Автори "Нарису" ігнорують класову боротьбу як основний закон розвитку класового суспільства, і замість цього надають вирішальну роль в розвитку творчості письменників національному моментові.
Всупереч ленінській вказівці про те, що "є дві національні культури в кожній національній культурі", в "Нарисі" затушовується різниця і суперечність між реакційними і прогресивними течіями в літературі і розвивається "теорія єдиного потоку" в українській літературі. Тим самим в "Нарисі" протаскується теорія про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому, яка становить суть буржуазно–націоналістичної концепції "школи" М. Грушевського.
Автори "Нарису", у відповідності з схемою М. Грушевського та його теорією про "виключність" українського народу, ігнорують спільність походження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російського і українського народів, їх мови і культури. Тому в "Нарисі" історія української літератури не показана у взаємозв’язку з іншими спорідненими літературами, особливо з російською літературою.
Культура і література Київської Русі подані в "Нарисі" як тільки українські, всупереч науковим положенням, що розглядають Київську Русь як спільне джерело культур трьох східнослов’янських народів: російського, українського, білоруського.
В "Нарисі" затушували боротьбу між прогресивним і реакційним напрямами в літературі, не піддали критиці політичні погляди ліберальної течії в українській літературі (П. Куліш, Б. Грінченко та ін.), вихваляючи буржуазно–націоналістичних письменників початку XX ст. (Олесь), діячів контрреволюційної Центральної ради та Директорії (В. Винниченко, І. Стешенко), принизили роль і значення революційно–демократичної течії в українській літературі (Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський та ін.).
В "Нарисі" не знайшов правильного відображення вплив на українську літературу руху декабристів, діяльності Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорується такий вирішальний фактор у формуванні нової соціалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшовиків.
В розділі "Українська радянська література" не показано відображення в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістичного ладу в нашій країні, не показана роль літератури в формуванні соціалістичного світогляду радянських людей.
В цьому ж розділі не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухарінців, а також проти українських буржуазних націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрипниківців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення Радянської України в колонію.
Поява такого шкідливого "Нарису" не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України.
Президія Спілки радянських письменників України і, зокрема, її голова т. М. Рильський не вжили ніяких заходів, щоб вчасно засудити в пресі, на зборах письменників проникнення чужих радянській літературі тенденцій.
Партійні організації Інституту літератури Академії наук УРСР і Спілки радянських письменників України ліберально, по–примиренському поставились до оцінки перекручень і помилок, допущених в "Нарисі".
На партійних зборах не було дано належної відсічі авторам — членам партії Кирилюкові, Плісецькому і Шаховському, які не тільки не визнали і не розкритикували допущених перекручень та помилок, навіть захищали в своїх виступах ряд шкідливих тверджень.
Засудити перекручення і помилки, припущені в "Нарисі історії української літератури" Кирилюком, Шаховським, Плісецьким, Масловим, Пільгуком, Ткаченком, які через "Нарис" пропагують буржуазно–націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури.
Доручити управлінню кадрів ЦК КП(б)У, Управлінню пропаганди і агітації ЦК КП(б)У та Президії Академії наук УРСР розробити заходи щодо поліпшення роботи Інституту літератури Академії наук УРСР і зміцнення його кадрами.
Література газета. — 1946. — 5 верес.
Національні процеси в Україні. — Ч. 2. — С. 406–409.
Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1956 року
Ми колись знали чорні дні і чорні ночі, коли на Україні господарював Молотов. І були банди, і він мізинцем не ворухнув, щоб боронити наш народ.
А як він ставився до письменників? Ненавидячи український народ, знаючи його благородну історію, він жодного доброго слова не казав. А коли приїхав на Україну під час святкування 300–річчя возз’єднання України з Росією, він казав, що це був великий народ, який перший пішов за Росією. А потім, приїхавши до Москви, казав, що Україна як була, так і залишилась гніздом націоналістів.
Нас, письменників, називають літописцями народу, ми забули, як в 1947 році Каганович кинув на тортури не тільки наш народ, а і всю націю. Україна має 42 млн населення, вона зветься соціалістичною нацією. Революцією, трудами Україна показала перед всім світом, яка вона героїня і трудівниця, а приїхав цей чоловік і хотів стерти її ногами. Не знаючи нашого народу, звичаїв, культури і ролі в революційній історії світу, ця напівграмотна істота хотіла кращі сили українського народу послати в тюрми, на Соловки і стерти ім’я нашого народу на порошок. У нього в розпорядженні не знайшлось стільки вагонів, щоб народ вислати в тюрми, а йому самому треба було сісти в вагон і прокотитися на Соловки (оплески).
Ця нікчемна групочка, як добре говорив мій великий друг Олександр Євдокимович, знайшла ідеологічну базу серед деяких письменницьких елементів, вони їх підтримали, а назавтра на Україні Каганович почав розправу з письменниками, знаючи, що письменники — це українська пісня, українське слово, українська культура і мова, що убити письменників — це значить убити душу народу.
Хай вони самі згадають, що вони робили в 1947 році: вони посадили більшу частину письменників, композиторів, піснярів, знищили їх, знаючи, що народ без своєї мови, без своєї культури, без своєї пісні, без своїх літописців письменників стане глухий. Але у них нічого не вийшло. Навіть проти сліпих, що грали на базарах, організував Каганович процес 24–х. І цих сліпих народних музикантів, лірників, бандурників вивіз кудись.
З перших днів прибуття на Україну почав шукати серед трудящих, серед робітничого класу, серед колгоспників, особливо серед інтелігенції націоналістів. Йому так хотілось знайти, що він готовий був сам сфабрикувати документи, щоб з найчесніших, найталановитіших людей, патріотів Радянської Вітчизни зробити поганих, чорних людей.
Я чув сьогодні виступ Максима Тадейовича, одного з найсвітліших митців нашої літератури. Він не розказав усе, як той самий Каганович, не розібравшись у могутній поезії видатного українського поета Рильського, назвав його петлюрівцем …як він спеціально перекрутив вірш, який написав Максим Тадейович. Він тоді сказав, що Ви написали про Петлюрівську Центральну Раду.
Хай сьогодні згадає мій добрий друг Олександр Євдокимович Корнійчук, як його і мене о другій і третій годині ночі кликав Каганович і, стукаючи кулаком по столу, загрожував, що він нас посадить в тюрму, якщо ми не розкриємо націоналістичну групу. Він тоді ходив по кімнаті .
Тоді ми заявили, що серед українських письменників націоналістів немає, а він назвав прізвища Рильського, Яновського і Сенченка. Тоді ж він погрожував молодим письменникам Гончару, Козаченку, Новиченку та ін.
Обурений поведінкою Кагановича, я, як комуніст і член ЦК комсомолу України, звернувся в ЦК комсомолу і ми з секретарями написали листа товаришу Сталіну про неправильну поведінку Кагановича на Україні. Не знаю, чи той лист побував у тов. Сталіна, але я добре знаю, що через 3 дні вночі нас покликав Каганович і той лист був уже у нього в руках.
Знаєте, після цього нагород не дають, а дають догани. Мене зняли з редактора журналу і вдома я приготував невеликий чемоданчик, на всякий випадок, в "кагановицьку командировку". На моє щастя він не встиг посадити нас в тюрму.
На Курсько–Білгородській дузі, коли ми захопили Охтирку, я бачив список комуністів і активу, які підлягали розстрілу, підписаний Гебельсом. Пізніше я бачив, як Каганович почав розправлятись з українськими письменниками і комуністами, а також безпартійними. І я думаю, що цей список не був менший, ніж той, що я бачив в Охтирці.
За 6 місяців свого не секретарювання, а панування і царювання, він знищив і посадив в тюрми 8 тисяч радянських людей, уподоблюючись тому сатрапу Ніколаю Палкіну. Він піднімав на Україні гангстерів, пройдисвітів, щоб вони робили розгул на нашій Україні.
Можна сьогодні згадати імена зацькованих ним людей — Олександра Довженка, Остапа Вишні, Юрія Яновського й інших діячів української культури. Та й не тільки української культури. Мабуть, він не бачив їх сліз, мабуть, він не чує плачу їх рідних сімей.
Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1957 року
Я пам’ятаю нашу рідну землю, яка лежала в бомбах і руїнах після війни. Ми знали, що вона підійметься з руїн і самі своїми руками брали посилочки і підіймали Україну з попелу.
І тоді, коли Україна підіймалась із ран, коли фашизм був повергнутий, у наше життя непрохано вдерся авантюрист і пройдисвіт, який оголосив себе вождем українського народу. Це був 1947 рік.
З приходом на Україну хабенського баришника Каганович, стало дуже тяжко. А як же могло бути легко, коли прийшов хабенський баришник і торгаш, син скотопромишленика, людина малописьменна, нахабна, яка почала підбирати в свою свиту людців ідеологічно нестійких, авантюристів, непманів, які проти Гітлера не воювали. Не трудових людей, а інтриганів, які протягом років сиділи в темних норах і ненавиділи український народ. Серед таких людей цей торгаш, син скотопромишленика, і став вождем.
Це не дивно. Історію його кар’єри ми добре знаємо. Він їх (цих людей) заквасив ще будучи в 29, 28 році секретарем ЦК на Україні. Ці викормиші і гадьониші, це плем’я виросло з отруйного дерева Кагановича, виросло, щоб жалити синів українського народу. Із тих могил, які виросли по волі Каганович, волають Микола Куліш і Влас Якович Чубар і десятки, і сотні синів української інтелігенції, розстріляної тоді.