася і на бойовище, і на кладення обозу — і тут-то й велася тепер робота. Окопи польського обозу, з брамами, з висуненими наперед і на ліве крило редутами, припирали до берегів Дністра, як величезна погнута земляна підкова. Місця закроїли собі ляхи багато, щоби війську не було тісно.
Але ще не все польське військо було під Хотином в окопах. Саме передвчера прийшов королевич Владислав із своїми полками і лежав по тім боці
4*
99
Дністра обозом поміж Ліванцем і Брагою. Не міг перейти на другий бік ріки, бо міст попсувався; а до того не так легко було зі стрімкого берега зійти з цілим табором над саму ріку.
Повздовж окопів їхав і приглядався роботі великий польський гетьман Іван Карло Ходкевич, схо-рований через падачку дід, уже сивий та згорблений. В