За Марксом, там і там додаткова вартість створюється однаково — із надлишку людської праці. Якщо казати про ткача, то в цьому разі (хоч і не без застережень) можна погодитися з Марксом: додаткова вартість виникає із праці. Принаймні так це виглядає зовні: ткач отримав 10 кілограмів вовни і виткав із неї 10 кілограмів тканини. Але ж тепер ми вже міряємо вовну не на кілограми, а на метри — отже, міряємо фактично працю ткача. В такому разі можна застосувати бухгалтерські вправи Маркса — тобто показати, що фінансово (й тільки фінансово!) певна частка вартості залишається в кишені капіталіста. Він має право її пропити або використати на розбудову виробництва. Але ж ми добре бачимо, що капіталіст хмеліє від самої розбудови виробництва — така природа його психіки. Інакше він перестане бути капіталістом і опиниться на смітнику.
Судження Маркса про додаткову вартість не мудріші від суджень дитини, яка цілком щиро гадає, що електрика добувається із розетки. Маркс дещо знає про фабричну промисловість, але нічого не знає про глибинну (тобто субстанціональну) природу землеробства. Тут він виявився ментально сліпим.
Вся система аналізу в "Капіталі" надміру прив'язана до грошей. За Марксовим вченням, гроші є засобом виміру людської праці. Нібито й вірно, але так само вірно, як те, що електрика добувається із розетки. Скільки в цій очевидній істині справжньої науки — ось питання!
А що, як раптом виявиться, що гроші вимірюють не саму працю, а щось незмірно глибше, пов'язане з самою природою? Ну, скажімо, біологічну енерґію, яку ми витрачаємо у праці. І це справді так, бо сама кількість людської праці нічого нам не каже. Зате як тільки ми починаємо вимірювати витрати й приріст біологічної енерґії (обов'язково те й те в ґлобальному балансі!), наше бачення економічного життя здобуває виразність. Ми починаємо розуміти, що праця здатна не лише створювати, але й руйнувати. Хіба ж це не вона створила пустелі, де біологічна енерґія (тобто сонячна енерґія, акумульована в фотосинтезі) взагалі зникає, майже до нуля? Прикладів безліч. І взагалі, хибно спрямована суспільна праця (тобто спрямована не на збагачення людства всіма видами біологічної енерґії, а на її винищення, хай навіть заради безміру електричної енерґії) здатна привести до перетворення земної кулі на мертву пустелю. Атомні (можливо, навіть термоядерні) електростанції породять енерґетичну невичерпність, але ж без сонячної енерґії, акумульованої в гумусі, вона ніщо. На цій основі фантасти мають право створювати цивілізацію роботів, але створена природою цивілізація людей має увірватися.
До цієї тези ми ще не раз повернемось, а зараз уважніше розглянемо, в чому полягає докорінна різниця поміж працею ткача і працею хлібороба. Ткач, виготовивши певну кількість тканини, не збагатив біосферу (отже, й людство) новою біологічною енерґією. Він лише витратив її певну кількість, котра була закладена в вовні (то ж бо продукт фотосинтезу!) та в їжі, яка надала йому сили для праці. Отже, промисловий робітник не створює додатку біологічної енерґії на планеті — навпаки, він її лише витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта), аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із металу — автомобілі тощо.
Тепер погляньмо на працю землероба: кинувши в землю одне зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енерґія, що забезпечує працю мільйонів людей. Наростає тваринництво, яке своїм гноєм збагачує родючість ґрунтів — тепер люди навіть перестають помічати, звідки в них береться щедра, різноманітна їжа. Вони віддають усі свої сили й здібності розвиткові науки, техніки, мистецтва. Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною.
Як відомо, у Маркса виробництво додаткової вартості характеризується негативно — бо це, мовляв, показує, що в суспільстві панує експлуатація праці. Така формула декому підказала зворотні висновки: бажаєте проґресу — експлуатуйте і якомога нещадніше! Ось що породило сталінщину. Сталін за природою психіки був жорстоким циніком, але він повірив Марксові — й почав переробляти мільйони людей на додаткову вартість — тобто викачувати з них біологічну енерґію.
Оце ж і є катастрофа, зумовлена обмеженістю погляду: замість того, щоб добувати біологічну енерґію з розвитку фотосинтезу, сталіністи вибирали її безпосередньо із людських м'язів. Як вона туди потрапляє, вони не здатні були осягнути. Тут потрібне було не політичне, а космічне мислення, про що Маркс навіть не догадувався.
Та коли ми бачимо гроші як інструмент для виміру біологічної енерґії, додаткова вартість втрачає негативне тлумачення й одразу ж перетворюється на наших очах на енерґію проґресу".
Я увірвала читання і впала головою на руки. Що ж тут може бути ворожого для партії? З очей потекли сльози, пальці мої змокріли. Мені зробилося холодно й страшно.
Заснула я, мабуть, о п'ятій, а прокинулася о дев'ятій — так наставила будильника. Сон мене відсвіжив, я готова була прийняти день, що не обіцяв найменшого спокою. Перш за все обійшла довкола хати, пильно вдивляючись у березняк та кущі ліщини, що підступали до мого городу. Шукала якихось постатей, хоч сама не уявляла, як саме вони мають виглядати. Це було наївно, але ж моє життя здобуло нову якість: за мною стежили чекісти. А в такому разі не може бути хвилини, коли ти маєш право розслабитись. Якщо навіть вони цієї миті не наглядають за тобою, все одно мусиш відчувати на собі їхнє пильне око. Таке життя настало для тебе — і ти мусиш його прийняти.
Зайшла до сарайчика, де була зарита в сухий пісок Василева праця, постояла над нею. Нічого підозрілого не виявила — навпаки, тут добряче наслідили кури, це надавало природності.
На Рогульку треба йти широкою лісовою просікою, по якій до нашого хуторця бігли соснові стовпи, несучи нам електрику. Всю дорогу озиралася, але ж марно — мої опікуни, як видно, також мають право на відпочинок.
Юрка побачила здалеку — у синьому спортивному костюмі з білими смугами вздовж тіла він методично закидав спінінг і доволі енерґійно крутив котушку. Мене він помітив лише тоді, коли я підійшла до нього майже впритул.
Берег був безлюдний, але Юрко вдавав, що він не знайомий зі мною. Нарешті улучив хвилину й сказав:
— Тут, Соню, нечисто. Отам у кущах сидить один недорікуватий
журналіст, який... Я вже перегнав машину в надійніше місце. Йди за
мною назирці.
Я хутко відійшла від Юрка, буцімто підходила тільки для того, аби запитати, котра година. Юрко іще хвилин десять грався спінінгом, а відтак обійшов озеро і геть зник з моїх очей. Я шугнула в кущі й також опинилася по той бік озера — на дорозі, що по відкритій заплаві вела до Дніпра. Виявляється, я вірно зміркувала, що мені ліпше триматися дороги.
Юрко вже мене побачив, одразу ж сів за кермо і зник за лозняками. Тепер мені було ясно, де його належало шукати.
І ось ми сидимо над незвичайним озером, що виникло, мабуть, на місці вибуху метеорита. Озеро чимале й таке кругле, ніби природа творила його за допомогою циркуля. А берег озера — такий же круглий насип із викинутих вибухом порід. Насип доволі високий. Довкола нього ростуть дуби, але не так густо, щоб до нас можна було підкрастися непоміченим. Серед кущів нас не видно, зате ми мали змогу оглядати довкілля в радіусі близько кілометра.
Я запитала в Юрка, чому він так далеко покинув машину — чорну обкомівську "Волгу".
— Від машини та ще й службової, — сумно посміхаючись, мовив
Юрко, — шкоди не менше, ніж від запопадливого сексота. Ти не знаєш
того, що мені відомо.
— Всі оті радіожучки...
Юрко засміявся, як сміється людина, котра почувається вільно, невимушено. Схоже на те, що він тут, над загадковим озером, жодної небезпеки не відчував.
— А ти, як видно, детективних романів не цураєшся.
— На нічних черґуваннях вони дуже допомагають. — Відтак я набралася сміливості й запитала про головне: — Скажи чесно, ти читав економічну працю Василя? Я ж її передала в обком. Була певна, що вона
одразу ж потрапить до тебе.
Смоковський витримав чималу паузу, з неприродною уважністю розглядаючи общипаного пуп'янка якоїсь незнайомої квітки.
— Ми, люди, таки дуже зазнаємося перед природою. Набудували
космодромів — і вважаємо себе богами... Тим часом оцей непримітний
бур'янець... Що ми про нього знаємо? Що робить його живим? О-о, це
складніше від космодромів. А в дев'ятнадцятому столітті навіть Герцен
був певен, що життя можна створити в хімічній лабораторії. Той самий
Герцен, який з презирством ставився до марксидів. Так він називав послідовників Маркса. Мимоволі торкнулась його плеча:
— Юрію, ти не хочеш поговорити про економічну працю мого чоловіка?
— Якби не хотів, то чого б я оце сюди приїхав?.. Власне, в отому
співставленні сіренького стебельця й космодромів... Чи, скажімо, атомних
полігонів... В цьому він увесь, твій Василь Микитович Горінь. Вбиваємо
живе, вбачаючи власну велич у мертвому. Горінь — велика людина,
Соню. Але ти передала його працю не в обком.
— А куди ж? Невже в КДБ?
— Саме так. Там давно цікавляться нею.
— Коробов показав мені посвідчення, видане в обкомі партії.
— У них не бракує будь-яких посвідчень. Але ж справа не в цьому,
Софіє Кирилівно. Це, зрештою, однаково — в обком чи КДБ.
— Тоді чому ж ти, секретар обкому, боїшся КДБ?
— Тому, що я в даному разі готовий видати партійну таємницю, аби
врятувати тебе й Сергія.
Я рвучко обернула голову й пильно, не без внутрішнього здивування, поглянула на Смоковського. Він виглядав молодо й звабно. Припорошене сивиною волосся було не тільки акуратно підстрижене, але й ретельно опрацьоване бритвою на потилиці. Це, власне, був стандарт для людей із Юркового оточення. Мабуть, саме тому літератори й художники відпускали бороди та довге волосся — аби не бути схожими на партапаратників і гебістів. Юрко все ще володів неабиякою чоловічою привабливістю — в нього могла закохатися і вісімнадцятирічна дівчина, й сорокалітня жінка. Я потай догадувалася, що він щедро використовував ці свої переваги, й поспівчувала його дружині.
— Чого ти на мене так глянула? Боїшся провокації? Не бійся, я не
Коробов.
— Але Смоковський.
— Благаю тебе, Соню...