І ось пустив німець на дивізію нашу гази. Добра сотня солдат там лягла. Стали ми одступать. Не відступали, а — бігли. Не встигнемо оглядітися, обкопатися, а вже німецькі снаряди на голови наші сиплються. І перегородила нам шлях ріка, що з болота витікала. Був там місток дерев'яний, але сколь йон міг пропустити, калі вже німець — ось йон. На березі — стовпище, паніка. А поблизу там двоє сіл було. І одержали ми, сапери, наказа — розібрати будівлі і вимостити шлях військам через болото. І ось через кілька годин на місці сіл, де людяки, мо', з початку світу проживали, самі комини залишилися та глиняні стіни сараїв. Легко сеє у нас пішло: руйнувать — не будувать. А яно усе ж — людяцькими руками колись тяжко стягалося та робилося. Дак се тепер думаєш, а тади — не думалося такого.
І тольки ми настелили через болото, а вже — обстріл. Кінець світу почався, їй-бо. Артилерія, кавалерія, обоз, піхота — усе перемішалося. Уже й настил не вміщає такої прорви військ. А був у нас полковий священик, отець Герасим. Паскудненька людячка була, хоч і з хрестом на грудях. У резерві, на відпочинку, сповідав йон нас, а хто із солдат відмовлявся од сповіді, про того доповідав по начальству. Але ж піп є піп, та ще у війську, на фронті. Калі бачу, мчить до берега з пагорба бідка, а в ній — наш отець Герасим. Візник по коню періщить, а піп візника патерицею у Спину штовхає і кричить: "Швидше гони!" Мо’, за півкілометра од переправи обоз перегатив дорогу. Дак отець Герасим, бачачи, що на бідці не проштовхатися, обрубав сокирою гужі, скочив на коня верхи і давай на людяк горлопанити: "Дорогу слузі Христовому, дорогу!" Страшний такий йон був: без шапки, волосся розтріпане, хрест теліпається на грудях, очі круглі, перепужені. А хто ж тую дорогу вступить, хоч і попу, калі кожному жити хочеться? Солдати ще й насміхалися: "Молися, отче, щоб снаряди нас не дістали. Ти ж навчав нас перед наступом: Бог помагає тому, хто молиться…" Чи молився піп — не знаю, але упав снаряд з неба у юрму, і не стало ні отця Герасима, ні тих, хто з нього насміхався, саме крошиво із тіл людяцьких. Дак я тебе запитую, Кузьмо Несторовичу, калі вже ти розумака такий: "Де йон, Бог? Де?!"
"У душі", — коротко відповів Кузьма Терпило. "У душі… — горісно засміявся Сава Малаха. — А де яна, душа наша?! Мо', й була, та загула! Млин паровий на узгорці стояв, картинка, а не млин. І одержав я наказа підірвати млин. А з дєтства до машин не байдужий. Дали мені в поміч п'ятьох солдатиків. Закріпили ми заряди з піроксиліном під балками, під машиною паровою, вивели шнури. А вже німці підходили до переправи. Підпалив я бікфордові шнури, піднявся млин у повітря і розсипався по землі. Ніби душа моя в порох розсипалася. А думать не було коли, і ніхто про думки мої не запитував. "Підривай спиртозавод!" Знову — заряди, знову — шнури. Підпалюю — пожарище на півнеба. Бо наказано було нічого не залишать німцям, саму землю випалену. Горіли села, горіли ліси. А ніч — місячна. Над шляхом, яким відступаємо, літають німецькі цепеліни, кидають бомби. Санітарний обоз, обоз біженців, гармати, солдати, жінки, діти, кози, кури, хто убитий, хто колісьми роздавлений… А ти — про Бога та душу мені торочиш! Де тая душа, де той Бог? Людяка хужей скотини робиться, одна думка, одне бажання — не здохнуть, вижить, вижить… Мо', де в небесах верхніх і єстяка йон, Бог. Але на фронтах побачив я безсилля Бога перед глупотою і упертістю злою людини. Дак і увірував я в нового Бога і з тим Богом повернувся у Пакуль — од самого Києва, де нас розформували, волік я кулемета… А серце моє, яке правди й справедливості прагло, зігрівав наган, за пазухою, під солдатською шинеллю. І хто б мене у Пакулі захотів слухать, як проголошував я бідняцьку власть, калі б не наган мій? Ти б тольки чув, яку бочку котили на нас із Говорухою старшина, староста та їхні підгавкувачі! "Нас народ обрав, — кричать, — а ви, більшовики, хто ви і одкуль?!" А я старшині — нагана під ніс, і хлопці, які за мною йшли, гвинтівки з плечей зняли, дак яни усі язики й проковтнули, болєй не питали, хто ми такі і одкуль. Бо ще на фронті я пойняв, що сила і є Бог, і тольки сила робітничо-селянську правду і справедливість одстоїть. А гомонок — наслухався я в сімнадцятім по саму зав'язку, находився по мітингах, де розпиналися демократи. Учора ще йон сельодкою на базарі торгував, а сьогодні про свободу і учреділовку горлопанить. І до чого яни, балакуни з довгим волоссям, домітингувалися? До всеросійського хаосу, голоду і старцювання. А ті, що за старого режиму "Боже, царя храни…" ревли наввипередки, скоренько в американські, у смужку, штани вбравшись, затягли "Ще не вмерла Україна". Де яни тепер, де? З поляками побігли за Збруч. А я тади таки прорвався на трибуну і в очі їм кажу: "Основний закон для нас — закон соціальної революції, а не повільних реформ. Основна правда для нас — правда робітника і бідного селянина, інших правд нема, не буде і не треба!" А яни мені із зали горланять: "Ганьба! Геть!" Ех, думаю, нема зі мною мого кулемета, я б вам пельки заткнув, ви б у мене і не пискнули! Таке мене зло взяло. Вибрався я з тої зали, подався на міський мітинг, мо', там, думаю, розуму мене навчать. Аж обганяє мене губернаторський фаетон на Пару вороних, позаду і з боків — чорнобашличники, а в кареті на подушках розлігся — губернський комісар, борець за народ… Я плюнув, повернувся і — ходу в Пакуль. Приплентався додому, дістав з горища кулемета і давай чистити, щоб готовий був, калі день правди нашої настане. І прийшов той день. Теперки робітничо-селянська совітська власть — од океану до океану, а скоро — і по всьому світу яна переможе. А ти — кажеш!.." — "Я — нічого не кажу…" — мовив Кузьма. "Ти, Кузьмо Несторовичу, як і мовчиш, то — кажеш… Але знай: ти мені — не батюшка, щоб я ходив до тебе на гору сповідатися!" — сердито буркнув Сава Малаха і пішов од вітряка. Уже на скосогорі обернувся — і знову подивувався Кузьма Терпило його сумним очам: "А приходив я до тебе, Кузьмо Несторовичу, ось чого Михаль Громницький у відповідачі тебе вписав. Бо ти — і кавалер Георгіївський, і в підкуркульники пнешся — вітряка будуєш, і за глитаїв сєльських колись заступався…" — "Я і за Говоруху перед німцями заступався, дак що?" — "Доброго у нас ніхто не пам'ятає, а погане — яно завжди на видку. Вписав йон тебе у відповідачі, разом із Романом Булахом, дак ти — стережися. Бо досюль усяка нечисть лісова наших товаришів пострелює, і калі що такеє у Пакулі станеться, головою своєю безневинно накладеш. Мені ж, признаюся, шкода тебе буде, бо ти — робити умієш, і руки у тебе золоті. А з ким я комунію будуватиму, як врем'я прийде, — з п'яничками та лодирями?"
І пішов Сава Малаха, і вже не обертався. І більш не сходив він на гору Крукову, де Кузьма, син Семирозума, вітряка на попелищі будував.
Дак калі вже сходить було йому на тую гору? Уже за його плечима смерть люта стояла, не дай Бог нікому такої смертоньки. Се було мені тади, мо', вісімнадцять годків, а уже я був у почоті, уже я був у Мрині, у міліції приліпився. Познєй мені крила підрізали, познєй. А після війни, як був я у Пакулі на отвітственній довжності фінагента, посадовою людиною був, ще й оббрехали, і до казенного дому на шість годків довгих упекли. Усяко бувало в жисті моїй, крутився я наче хрущ на соломині, а скількох пережив, скольки людяк на очах моїх у землю пішли! А я і досюль, слава Богу, живу, ще й коло жонки, як чарку вип'ю, постаратися можу, а жон~ ка у мене — уже третя, на двадцять п ять годків молодша…
Ну, дак. робив я міліціонером у Мрині, і була до мене довіра властей стопроцентна: повітовий виконком я охороняв. А главенствував тади у повіті Купер'ян Терпило, син Уляни Несторки і пана Опанаса. Про Опанаса Журавського йон, правда, уже не згадував, а писався сином пакульської селянки. У ті годки йон тримався правильної лінії, і лінія угору його піднімала. Дак мене Купер'ян уважав: як іде мимо— за руку здоровкається, наче з рівним. А ходив йон тади важно, увесь у червоному — з червоного сап'яну чоботи, галіфе з плюшу червоного, і сорочка — із сукна доброго, червоного. Не один йон тади перефарбовувався під колір пролетарських знамен, так тади велося. І ось стою я на посту коло повітового виконкому, од саду, бо ще бандитизм не пригас і вйськовий стан у повіті оголошено. А вікно кабінету, де військово-продовольча комісія засідала, прочинене, бо сеє наприкінці літа було, а літо двадцять першого року жаркуще видалося, земля у полі тріскалася. Чую — викликають Саву Малаху, з Пакуля. Став я одним вухом прислухатися, хоч по службі яно мене і не стосується. Аж Купер'ян Терпило словами лайливими Саву нашого шпуляе, як скотину останню, і душу з нього витрясає — за викачку хліба: "Совітська Росія голодує, залізна рука голоду бере робітничо-селянську власть за горло, а ти — пакульських куркуликів не хочеш поколошкать!" — "Куркулів ми уже розколошкали, — одказує Сава Малаха, — а забирать останнє у свого брата-незаможника — сього я не буду, бо його дєтки теж їсти просять. Я — комуніст-інтернаціоналіст, я — за світову революцію, але хочу, щоб і наші людяки до неї дожили". І почав йон начитувать, скольки коней, плугів та повозок відчужено у куркулів, скольки хліба, картоплі, м'яса, масла, меду, шкір та пір'я поступило з Пакуля в рахунок продрозверстки. Тольки не став його довго слухать Купер'ян Терпило, а своє правив. Тади якось що про голод у Росії усі знали, і в газетах про сеє пописували, а що і на наших людяк придуха насувається, про сеє помовчували. Мені, правда, ні гадки було, я — в їдальні для ударників харчувався, і пайок мені був. І батько з маткою у Пакулі зуби на полицю не клали. Батько послухався мене і узяв за бика шістдесят пудів пшениці. Дак тая пшеничка і не дала пропасти. А за теличку узяв йон три квадратних метри керенок, новеньких, не розрізаних, дак тії керенки на шпалери пішли, бо скоро їх одмінили, а випустили червінці. Дак мої родаки голодівку легшей пережили, а багато хто — набідувався. Не так, конєшно, як у тридцять третім годі, калі люд на ходу падав, але горя ухопили.
Ну ось, довго яни там, у кабінеті, на горлянки брали, калі чую — наче полотно дереться.