І чим швидше, тим краще!.. Ось, здається, і наш поїзд рушає! — Поряд з ними заторохтіли колодки гальм, заляскали буфери. Попереду, десь у темряві, натужно зачмихав паровоз. — Чіпляймося!
Він допоміг дівчині вистрибнути на обніжок, а потім, ухопившись лівою рукою за металевий поручень, пружно відштовхнувся від землі й також опинився на вузенькій площадці.
Поїзд тим часом розвинув швидкість, прогримкотів на стрілках, проминув семафор, принишклий табір для "остарбайтерів" і, все частіше поцокуючи колесами на стиках рейок, помчав у темряву ночі…
Трохи відпочивши, Володя оглянувся й помітив, що вони на платформі, заставленій якимись чималими дерев’яними ящиками. "Непогано, — подумав з полегкістю. — Якраз те, що потрібно. Є де заховатися, і видно все довкола".
Пробравшись наперед, знайшли вільне місце. Тут не віяло, було досить затишно, щоб прилягти й поспати.
Та спати не хотілося, бо за день виспалися. До того ж давалася взнаки нервова напруга.
Вони сіли, обіперлися спинами на тверді кострубаті ящики і якийсь час їхали мовчки, все ще перебуваючи під впливом щойно пережитої пригоди.
Володя, мов наяву, і досі відчував між лопатками твердий доторк пістолета, а в серці — неприємний холодок. Добре, що Таня підстрахувала його і не розгубилася в небезпечній ситуації! Яка дівчина! Це ж уже вдруге за короткий час рятує його від загибелі! Така маленька, тендітна й ласкава, мов весняна кульбабка, — і така несподівано спритна й хоробра!
Він у темряві знайшов її руку і з почуттям потиснув.
— Дякую, люба… Ти ще раз виручила мене з біди… Поки й житиму — пам’ятатиму!
— Не будемо рахувати, хто скільки разів кого порятував. Це ж обов’язок кожного з нас. Хіба не так? — відповіла Таня.
— Безперечно, — погодився Володя.
— І не називай мене, будь ласка, любою… Ну яка я тобі люба? Ніну ти кохав — і вона для тебе була любою… Я не хотіла, — з легкою провиною в голосі промовила Таня і, якусь мить повагавшись, погладила його рукав. — Ти пробач, що я завдала тобі болю, нагадавши про неї… Я не хотіла цього… До речі, про Ніну ти так більше нічого і не дізнався? А раптом вона не загинула! Буває ж…
Володя заперечно похитав головою.
— Загинула… Я знаю напевне… Жердін казав. А він з висоти бачив, що вона не встигла вискочити з літака і згоріла разом з ним…
— Жердін? — здивувалася Таня. — Отже, він живий, і ти з ним зустрічався?
Природне запитання дівчини знову сколихнуло душу юнака, повернуло на три роки назад. Перед очима зринули знайомі лиця, постали картини пережитого — так яскраво, ніби все те було вчора…
Розділ четвертий
1
Настрій був такий — хоч кулю в лоба. Ніночка загинула, а ми з Жердіним, якого поранили в ногу, коли він спускався на парашуті, вже другий день плетемося в колоні полонених. Я сяк-так перев’язав йому рану, і він, опираючись на моє плече, шкандибає по розгаслій осінній дорозі. Майбутнє здається темним, безнадійним. Кажуть, женуть нас до Хорола, в табір. А там?..
В одному селі приєдналася ще одна колона. В колоні є підвода для поранених. Я примостив на ній Жердіна, котрий зовсім уже не міг іти, і сам не відставав від неї, тримаючись за полудрабок.
Жердін вдячно потиснув мою руку.
— Тікай, Володю! — шепнув запеченими губами. — Як тільки трапиться нагода — тікай!
— А ти? — я подивився в його чорні змучені очі. — Як же я тебе покину? Тікатимемо разом…
Справді, без мене, хоч я сам вибивався із сил, він не протягнув би й півдня. Його вже давно пристрілили б конвоїри, котрі без жалю добивали в дорозі хворих, поранених і тих, хто пристав.
Про нашу недавню неприязнь ми не згадували.
— Е-е, що про мене говорити… Ногу пече вогнем.
— Дійдемо — тебе покладуть у госпіталь, зроблять перев’язку… Вилікуєшся… А зараз як же я тебе кину?
В цю мить я помітив, як розплющив очі немолодий уже, зарослий чорною щетиною чоловік, що лежав на возі, і почав прислухатися до нашої розмови.
Наші погляди зустрілися.
— Куди ми їдемо, товаришу лейтенант? — спитав він. — Де ми?
— Як — де? В полоні…
— В полоні? У німців? — незнайомець був страшенно вражений, він спробував підвестися, щоб подивитися довкола, та, побачивши на узбіччі дороги цибатого німця-конвоїра, замовк.
— А в кого б іще? — я не приховав подиву. — Хіба це для вас новина?
До нас повернув голову їздовий — огрядний, теж немолодий капітан медичної служби, що правував кіньми.
— Іване Григоровичу, не хвилюйся, — сказав він. — Слава богу, що прийшов до тями…
Той, кого назвали Іваном Григоровичем, вигукнув:
— Капітан Ступак? І ти тут?.. Що зі мною — я поранений?
— Ні, товаришу Смольников, ти не поранений, — відповів капітан Ступак. — Але контужений і майже добу був без пам’яті…
— Майже добу! А де ж мої документи? Де мій…
Лікар зашипів:
— Ш-ш-ш!.. Все на моїй совісті: і твої "шпали", і документи, і навіть те, що живий і їдеш на цій підводі… Все зберіг!
— Зрозуміло, — кивнув головою Смольников, помацавши свої петлиці. — А чому ж ти свою "шпалу" не зняв? І льотчики при своїх "кубарях"..
— У мене — зовсім інше: я лікар… А от льотчикам треба зняти хоча б емблеми.
— І не подумаю! Навіщо? — вигукнув я.
Лікар сумно усміхнувся.
— Скажи йому, Іване Григоровичу.
Той, кого лікар назвав Смольниковим і в кого власноручно зняв "шпали" з петлиць, пильно глянув на мене.
— Раджу тобі зняти, лейтенанте. І твоєму другові.
— Чому?
— Є людоїдський наказ Гітлера — знищувати комісарів, євреїв і радянських льотчиків. Видно, ви фашистам у повітрі добре насолили… Хочете жити — зніміть!
— Нізащо!
Смольников поклав свою руку на мою, притиснув до полудрабка. Ледь помітний усміх розпогодив його суворе обличчя.
— Розумію і поділяю твої почуття, лейтенанте… Але… зніміть!.. Скажу інакше: хочете боротись далі і перемагати — зніміть! Ви ще будете літати!.. А зараз — рятуйте життя!
Він притягнув мене до себе і, обережно повідгинавши "вусики", зняв з петлиць пропелери й кубики. Лікар Ступак проробив цю операцію з Жердіним.
Надвечір привели нас до Хорола. Пройшов дощ, і похмура мовчазна колона прокотилася по брудному брукові центральної вулиці, поминула сірі принишклі будиночки і, піднявшись на гору, звернула праворуч, до старої цегельні.
Звідти долинув якийсь неясний гул — ніби шумів далекий морський прибій, а в цей шум впліталися людські голоси.
Що воно?
Виростала, наближалася висока заводська труба. Ось уже постали облуплені стіни печі, продірявлені дахи навісів, де колись сушився сирець. І разом з тим посилювався той гул.
Я ніяк не міг уторопати: що це за шум? Звідки він виходить? Чому від нього так тривожно стискається серце?
Біля воріт цегельні якесь замішання. Крики. Але ці крики не мають ніякого відношення до того гулу, що йде звідкись здалеку, ніби з-під землі. Тут кілька німецьких солдатів прикладами рушниць і замашними киями підганяють до воріт змучених, голодних і спраглих полонених.
— Давай!
— Швидше!
— Гальс мюль, дрекліхе швайне! Заткнись, брудна свиня!
Лікар Ступак перед Хоролом поступився мені місцем на возі, і з нього видно те, чого не бачать інші. Березові кийки падають на голови людей, мов білі блискавки.
Збоку стоїть красивий, випещений офіцер у чорному шкіряному пальті і високому кашкеті і незворушно дивиться, як солдати без ніякої на те потреби лупцюють усіх, хто потрапляє під руку.
Мені вже видно його досить вродливе обличчя — біле, довгасте, з виразними очима і міцно стуленими губами. Йому років сорок. На його чорних петлицях, що виглядають з-під пальта, зміяться дві сріблясті зигзагоподібні літери "СС" — есесівець.
Офіцер побачив нашу підводу і щось сказав вухатому капралові. Той підняв кийок, кинувся розштовхувати натовп.
— Куди преш, вилупку? — гаркнув на мене. — Хто дозволив? Ану завертай голоблі назад!
Я натягнув віжки. Розвернутися було ніяк — віз опинився в густому натовпі, що обтікав його з усіх боків.
Капрал рішуче простував назустріч. Полонені розступалися, даючи йому дорогу.
— Кого везеш?
— Поранених.
— Поранених? — у його голосі вчулося здивування. — Який ідіот направив їх сюди, замість того щоб пристрілити на місці?
— Оті ідіоти, — я кивнув на конвоїрів.
В ту ж мить важкий удар упав мені на плечі. Другий влучив по голові. Я схитнувся і гепнув з воза на землю. В очах замиготіли іскри, потекла кров. Поранені зчинили крик.
— Замовкніть, свині! — капрал бив не цілячись.
Крики посилились.
— Дурень!
— Мерзотник!
— Чума! Фашистська чума! — вигукнув голосно солдат із забинтованою головою.
Капрал вирячив очі. Слово "чума" чимось вразило його.
— Тшума? Вас іст дас — тшума?
Підбіг перекладач — пояснив. Німець побагровів.
— Свиня! Я уб’ю тебе!
Кийок зі свистом опустився на забинтовану голову немолодого вусатого солдата. Пов’язка злетіла, з рани хлинула кров. Смертельна блідість покрила обличчя нещасного.
— Чума! Будь ти проклятий! — прохрипів той.
Поранені зчинили ще дужчий крик.
— Замовкніть, брудні свині! — лайнувся Чума, а потім наказав солдатам: — Перекидайте воза!
Він сам перший ухопився за полудрабок, підважив плечем. Йому допомогли міцні солдатські руки.
Віз поволі піднявся і з гуркотом перекинувся. З нього зі стогоном і прокльонами покотилися на землю поранені.
— Затягніть цих свиней у табір! А підводу заберіть — вона знадобиться!
Я кинувся до Жердіна, звів на ноги. Лікар Ступак підтримував Смольникова.
— Швидше! Швидше! — ззаду стусонули прикладом.
Жердін обіперся мені на плече. У тісняві, шкандибаючи, поминули ворота, широкий двір і опинилися перед другими дротяними ворітьми, розчиненими навстіж.
Я здригнувся — мені стало моторошно. Нас заганяли у величезне, з високими прямовисними стінами глинище. Там вирував багатотисячний натовп, що безперервно ворушився, мов мурашник. Над ним угору, до сірого низького осіннього неба здіймався глухий, протяжний, якийсь болісно-тривожний людський крик: "А-а-а!.."
Так от звідки той незрозумілий гул!
Здалеку здавалося, що виходив з-під землі. Так воно й було: гул виривався з глибокого кар’єру і, мов шум морського прибою, линув удалину. Той гул сплітався з вигуків, викриків, з розмов багатьох тисяч людей, кинутих у цю страшну яму, за колючий дріт.
Потік новоприбулих заніс нас на середину глинища, де починався пологий схил до яру. Я вибрав на горбочку суху вільну місцину, і ми сіли.