А хто і сіно склав уже в стіжки.
А хтось уже в землянці й народився,
бо онде жінка сушить пелюшки.
Життя іде. Як сказано у Павла:
"Живіть благочестиво у Христі".
Потерп ще трохи. Вже ось-ось і Лавра.
А там спочинеш по трудах путі.
...Але коли ми підійшли до Лаври,
вже ніч була.
Біля святих воріт
якісь сиділи постаті, як равли,
вібравши руки, й ноги, і живіт.
Обідрані, закутані в рядюжки,
не розбереш, де злидні, де злодюжки.
Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.
Це люди теж. А що ти їм даси,
коли, минувши селища і гради,
сам третій тиждень сухарі їси-
Святі ворота взято на ланцюг.
У Лавру не пускають волоцюг.
Вночі ворота Лаври не гостинні,
даремно тут і возвишати глас.
Глас вопіющого в пустині,
напевно, був чутніший, як у нас.
Хтось бубонів. Хтось бився у падучій.
До ранку ми й просиділи з дяком.
крутили в небі жовтим мідяком.
...На другий день були ми у печерах.
Тяглись в рукава довгих галерій.
Поклони били. І чекали в чергах,
бо тут людей — що свічка, то і рій.
Печерський старчик спереду іде,
прочанам мощі в щíлинку показує.
А я ж не знаю, ані хто, ні де,
то час від часу дяк мені розказує:
— Це преподобний лікар Агапіт,
що ізцілив самого Мономаха.
А це — Алимпій, майстер на весь світ,
до пензля хист був у цього монаха.
Це — Нестор, найславетніший з дідів.
Лишив нащадкам працю свою горду,
бо він писав і в келії сидів,
а я ходив, і в мене вкрали торбу.
А далі все подвижники, святі,
що тут сиділи в келіях заперті,
що їх Господь за подвиги в житті
сподобив буть нетлінними по смерті.
Оце Мардарій, що не мав майна.
А це — Пафнутій, що не пив вина.
Це — преподобний схимник Силуян,
котрий без шуму, крику і ловитви
злодіїв, дременувших у бурян,
зв'язав єдино силою молитви.
Це — Нестор другий.
Зветься він — Некнижний.
Таку заслугу перед богом мав,
що завжди був на всіх богослужіннях,
а й разу, ти скажи, не воздрімав.
А це — Сисой, що хіть свою презміг,
щодня ходив до річки у веретті
і роздягався з голови до ніг,
щоб комарі кусали в очереті.
Такі часи були благофортунні,
І жоден подвиг не лишився втуні.
Тепер таких подвижників нема.
Блюзнірська мисль запала мені в душу:
"Чому на них молитися я мушу-"
Хіба оті, без німбів, без імен,
на тій дорозі в Київ із Лубен,
або оті, під лісом, із Волині,—
хіба не більші мученики нині-!
Стою. Дивлюся на дніпровські схили.
Сисой... Мардарій... Подвиги Ахили...
Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.
Софроній... Пимен... Мученик... Святий...
І каже дяк: — Немає у нас ліри.
Та й розум за бодягу зачепивсь.
Сисой, Мардарій — мученики віри.
А Байда що, од віри одступивсь-
Аби слова, хоч бред второзаконія.
А що сильніше підпирає твердь—
молитва преподобного Антонія
чи Наливайка мученицька смерть-
Я й сам колись проводив час
в молитвах.
Та й думаю, в землі чужосторонській,
що як же так,— ті гинули у битвах,
а ті спасались на горі Афонській-
Триліси взяти, сотенне містечко.
Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.
За кілька днів ворожої облоги —
ні жителя живого, ні залоги.
Було містечко... А підходиш ближче —
нема нічого. Тиша. Попелище.
Лиш ходить смерть з кривавою косою...
А ти прийшла молитися Сисою.
Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.
Вже тут книжки друкуються у Лаврі.
Оно пройди під вікнами друкарні,—
які листки просушуються гарні.
Це ж скільки там нового, дивовижного!
А він тобі про Нестора Некнижного!
Вже скрізь у нас є різні школи братські.
Пів-України — сироти козацькі.
Од Лохвиці до самої Молдови,
пів-України — то козацькі вдови.
Дітей без мужа ставити на ноги.
Ні захисту в житті, ні допомоги.
Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!
А їм все те ж — про подвиги Февронії.
Ти, певно, ще була тоді малою,
як пролітала зірка із мітлою.
А це було в той год страшний, коли
п'ятьох старшин козацьких розп'яли.
І голови —
хто звідки родом —
поставили перед народом.
То жінка та, хорунжого чи сотника,
що під стовпом лежала нежива,—
то можна їй про Симеона Столпника,
що на стовпі мережив кружева-!
...Ох, не такою я була й малою,
коли летіла зірка над Сулою.
Це ж він про батька, це про Чурая.
Це ж мати там лежала так моя.
Була зима. Якраз після Водохрища.
Людей зганяли з усії Полтави.
Щоб всі ж дивились на таке видовище.
А мати крижем лежала,
примерзали коси до снігу.
На все життя! — допоки я жива —
мені в очах той сніг... та голова...
— Чого ти плачеш— — дяк мене питає.
Кажу: — Нічого...
Листя облітає.
Та так, кажу, заплакалось само.—
...Вже люди вишнурковуються з церкви,
а ми з дяком усе ще сидимо.
— А я вже,— каже,—
черствію з годами.
Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім.
Десь там, за монастирськими садами,
напевно ж, є странноприїмний дім.
...Знайшли той дім десь на задвірках Лаври.
В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави.
Духóта сиза, як відьомські коси,
аж пломінці на гнотиках дрижать.
І богомільців цілі стоси
перед очима предлежать.
І каже дяк, хитнувшися: — Дитино!
Мовчу про ліс і не кажу про степ.
Та краще ж ночувати десь під тином,
аніж оцей лахмітяний вертеп!
То ми пішли, та майже так, надворі,
сухого листя трохи нагребли,
та лежимо, та й дивимось на зорі.
Та й, каже дяк, свободу обрели.
Над нами вітер, листя ронячи,
хитає гнізда гайворонячі.
Дашок благий, земля сира,
і тягне холодом з Дніпра.
Усе б нічого, ми б уже і спали.
Міцні під небом сни подорожан.
Але ченці на ноги наступали
і дзвоником будили нічліжан.
Оце один виходить з-за собору,
доземну рясу тягне за собою.
А там і другий —
стриб через канавку,
збирає знову мідяки в карнавку.
— Оце так сон приснився у столиці,—
промовив дяк, сідаючи бочком.—
Що вариш ти вареники в криниці
і жовте листя ловиш друшляком.
Удрав шпака, як кажуть, знакомито.
Що ж, можна спати і на цій стежі,
якби ж мені не ставили копито
на саму грудь ці праведні мужі.
Пошарудівши у сухому листі,
дістав з торбини пучку тютюну.
— От,— каже,— кляті,— каже,— чорноризці;
Сон перебили. Вже я не засну.
Сиджу, дивлюся,— вік прожив на світі,
на те гніздо у тому верховітті
та й думаю: дурний ти чоловік,
що от прожив на світі цілий вік
і, наловивши повну душу гав,
гнізда собі ти так і не зібгав.
...Колись в селі, що зветься Темногайці,
а йшов мені тоді двадцятий рік,
мене хотіли прикрутить при Гальці.
Хвалити бога, вирвався і втік.
А ще колись, за Дідьковою Греблею,
під Києвом, отут, на Ірпені,
я знов притульним затишком погребував,
а вже й під сорок гухнуло мені.
Любив я панну, Птимченко-Заглобську.
Уже й надхмарні замки будував.
"О рани Єзу, пан муві по-хлопську!" —
сказала панна. Я зрезигнував.
Ну, та й нічого. Так мені і треба.
Немає щастя, — можна жити без.
В душі людській, крім видимого неба,
є одинадцять всячеських небес.
Був регентом, і був я канархистом.
Любив людей і обминав юрму.
І відзначався коромольним хистом —
несклонностью к духовному ярму.
Пізнав любов, пізнав я і ненависть.
Гарячий був, доходив до нестям.
Колись я жив. Тепер я розминаюсь
з людьми, з лісами, з небом і з життям.
Дорóгу маю, ту єдину втіху.
Лахва дякові, поки не зима.
Ото таке — цвірінь та в стріху.
А що, як стріхи власної нема-
Бував я скрізь. Душа у мене боса.
Пройшла тернами множества земель.
І брагу пив, напарену із проса,
мальвазію також і мушкатель.
В тюрмі варшавській був я кілька діб,
жував у Празі семидальній хліб,
в Молдові їв солодкий виноград,
ногами зміряв всенький Семиград,—
та у якій не був я стороні,
щось наче завжди плакало в мені:
іди туди і віку там дожий,
у землю рідну, де ти всім чужий.
Мандрівний дяк, по світу волочуся,
не маю ні родини, ні рідні.
Зустрів тебе та якось і незчувся,—
так на душі потепліло мені!
Ти скоро підеш, дівчино, додому,
в свою Полтаву, до тії ріки.
А там якомусь хлопцю молодому,
мабуть, твої вже сняться рушники.
Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!
Не був би ти самотній на віку,
якби хоч раз в судьбі своїй бродячій
зустрів колись ти дівчину таку!
Не подивуй, коли я раптом зникну,
Боюсь печалі, що до тебе звикну.
...Десь в било б'ють за звичаєм пустельним.
Оце такий тепер у Лаврі дзвін.
Так били в било перші преподобні,
коли ще ліс був богу до колін.
Коли іще в розбійницьких печерах
валялись просто то кістки, то череп.
І не було ні мурів, ані брам,
лише на зрубі зарості малини
і перший ветхий дерев'яний храм
з престолом ще із каменю і глини...
Тепер у Лаврі — де вже ті ліси-
Де молитовна тиша над лісами-
Лише Дніпро, брат вічності й краси,
тече в лугах тих самих і так само.
А над Дніпром, на цій святій горі, —
тут ціле місто, з гутами, ровами,
з надбрамними кремезними церквами,
з монастирями вже в монастирі.
Аж страх бере. Стоїть новоприбулець,
ніде не втрапить, поки не спитав.
Самих тут келій — кілька добрих вулиць.
Самих церков — на кілька тих Полтав.
Якби не дяк, то що б я і робила-
Він знає все, сивесенький спудей.
...Пустельник б'є в пустельне било.
А в цій пустелі — тисячі людей.
Тут є такі, що трохи чи не плазом.
Сліпі, німі. Із кармазинах є.
Чи нас господь почує усіх разом,
коли так просить кожен про своє-
А я ж прийшла з такого далеку!
Тут, кажуть, є стара як світ
больнична церква при шпиталику,
десь там біля святих воріт.
Давно колись, по всіх превратностях,
як каже дяк, її возвів
при Лаврі, бувши тут привратником,
один з чернігівських князів.
То люди йдуть оце й понині,
бо, кажуть, ніби легшає людині,
як пом'янути саме в ній,
у тій церковці кам'яній,
своїх померлих... Пом'яну
і попелом розвіяного батька...
і матір, що звела я у труну...
Тих, що душа не виговорює...
Гордія... Ганну і... Григорія...
Мені б молебень відслужити.
Жива, то якось треба жити.
* * *
...Останню ніч то ми уже й не спали.
І знов ченці на ноги наступали.
Бухикав дяк, і дощик моросив.
Ото, мабуть, грязюку розмісив!
Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе!
Холодний світ, бодай йому лихе.
В життя приходиш чистий і красивий.
З життя ідеш заморений і сивий
Мабуть, під ранок я таки заснула.
Така мене утома огорнула! —
якийсь короткий, нечутéнний сон…
Прокинулась від крякання ворон.
Дашок дірявий, дощана стіна.
Дяка немає. Тиша. Я одна.
А на саквах лежить мені обнова —
в червоні квіти хусточка тернова.
І ранок був, і дощик моросив.
Вже й дуб ту хустку
листям притрусив…
Пора й мені.