Останній подарунок здається мені не певним.
Минуло кільки день, ледві чи більше тижня. Ликерія прибігла в Стрільну і сказала, що вона вже розцуралася з Шевченком.
Що саме спричинилося розцуранню, нестеменно певної відповіді не маємо. Наталка-Полтавка розповідає так: "Тарас, прийшовши до Ликерії, побачив, що у неї в світличці великий безпорядок (гармидер): на столі патьоки води, тут же й гребінець з волоссям і брудні панчохи, постіль не прибрана, хата не метена. Тарас би то кинувся до неї з кулаками, гукаючи: "Я не хочу такої! Мені не треба такої жінки!" — "І мені не треба такого чоловіка, старий, та поганий!" — відповіла Ликерія і побігла з хати.
1232 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 20. [Лист Т. Шевченка до В. Г. Шевченка від 22, 25 серп. 1860 р.].
1233 Вестник Европы. — Кн. VIII. — 1883. — С. 842.
1234 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 85. /570/
Так розповідала матері пані Кибальчичевої сама б Ликерія. Тарас про се нічого не розповідав, а тільки говорив: "Гидота, погань!" Д. Кибальчич гадає, що головною причиною розцурання були слова Ликерії: "І мені такого чоловіка не треба! старий та поганий!" Вони вразили його, і він побачив тепер тільки вперше, що Ликерія не любить його, а йде за його тільки з вигоди, "Щира душа пойняла була віри лукавій душі, — додає Наталка-Полтавка, — і обманилася в своїй вірі, от і все! просто, ясно і трагічно".
Що трагічно — се правда, але не так то воно ясно і просто. В душі поета, певна річ, справилася під ту годину велика драма, треба ж, щоб були на те і відповідні причини...
Щоб за неохайність, коли вона справді була, Тарас кинувся з кулаками на свою молоду... ба! се така вигадка, що проти неї не варто й змагатися.
Ми маємо вірші, написані Шевченком 14 вересня і присвячені брату Олександра Макарова Миколі "На пам’ять 14 вересня". З самої присвяти я гадаю, що розцурання з Ликерією сталося в той день.
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався,
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив, поморозив...
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода! 1235
Оце ті вірші.
Кого поет розумів під барвіночком? Я гадаю, що Ликерію, а може, й себе з нею... А недосвіт? на мою думку, недосвіт — всі оті пащиковання, що ширили про Ликерію. Хоч би й не так необережно їх простали, то все ж якась частина їх дійшла до Тараса.
Чуючи їх, чуючи навкруги: "Не до пари, не до пари", — він, натурально, бентежився. Певна річ, що його підбивали проти Ликерії і довели до того, що досить було маленької якої іскорки, щоб сталася в душі його велика пожежа!
Досить було дрібниці, щоб "недосвіт" побив, поморозив, потоптав "веселі квіти".
1235 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 363. /571/
"Чудне щось робиться зі мною, — писав поет 18 вересня 1236. — Душі моєї не шкода було для Ликерії, а тепер шкода нитки для неї".
Неня Наталки Полтавки 1237 бажала розвідати всю правду, через що Шевченко покинув Ликерію, прохала його, щоб прийшов і розказав, як було діло. Чудно, що вона не хотіла зрозуміти, яку рану вона тим самим роз’ятрить в серці поета! Чудно, але жіноча цікавість перемогла делікатність.
Шевченко згодився — з умовою, щоб при тому була Ликерія і Маркевич.
Приїхавши до Забілихи, Шевченко мовчки привітався і мовчки похмурий ходив по хаті. Потім промовив: "Нехай увійде". Коли прийшла Ликерія, Тарас положив їй на плече руку і глухим голосом спитав:
— Скажи правду, чи я коли вільно обходився з тобою?
— Ні! — тихо відповіла Ликерія.
— А може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?
— Ні!
Тут Тарас, впавши в страшенну лютість, — каже п. Кибальчич, — підняв вгору руки, затупотів ногами і не своїм голосом крикнув: "Так геть же від мене, а то я тебе задушу. Усе верни! До нитки верни! і старих порваних черевиків тобі не подарую".
"Усі сиділи мовчки, вражені сією сценою. Шевченко пройшов мовчки кілька разів по світлиці: мовчки стис усім руки і, не промовивши ні слова, поїхав додому" 1238.
1236 Киев[ская] ст[арина]. — 1885. — Кн. II. — С. 133.
1237 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 85.
1238 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 86.
Сцена була, знати, занадто важка! Можна тільки дивом дивувати, що неня Наталки-Полтавки була така необачна, що заздалегідь не зрозуміла, що іншої сцени й бути не могло і відважилася викликати її.
Знаючи хоч трохи людську душу, а тим паче перейнятливу і вразливу душу Тарасову, ради простої гуманності треба було пильнувати, щоб і не згадувати Тарасові про Ликерію, тим паче не сприяти, щоб вони бачилися. Сього не хотіли чи не вміли зрозуміти. Цікавість, кажу вдруге, взяла гору. Але цікавість та, роз’ятривши йому свіжу рану, не була задовольнена. Шевченко, як бачимо з споминок Наталки-Полтавки, не повідав ні слова дійсної причини свого розцурання з Ликерією. Кількома словами розмови з нею він дав тільки науку усім, хто при тому був, що можна було пускати з ним /572/ до міста Ликерію, хоч вони і не повінчані. На сю тему тільки й була його розмова. Дорого вона йому обійшлася: та, на жаль, знати з "Споминок" Наталчиних, що і в сьому разі його не зрозуміли, навіть серцем того не вчули...
XI
Річ натуральна, що поета перейняла велика туга і скорбота: одначе піклування завести свій хутір біля Дніпра хоч трохи ще розважало його надією на кращі години:
Поставлю хату і кімнату,
Садок райочок посажу,
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати...
Так утішав себе поет 27 вересня! В оцих коротеньких, і надійних, і скорботних віршах можна вгадати і той ідеал, якого ще кілька день назад поет сподівався від Ликерії! Тепер ті сподіванки вітром рознесло! Поет мріє, що вони хоч насняться йому "в його маленькій благодаті":
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнеколишній та ясний
Присниться сон мені... і ти...
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся...
Не хоче поет, щоб вона йому приснилася: він боїться, що вона "у малий його райочок спідтиха-тиха підкравшись, наробить лиха, запалить рай той самітний..." 1239.
Поетові здавалося, що розцурання з Ликерією єсть уже той Рубікон, за який не перейти йому, не вийти з самітності і годі сподіватися йому одруження. Ліпші години, здавалося йому, хоча й прийдуть ще до його, але ж прийдуть до самітного, до бурлаки. Ображене і зневажене Ликерією серце поета зовсім натурально обурилося, як каже Микешин, взагалі проти жіноцтва. Але почуття самітності лежало глибше, ніж обурення, і потреба життя родинного, хоч і була придавлена епізодом з Ликерією, та не надовго, і зараз прокинулася і зайнялася, скоро до неї приложили хоч маленьку іскру.
1239 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 263. [Л. "Поставлю хату і кімнату..."]. /573/
26 вересня прийшов провідати Тараса Федір Черненко. Тарас був спокійний, але смутний, зажурений. Черненко відав причину журби і пильнував не зачепити її в розмові, а зняв бесіду про Академію. Рада Академії художеств прирадила, "уважаючи на знання Шевченкове в штуці і вмілість його в гравюрі, доведені роботами його на завдану йому програмами і іншими його працями, надати йому звання академіка. Оголошення сієї приради повинно було відбутися з великою учтою, на торжественному прилюдному зібранні Академії. Наймення нових академіків звичайно оголошують на таких зібраннях "при звуке труб і литавр". Тарас повеселішав і почав говорити Черненкові про свої надії переїхати навесні зовсім на Україну і там в затишку на хуторі працювати коло гравюри. Він гадав видавати, якомога дешевше, гравюри з історії України і пускати їх дешево по 1 — 3 копійці, "щоб залити їми Україну і вигнати суздальську гидоту" (лубочні суздальські малюнки).
Під ту саме бесіду принесли Тарасові лист з пошти. Він прочитав його і мовив, що то пише старий приятель його — товариш по Академії Федот Ткаченко з Полтави і пише, що знайшов йому молоду доню одного їх знайомого Витавського. "Я її батьку знаю, — додав Тарас, — він приїздив сюди нещодавно і дав в "Основу" свої байки, не згірш Гребінчиних". На мольберті лежав портрет Ликерії. Черненко гадав, що перед тим, як він прийшов, Тарас розглядав той портрет. Тарас нервово вхопив його і, кинувши під стіл, мовив до Черненка: "А що, Федоре! як на твою думку: чи не попробовать ще раз? Востаннє? Не довелося з крепачкою, з мужичкою, може, поталанить з панночкою, тільки що... панночка"... "З сим словом він скривився, наче кислицю з’їв, зітхнув і мовив: "Тяжка клята самотність! Вона мене з світу зжене..." 1240
І знов в серці поета загорілося бажання життя родинного. 28 вересня він писав до Ткаченка 1241: "Спасибіг тобі, мій давній друже, Федоте! за твоє письмо, а ще більш спасибіг за те, що ти діточок своїх ведеш не битим, але добрим шляхом. Спасибіг тобі і за кирпатеньку, чорнобривку. Якщо вона справді доладна і хоч трохи в батька вдалася, то ти швиденько та дрібненько напиши мені. Ти пишеш, що є у вас добрий фотограф німець: то хоч украдучи або одурячи, нехай він зніме її поличчя, а ти пришли до мене.
1240 Оповідання з уст Ф. Черненка.
1241 Древн[яя] и новая Россия. — 1875. — № 6. — [С. 195 — 196].
Бач, яким я прин-/574/цем зробився! Як що те... то я і весни не ждатиму, а на півзими до вас приїду. Самотина отут мене допікає..."
Прийшла й Покрова. Прийшли від Варфоломея і сушені карасі, і запечеш лящі дніпрові, сподівані на весілля, та овва! — не прийшло тільки весілля. Дякуючи за ту рибу, Шевченко 5 жовтня писав Варфоломеєві: "Весілля того не буде. Дуже-дуже добре ти зробив, що не посадив яблоні і груші. Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Ликерія така самісенька, як і Харита, дурніша тільки тим од Харити, що письменна!.. Що мені в світі робити! Я одурію на чужині та на самоті" 1242.
Мабуть, надія на нове сватання трохи заспокоїла збентежену душу поета.
Може б, те лихо, що ссало йому серце, і заснуло б було на довший час, коли б його не будили. Также, мабуть, сякітакі невідомі нам, може, й вельми дрібні вчинки нагадували Тарасові про Ликерію і нагадували лихою стороною.
Не вгадати запевне, з якої причини він притьмом став налягати, щоб Ликерія вернула все те, що він подаровав був їй. Властиво кажучи, подарунки ті були така дрібниця, що не варто б і згадувати. Знаючи Тарасове добре серце, мені здається, що він би сам і не згадував про них, навіки б забув про них, коли б щось збоку не дратовало його.