Скрізь-скрізь повитирати й почистити до блиску. За шнур потягла пилосос із балкона. Він їхав на коліщатах, як ракета на військовому параді. Увага — пуск! Ввімкнула шнур у розетку. Пилосос загарчав, тільки не так, як завжди, а глухо, роздратовано, підскакуючи на одному місці. Женя здивовано закусила губу. "Ей! — сказала. — Не придурюйся!" І штовхнула його ногою. А пилосос завив із страшною натугою, наче от-от захлинеться. Потім зашипів і вистрелив клубком пилу. Клубок розгорнувся, встав, витрусив із себе густу хмару й чхнув.
— Синько? Це ти!
— Ап-чхи! — сказав Синько. Увесь він був сірий, аж волохатий від пилу, а круг очей і рота чорніли брудні кружала.
— Ти чого туди заліз?
— Спать, — сказав Синько. — А ти робиш бурю й куряву. — Чхи! — знов смаковито чхнув і засопів. — Ось ти спхатимеш, я тобі теж зроблю… соломою в носі… як твоєму батечку. Знатимеш!
— Я ж не хотіла! — засміялась Женя. — Просто не знала, що чортенята сплять у пилососах.
— Ну то я у підвал піду, — покряхтів Синько, як дід, і почухав собі за вухом. — Тхам не торохтять вночі і не ганяються: "Бхий, лови його!" — Він ловко перекривив голос хмільненького Цибулька.
Потім махнув Жені ручкою й пошкутильгав на балкон — мабуть, щоб спуститися вниз по трубі, як це часом роблять хлопчаки у їхньому дворі.
У Цибульків давно повечеряли, запили чаєм приготовлені батьком пельмені, подивилися останні вісті по телевізору і вклалися спати. Майже в усьому будинку на Стадіонній погасли вогні, тільки навпроти, у Кущолобів, світилося вікно на кухні.
Там, як завжди, ніс вахту незмінний дід Андрон. Він скупав онука, постелив йому свіжу постіль і перед сном розповів історію про те, як він, Андрон Касянович, прикинувся білим генералом і як викрав із ставки Денікіна англійський танк "Річард III". Бен засинав під дідів шепіт, сповнений військової таємничості, і в сонній голові його плелося: "Дід викрав, і я викраду… йому можна, і мені можна". Андрон Касянович тихенько встав і пройшов у ванну, щоб випрати Бенове обмундирування.
Він узявся за джинси, знаючи, що з них потече дьоготь. За звичкою облапав кишені перед тим, як замочити в мильній воді. Задня потайна кишеня видалась Андронові підозріло віддутою. Дід поліз туди й витяг дві пачки. Глянув — сигарети.
"Мати-богородиця! — похолов Андрон. — Мій Бен курить! Що я скажу батькам!" Він потупцював до світла, щоб роздивитися, з чого починає біографію курця його коханий онук. (Андрон у свій час починав із сухого кізяка). Нап'яв окуляри, що теліпалися на шнурку, — і страх пронизав дідове тіло, як блискавка дупласте дерево. То були не прості, то були кубинські сигарети, привезені зятем із Гавани. Отже, Бен — непокаянна душа! — не тільки курив, а й крав дорогі сигарети, які подавали в їхньому домі тільки найкращим гостям!
Приголомшений цим відкриттям, Андрон Касянович ухопився за джинси і почав їх нервово обмацувати — від рубця до рубця. З бокової кишеньки витяг зібганий папірець. І коли розгорнув його — потемніло в очах. Троячка! Ось де вона! А він, горопашний, перевернув усю хату, шукаючи, де та злополучна троячка, яку відклав із своєї пенсії на яблука й груші — для нього ж, для Бена!
"Господи, що я скажу зятеві й дочці, що я скажу їм про онука! — з відчаєм подумав Андрон. — Хай двійки, хай триста сьоме суворе попередження в школі, але крадіжки!.." Дід сидів за столом на кухні, втупившись у чорне вікно. Перед ним була ніч, темрява, безвихідь, а на столі — поцуплені онуком речі, які холодно й жорстоко свідчили: "Біда! Треба щось робити, щось придумати… Це ж тільки початок, а далі само потягне-поведе, як з крутої гори…"
Дід сидів приголомшений, нездатний нічого придумати. Одна, безсила й розпачлива, думка стукала в мозок: "І де ті батьки, по яких заграницях їх носить!" Цей крик душі, як тривожний сигнал SOS, він послав через атлантичні води, і раптом з-за океану випливло схоже на сонце обличчя красуні доньки, але воно відразу ж холодно нахмурилось. "А куди ж ви дивились? Як ви його виховували?" — почув Андрон з далекої заграниці безжальний доччин голос, і сльози самі, як смола по сосновій корі, покотилися по його сухих щоках.
Дід, звичайно, того не знав, що Вадька Кадуха вимагає від Бена все більшої плати за генеральський чин. І погрожує, що розвалить армію, а про дрібні Бенові грішки й грішечки донесе кому слід. А грішки у Бена потроху збиралися.
Вадька завів нове правило: тільки закінчувалась гра, він розганяв малишню і кликав у підвал найвірніших дружків — Бена та ще двох-трьох п’ятикласників. Зачинялися на засув, ставили свічку у глухому сарайчику, де хтось вибив двері, і починався таємний бенкет. За рахунок Бена, звичайно. "Генерал" приносив із дому бутерброди, консерви, цигарки, а то навіть якось витяг із серванта кілька мініатюрних сувенірних пляшечок із вином. Сідали кружка на цеглі і в тривожній тиші, в напівтемряві трапезували. Наче змовники або рицарі Круглого стола. Тут за питвом та їжею Вадька розповідав про Шурика, лук’янівського босячка, котрого ловить міліція. Тут розроблялися плани, як свиснути кочережку в сердитого кочегара Фурдила, як пролізти в трамвайне депо, де є гума для шайб.
Під наставництвом Кадухи Бен зробив першу затяжку (і мало не зомлів від сигаретного диму), вперше скуштував смак вина із сувенірної пляшечки.
Заклопотаний базаром і кухнею, дід Андрон не знав (та й не було коли йому дізнаватися), що в коханого онука починається друге, таємне життя
ТРИ ГІПОТЕЗИ ПРОФЕСОРА ГАЙ-БИЧКОВСЬКОГО
Женя розплющила очі — її хтось легенько смикнув за вухо.
М’яка хмарка сну розсіялась, і Женя побачила: на спинці ліжка сидить Синько, шкірить чорненькі зуби. Він погойдує ногами і, наче кіт, ворушить кінчиком хвоста.
— Ой! — підхопилась Женя. — Невже запізнилась у школу?
Млявість наче рукою зняло, вона кинулась до будильника, потрусила його.
— От налякав! Ще тільки сьома година.
— І все годно пізно. Ти нічого не знаєш. — Він вдоволено захихикав і потер червоні долоньки. — Я вчора їм дав, так дав. Бхудуть знать!
— Кому дав? Ти що, бився?
Женя згребла Синька й безцеремонно покрутила ним у пелені.
— Де ти вимазався? В калюжу попав, чи що?
Видно, чортеня тинялося хтозна-де і вскочило в калюжу або в бочку з водою, що стоїть за кочегаркою. Шерсть на ньому підсохла й злиплася, на спині стовбурчились брудні колючі віхтики.
— Синько, де ти блукав, кажи!
Синько не поспішав казати, трусив пузцем і пирхав од сміху.
— От я їм дав! Більше туди не полізуть!
— Хто не полізе? Куди?
— Будеш стара, як все знатимеш. А хороша будеш, розкажу.
— Я й так хороша! Дивись! — І Женя погладила себе по голові, по м’якому темно-русявому чубчику, причесаному, як у хлопців, трохи набік. І для переконливості звела на Синька невинно-покірливі очі: — Бач, я вся — увага! Тільки розказуй!
— Ну добре! Слухай! Тхам, під землею, вони секретно збиралися. Їли мармелад, дим смердючий пускали і всякі слова нехороші ховорили.
— Хто вони, де?
— Та твій Бенчик, хто ж! І Кадуха замурзаний!
— Ну, ну, розказуй. Це де, у підвалі?
— Атож! У моєму шарайчику! Я терпів-терпів, а вони курять, пляшечки розбивають, а потім кажуть: Жабулька…
— Про мене?!.
— Про тебе ж! І я не втерпів!.. Там, щоб ти знала, труби проходять. Вода холодна як лід. І коліщатко є, кран на трубі. Ага, думаю, я вас, голубчики, зараз під дощем покупаю. Грім вам і бурю зроблю. Щоб не були такі розумні. І тільки вони чиркнули вогнем, закурити хотіли, а я з куточка тихеньким голосом: "Ау! — гукаю. — А я в школі скажу". Вони побіліли й очі один на одного витріщили. "То нам почулося, — шепче Кадуха. — Куріть, братва! Без паніки" — "Ах, так!" — розсердивсь я. Кран відкрутив — і тут! Як зашипить! Як бризне! Фонтаном! На весь погребок! А хлопці: "Ой-йой! Потоп! Прорвало!" І драла з підвалу, аж зашелестіло!..
Женя розсміялася, бухнула Синька малою подушкою і з веселим захопленням вигукнула:
— Ох ти брехтій! Це ти все вигадав про хлопців, правда? Вигадав?.. Знаєш, що я з тобою зроблю? Покажу тебе професорові Гай-Бичковському. Хай він скаже, хто ти такий і звідки взявся — може, з Брехляндії?
А професор — то дуже вчений дядько, біолог, він живе у нас на третьому поверсі. Ясно?
Синько набурмосився і почав крадькома сповзати на підлогу.
— Не хо до професора, — зачмихав він, як примхливе дитя. — Нічого я не вигадав! Правда все!.. Я у підвал піду! Спать хочу.
— Ні, ні! — посварилась Женя. — Зараз до професора. У нас є ще вільна година. Збирайся.
Вона злетіла з постелі, натягнула на себе шаровари й незмінну голубеньку кофту. Крутнулась перед дзеркалом, прилизала вихрик на голові, пальцем примочила брови, щоб рівно лежали.
— Гайда!
— У мене хорло болить. Вавки. І ногу намуляв, — от! — Чортик гірко скривився й пошкутильгав, мов дід, показуючи, як йому важко ходити.
Женя, однак, помітила, що очима він косує на вікно і туди підкрадається, — мабуть, хоче дременути.
— Ах ти лукавець! — Дівчинка згребла його і сховала під полу кофтини. — Не бійся, професор уколів не робить. Тільки подивиться, та й годі.
На кухні вже варилось і смажилося, пахло олією, димом, гула, як пропелер, татова електробритва. Женя сказала матері, що йде на хвилинку до Гай-Бичковського і зараз же назад, встигне поснідати. І побігла на третій поверх. Тут вона часто бувала; проте у неї завмирало серце, коли вона зупинялась перед мідною табличкою, на якій було вигравіювано:
Професор І. П. Гай-Бичковський,
доктор біологічних наук.
Глибоко вдихнула (по-йогівськи!) і натиснула на кнопку. За дверима пробриніло мелодійне дзеленькання, наче там заспівала кенарка.
— Хто? — швидко озвався професор, і голос у нього був молодечо-бадьорий.
— Я, — сказала Женя.
— Чоловік чи жінка?
— Цибулько.
— Стало буть, жіноча стать?
— Та Женя, хіба не чуєте?
— Ну, тоді заходьте.
Женя ступила у вітальню, знаючи, які перші слова почує: "Даруйте, спішу…"
— Даруйте, спішу, — сказав професор, стрибаючи на одній нозі, а другою цілячись у спортивні шаровари. — Зарядка в мене. Через п'ять хвилин — крос. Десять кілометрів — "підтюпцем від інфаркту". А потім — у басейн.
Професор натяг шаровари, ще раз повторив "даруйте", і почав присідати. Його важка, до блиску поголена голова літала вгору-вниз на тлі величезного акваріума, що займав усю стіну в кімнаті.