І тоді, і тепер була та сама жага спізнання, що вабила цих людей до потайливих зібрань,— тільки 4юрма цього спізнання різна.
Троє з краю відійшли від гурту й заявили пошепки, що, мабуть, пора вже йти додому. Іван Семенович нічого не відповів. Вони промірили великими злодійкуватими кроками кабінет і цим дали привід і іншим. Хтось глибоко зітхнув, ніби прокидаючись від якогось таємничого сну, потім кинув "на добраніч" і вийшов слідом за іншими. Останнім попрощався Ковтун, широко стиснувши руку.
— Ви, мабуть, товаришу, мало зрозуміли сьогодні? — стиха спитав Іван Семенович.
— Та нічого. Якось уляжеться там. Тут аби можна було якось приходити послухати вас.
— А звичайно, ви можете, коли хочете. Я нічого не маю проти.
— Та я знаю, ви пустите. Тут з роботою може вийти невправка. І не щоразу можна вирватись ото.
Ковтун лискуче й гостро поглянув на Косеня і, вдаривши себе рукою, сказав:
— А цікаво як, професоре! Невже це може все здійснитись?
— А чому ні? Розуміється, здійсниться.
— Йолкі зельониє! От діла!
Він замріяно сам собі посміхався, витріщившись в одну точку і, певне, нічого не бачачи. Косень, однак, перебив його задуму й, підійшовши, просто спитав:
— Слухайте, Ковтуне, що вас так тягне до науки? Вам же важко все це розуміти.
Ковтун підвів на нього свої сірі, що тепер відсвічували жовтим бурштином, очі і сказав:
— Та хто його зна. Вроді як би цікавіше жити.— Він переступив з ноги на ногу і невдоволено сказав: — Це ж єрунда. Людина, як воляка, мусить увесь вік гнути спину, слонятись, мучитись і не знати, для чого це.
— А ви думаєте, що через це ви взнаєте?
Ковтун збентежено махнув рукою.
— Ну хоч не так досадно, їдять його мухи. Все ж здається, ніби ти кудись ідеш уперед ц значить, живеш. А так, як жити по-нашому,— понімаєте, пече під серцем, хоч ти кричи! Через те так і любить наш брат випити. Ви ж цього, професоре, нічого не знаєте.
— Може, й так,— байдуже погодився Іван Семенович і заходився складати прилади. Ковтун, скориставшись з цього, незабаром вийшов.
Тим часом Іван Семенович склав свої зошити й прилади і збирався вже виходити,— як раптом зазирнув у вікно й застиг. Над парком тепер ніби заснувалась біляста зелена гостроверха голова, що тяглася гострим кінцем до місяця, а внизу по вінцях упліталась у галуззя дерев.
А знизу доходив жвавий довірливий гомін і сміх. Іван Семенович легко впізнав захоплено-дражливий сміх Лілін. їй щось настирливо й холодно доказувала Корківська, а Царин-ний перебивав її, намагаючись щось своє сказати.
— Не перебивайте мене! — прокричала невдоволена Ліля.— Що за нечемний народ! Ніякого лицарського поводження !
— Ну, де тепер нам до того лицарства,— обізвалась Корківська.— Лицарство тепер зовсім вийшло з моди.
— Нічого, ми знову заведемо те лицарство,— впевнено обізвався Царинний.— Ось і т. Альтшулер ствердить це.
Коли ті троє стихли, голос Альтшулерів вихопився патетичним вигуком:
— Товаріщі! Какая шірь! Какоє очарованіє!
Але, певно, до його захоплення ніхто не пристав, бо між тими трьома знову спалахнула гаряча спірка.
Іван Семенович тільки глибоко зітхнув, і, одійшовши до столу, згадав чомусь про свої записки, і, як певний висновок усього передуманого, записав:
"На лекцію прийшов сьогодні Ковтун і сидів увесь час, як мохнатий пень, слухаючи похмуро й уважно. Цікаво, чи хоч трохи він зрозумів з того, що я говорив. Але очі дивились йому, як розпалене вугілля. Мені здається, його швидше інтуїтивно тягне до цього. Може, він сподівається на розкриття всіх тайн життя в науці.
Але мені сердечно шкода його, хоч я й радий, що він сюди ходить. Шкода просто цієї великої дитини. Проте, як уважно треба тепер ставитись до людини. Вона така стомлена й виснажена, що тільки доторкнись, як вона зразу засичить і почне кусатись.
І це добре — приділяти уваги, бо так ми з малого непомітно нагадуємо собі про велич сьогоднішнього людського визволення, про його прагнення створити собі краще життя і про те, що нам треба влитись у цей потік. Я знаю, що тут мені болітиме, що я люблю життя і прості його розваги та радості, але на сьогодні, як би то не боліло, треба цього зректися і віддати себе в офіру цьому нестримному потоку нового життя".
Обірвавши на цьому свої записки, Іван Семенович довго сидів, стуливши голову руками.
IX
Це був перший день, що праці в "технікумі зовсім скінчились, і Іван Семенович міг вийти з дому на цілий день. Він узяв з собою трохи хліба з салом, пляшку з водою і, накопавши черв'яків, пішов з Юрком на річку ловити рибу.
Цілий день йому деренчав деркач, палило сонце, верещали стрепети, лопотіли й тріщали над водою крильцями коники і тихо плескотіла хвиля об берег. Обоє кілька разів купалися, снідали, потім спочивали, кілька разів міняли місце, аж поки надибали на такий закуток, де риба почала ловитись.
На вечір впіймали сім дрібних карасів, п'ять линів, штук сім малих щучок, чотири бубирі і ще трохи іншої дрібноти. Але й цією ловитвою обоє були дуже вдоволені.
— Ну, Юрку, значить, сьогодні вечеряємо кашу з рибою. Прийдемо додому й скажемо, щоб мамуся добру кашу нам зварила. Га? Як ти вважаєш?
Іван Семенович несподівано пожвавів, потер руками і, завчасу смакуючи смачну вечерю в теплім родиннім затишку, навіть прочитав вірша з Олеся, якого принагідно згадав:
Твої очі — тихий вечір, Що спускається безгучно, Несучи на крилах спокій, На своїх сріблястих крилах. Твої очі — сизі хмари, Крізь які у день похмурий Пробивається проміння Твого серця золотого.
І нарешті з розчуленим наголосом скінчив:
Твої очі — тиха радість, Що у душі людські ллється І несе в яснім спокою В їхні ночі усміх неба.
Коли пройшли луками й вибирались на гору, за посмутнілими пухнатими смугами дерев розперезався захід. Довгі кінці його, як роги якогось великого вола, зачепили й підняли два ліси: один з них ламано знижувався, ніби хилився й падав. Дві білясті хмари розігналися одна проти одної, але, не діставшись, зайнялися матовим золотом, обперезались червоною каймою й спинились, розкривши широку браму в незнану, оббризкану золотим порохом країну.
Вечір був тихий і темний. Дерева набубнявіли сутінками, і їхні позолочені вусики з усміхом танули в посинілім повітрі. На поодинокій фермі ОЗВУ, одірваній від міста, таємничими знаками, чарівними й принадними, застигли американські клени й тополі, а великий гранчастий шпиль на будівлі скорпіоном уп'явся в небо.
Шляхом у місто допіру пройшла череда, і тепер ще порох і молочне дихання худоби повисло в повітрі.
Перерізавши шлях, обоє знову зайшли в мережу просторих левад, де знову гостро запахло квітками й стиглим зелом, і ще теплий від сонця туман з долин поліз по ногах.
Йшли поволі, ніби бажаючи затримати в собі ту запашну радість, що напоїла їх денним сонцем. Широко ступаючи й смакуючи ходу, ніби цілуючи ногами розігріту землю, Іван Семенович розчулено насвистував якогось довгого затяжного мотива. Інколи він спинявся, виводив якісь мудровані коліна, а потім знову цілий струмінь звуків лагідно й любовно танув у повітрі.
Зійшли в придолинок, де на чистій луці повгрузали величезні віковічні дуби.
Посвист тут розходився лункуватим відгомоном, і це остаточно розчулило Юрка. Він ішов позад батька втомною ходою, широко перевалюючись, інколи зачіпав кущі ліщини й зіноватини і, переживаючи мелодію посвисту, думав про весняні струмки, що, замерзнувши за ніч, тануть зрання й хрумтять кригою, буйно гомонять опівдні і дзвенять знову в густій нічній темряві, доки не замерзнуть. Тоді до нестями радісно вранці в зелених пасмурках схопитись з ліжка і вибігти й чатувати на схід сонця, як полізуть заячими лапками червоні промені, розчешуть землю, а верба її обкадить пахучим цвітом.
Юрко розчулився до сліз, і раптом підбіг до Івана Семеновича, обійняв йому ноги, і, зазираючи віддано вгору, благав, здавалось, про теплий промінь любові з очей.
— Ти чого, дурнику?—тепло обізвався Іван Семенович. Юрко збентежено засміявся й поп'явся вгору. Іван Семенович
похилився, взяв його на руки і поцілував, тоді як той засмикано й пристрасно обняв йому шию і впився своїм дитячим поцілунком.
— Ну, ось-ось уже й додому, Юрасю! Мамуня нам зварить юшки з рибою, ми поїмо, тоді ляжемо спати, і я, знаєш, розкажу тобі чудової казки.
— Ну, це ж чудесно, татуню! Про що ж ти мені розкажеш?
— Та про що ж... Я розкажу про Альманзора. Це дуже цікаво.
— Гаразд, тільки смішну, татуню. Я дуже люблю смішні речі.
На подвір'ї технікуму після майже річного академічного життя тепер було похмуро й тихо. Коли б не стовп з дзвінком біля зразкової школи, можна було 0 подумати, що це якась забута, запущена ферма. Обом було приємно почувати цю тишу, і вони галасливо пройшли коридором, а зайшовши до себе, Іван Семенович навмисне сказав уголос:
— Ну, Лілюсь, вари, брат, юшку. Риби наловили повну торбинку! — Але відповіді йому не було. Іванові Семеновичу враз похололо всередині. Втім, він у сутінках надибав метушливий силует і вражено поспитав: — О! А ти куди збираєшся?
Він підійшов ближче й побачив: Ліля була одягнута й, певне, збиралась кудись виходити. На плечах у неї було накинуто пальто, і той самий капелюх тепер коливав незабудками, ніби незчисленними й товстими пальцями, що застережливо погрожували.
— Я йду, Івасю, до Вікторії Петрівни.
— Чого так пізно? Це що, конче потрібна справа?
— А звичайно. В неї має бути сьогодні комісія.
— Яка комісія?
— А ми збираємось улаштувати вечір, як закінчаться курси.
— І це ти, значить, ідеш?
— Ну, розуміється, я мушу йти, Івасю! Я не знаю, чого ти, власне, хвилюєшся.
— Слухай, Лілю, це зовсім неможливо. Просто неможливо. Ти занехаяла господарство, родину, все на світі тобі байдуже.
— Ой, як страшно, подумайте!
— Ну, розуміється, страшно, коли тут якийсь кавардак, а ти десь бродиш там. Дурницями всякими займаєшся.
— Івасю! Що ти говориш?
— Ну, розуміється, яка там робота. Ти просто собі ганяєш розваги ради та веселощі всякі справляєш. А тут тобі трин-трава.
Вона поглянула на нього глумливо й докірливо і, крутнувшись, зразу ж вийшла. Іван Семенович враз схопився й побіг за нею. Він спіймав її в передпокої й, вхопивши за руку, просичав:
— Ні, ти не підеш.
— Ну, а це що таке? Схаменись!
Ліля сіпонулась, але Іван Семенович міцніш скрутив руки й розлютовано прошипів:
— А я кажу тобі, ти не підеш! Доволі!
— Слухай, я тобі кажу: пусти!
Вона скривилась від гніву й гостро рвонулась.