Тільки-но приїхала з гастролей, і на другий день побігла на Мазурівку, до Марусі, віднесла їй свою чи не кращу сукню — в дарунок. "Не могла бути на весіллі, то хоч зараз". Разом з Марусею ліпила вареники, цілий день гостювала, співала з нею, помагала їй прясти, воду носила з криниці, коли Маруся заходилась щось варити. "Я все умію, не думайте", — сміялась, розказуючи, що робила на Мазурівці, яких пісень навчилась. "Коли хочете, то і вам зварю борщу, та такого, що ви вроду-віку не їли..." А він мовчав, слухаючи її щебетання, пив чай, настояний на глоді, і думав своє: вони з Тетяною друзі, це так, це всі знають, цього не сховаєш, може, на все життя. Друзі. Але навряд щоб він став для неї чимось більшим — тим, чого б вона хотіла, на що надіється. Як не кажи, а різниця в літах значна: їй — десь під тридцять, точніше, двадцять шість, а йому — п'ятдесят минає... Але годі про це, сьогодні має вирішитись доля його п'єси, ось це і хвилює, з цим і живе нині.
Стояв у вітальні, слухав веселі голоси у сусідній, материній, кімнаті, а думав своє, не міг не думати: чим закінчиться зустріч з лицедіями, як вони сприймуть п'єсу? Ще сьогодні ранком, зразу ж як підхопився з ліжка, перечитав і впевнився, що добре зробив, вкоротивши один акт, правда, коротше — не завжди краще, але в цьому випадку був певен: два акти — цілком досить, дію розтягувати не варто: зайве слово, фраза іноді може зашкодити всій п'єсі... Ось він — поки суть та діло — напише ще одну річ — коротшу, ніж дерша, всього на одну дію. Вже і сюжет є, продумано все, тільки б сісти і написати. І буде це історія простої жінки-селянки, її чоловіка, такого ж простого і довірливого, як і жінка, крутіюватого полюбовника і веселого жартівника-солдата. Дійових осіб чотири, менше, ніж у "Полтавці", і, здається, коли все витанцюється, як замислив, то можна буде прочитати в театрі, і — з чим чорт не жартує — поставити. А як це вигідно для театру: в .один вечір гратимуть дві речі: на вимогу начальства одну — російську чи перекладну п'єсу, і одну — українську, ту, яку напише. Так, певно, і слід зробити. Тут ніхто йому не завада.
А поки що — "Полтавка". Ось вона — в синій теці на краєчку стола під серветкою, пересунув ближче до середини, і знову поклав на край, ближче до себе. Що ближче був час зустрічі, то більше нервував, і щоб хоч трохи заспокоїтись, ходив з кутка в куток, подовгу стояв біля вікна, виходив на веранду. Перед очима внизу — до самої Ворскли — лились зелені, аж смарагдові під сонцем луки, уквітчані то тут, то там білими і рожевими клеверами, по" пелястою тимофіївкою, що світло-сірим маревом купками світилась, бігла до Монастирської гори, поверталась назад, до самого підгір'я.
Згадалось, що саме тут, на веранді, три дні тому Новиков, перед тим прочитавши "Полтавку", сказав про неї добре слово — спасибі йому. Надійний друг і товариш, високоосвічений, в театральному мистецтві розуміється теж, як кожний не байдужий до театру, але ж не йому грати, не він ставитиме п'єсу. Тільки лицедії, які проїли зуби на театрі, помітять всі вади його роботи, прорахунки; білі нитки під їх пильним оком стануть ще біліші, і, все те зрозумівши, вони вправі відмовитися грати, а він не скаже і слова проти. Коли б мова йшла про п'єсу автора стороннього, чужого, тоді б він наполягав, умовляв, врешті просив би, а коли б і це не допомогло, то і владу застосував. Сьогодні він не скаже і слова, всіх вислухає, подякує — і все. Вони самі скажуть або "так", або "ні"...
Другим прибіг Щепкін — збуджений, розхристаний; довгі, мало не до п'ят, поли його редінгот-каріка з п'ятьма пелеринами, метлялись з боку на бік. Бгав хустку в руці і час від часу витирав спітнілі пухкі щоки.
— У мене гості, пане директор!
— Що ви кажете? Ну що ж — ідіть, коли так.
— Та що ви!.. Я хочу, я мушу слухати, а потім — не затримаюсь. Батько з матір'ю приїхали, і діти. Я їх залишив у себе, а треба ж квартиру шукати... І що воно тепер буде? — Збудженість щезла, як тільки він згадав свій непевний стан; і не кріпак, і не вільний, власність поки що князя Рєпніна.
— Що маю сказати, Михайле? — Іван Петрович примусив Щепкіна роздягтись, пройти у вітальню і сісти у велике крісло ближче до веранди. — 3 князем я вже говорив, і не раз. Він не заперечує дати вам вільну, але ж... потрібно дещо йому повернути. Зможете? Говорили з батьком?.
Щепкін сумно похитав головою:
— Коли ми все до нитки збудемо, то й тоді не зберемо половини, що вимагає князь
— Це гірше, але ж і не безнадійно... Що обіцяю вам? Попрошу ще раз мого доброго знайомого — може, чули, Бантиш-Каменського? Разом з ним підемо до князя, і до княгині звернемось. Може, вони вам повірять.
— Ох коли б так!
— Так і буде! А поки що — працюйте, як і працювали, думайте про театр, про святе покликання, не дайте йому розвіятись вітром. І — вище голову! Ось так!
— Спасибі вам! — Склав руки на грудях Щепкін, очі запливли щасливою сльозою. — Коли б не ви... Коли б не ви... не бачити б мені ні волі, ні театру... Ет, що там, все життя — ваш боржник і ваш учень... — Схлипнув, розтер на щоці сльозу, покотилась друга.
— Досить про це. Досить... Заспокойтесь, Вийдіть на веранду, подивіться, як гарно зараз на луках... Подихайте, а підійдуть решта — і почнемо. Проте затримуються... Незручно їм, мабуть, директору сказати: куди лізеш зі своїми опусами?.. Чи не так, Михайле?
Щепкін не встиг відповісти — в двері загупали зразу в кілька рук. Іван Петрович пішов відчиняти і впевнився, що ніхто не затримався, навіть Угаров — всі, кого запрошував, прийшли. Гамірною зграйкою впурхнули жінки: Барсова, Алексеева, Нальотова, за ними переступили поріг вітальні Барсов, Городенський, Павлов, Медведев, Угаров. Останній, не чекаючи запрошення, влаштувався за столом, ближче до печива і пиріжків з маком та вишнями. Одарка тим часом внесла великий мідний самовар, мати поставила чашки. Тетяна допомогла розставити їх. Жінки зразу ж звернули увагу на оздоби, якими прикрасилась сьогодні Пряженківська, але та вела себе так невимушене, так просто, ніби все життя носила і сережки, і обручки, і жінки заспокоїлись. Проте їм би не слід заздрити Тетяні, бо і самі сьогодні були гарно вдягнені: Алексеева, середніх літ жінка, сухорлява, вдягла світло-сірий редінгот з трьома пелеринами і білий шовковий капелюшок, оздоблений вузькими оксамитовими стрічками і білим страусовим пірцем. Барсова вирядилась у літню сукню з світлої кисеї у темну мушку, оксамитовий поясок елегантно підпирав її округлі невеликі перса, капелюшок з гофрованого газу, обшитий по крайках поля кисейним рюшем, легко сидів на голівці. Нальотова була одягнута, як завжди, легко і акуратно, в сіро-зелену сукню з фуляру, виробленного оборкою з тієї ж матерії. Виріз сукні прикривала пелеринка з плисованої кремової кисеї.
Чоловіки теж сьогодні повитягали з комодів все краще. Барсов — фрак з чорного сукна, пошитий вже, мабуть, тут, у Полтаві, у кращого кравця — німця Штейнгофа, жилет з білого піке впадав в очі своєю білизною. Інші одягли — хто редінгот, хто сюртук, лише Угаров, як завжди, був у своєму бузкового кольору каптані з засмальцьованими рукавами, неначе тільки-но прибіг з трактиру, де добре вичовгав не зовсім чистий стіл. Але саме він вів себе так, ніби був головним. Ледве всівшись, він попросив собі чашку чаю і звернувся до Івана Петровича, що все ще мовчки стояв біля столу:
— Пане директор, з чого ж почнемо?..
Іван Петрович усміхнувся, тим самим ховаючи своє'хвилювання:
— Гадаю, з угорського... Пригощайтесь, панове... А вже тоді...
— Е, ні, — втрутився Барсов; він теж сів за стіл, інщї повсідались — хто в крісла, ближче до веранди, декотрі —до ломберного столика, жінки — на канапці, під картиною невідомого художника, на якій зображався іспанець з раком у руці.
— Просимо, пане майор, починайте, а все інше почекає, — сказав Барсов і, приготувавшись слухати, поправив зачоси на скронях, поклав руки на бильця крісел.
— Чаєпитіє, мабуть, теж підожде, — насмішкувато додав Щепкін, косячись на Угарова. Той відсунув недопиту чашку.
— За що ображаєш. Мишо?.. Звичайно, і я маю терпіння, бо, гм, певно ж, цікаво знати, що шановний пан директор сотворив. Отож, послухаємо.
Сказано це було таким тоном, що не прискіпаєшся: ніби і дружньо, і разом з тим уїдливо: мовляв, що може дати сцені пан директор? І якщо він, відомий імперії актор Угаров, прийшов, нехтуючи своїм вільним часом, слухати чиєсь недолуге писання, то лише з поваги до товариства, так би мовити, із солідарності з ним. А взагалі він переконаний: сидіння тут — даремно загублений час.
Хтозна, на що розраховував Угаров, але вибрик його нікого не здивував, на нього просто не звернули уваги: всі ж бо знали дивакуватий характер цієї людини, по-своєму обдарованої і часом нестерпної у товаристві. Лише Пряженківська не змовчала, кров гарячою хвилею прилила їй до обличчя, ледь стримуючи себе, щоб не закричати, презирливо мружачись, процідила:
— Чи не помилився шановний наш колего адресою? Чи не ліпше тобі, Федоре Івановичу, сидіти зараз у герберзі Панайоті і слухати теревені колег... по чарці?
— Таню, зіронька ти наша, — усміхнувся Угаров, винувато поглядаючи на Пряженківську, — вибач, коли не так повівся, і вас, пане майор, великодушно прошу вибачити. Просто пити схотілось, спрага замучила.
— То пий, дурню, мовчки, але не заважай, — пробурчав Городенський. — І досить... Ми слухаємо вас, пане майор.
— Досить, то й досить, — одразу заспокоївся Угаров. Більше, ніж будь-кого, він поважав і слухався Городенського, цього на вигляд непомітного, худорлявого чоловічка, але, безперечно, талановитого актора, з яким разом немало стоптав доріг у пошуках щастя-долі. Так було і цього paзу: варто було сказати Городенському слово, як Угаров замовк, одразу знайшов своє місце і міру поведінки.
Іван Петрович мовчки кивнув: мовляв, все гаразд, він готовий. Важко було сказати: образився він на Угарова чи й не чув його зовсім, все-таки, чув, але не надав словам ного значення, був заклопотаний іншим, більш важливим: починав читати свою "Полтавку", і не кому-небудь, а лицедіям — людям, які з театром пов'язали життя.
Тонка рука його лежала на теці нерухомо, та пильне око помітило б: кілька разів вона повільно стислась, знову розпросталась і лягла на теку.