правді, з-за дерев доказалася юрба розбійників, попереду йшла Уляна. Ту мить товариші оточили отаманшу.
— Де була? Що трапилося? Як попалася? — засипав Кармелюк запитаннями свою колишню коханку.
— Янчевський упіймав,— відповіла Уляна.
— Янчевський? — скрикнув Кармелюк, а за ним ї всі інші.— Коли ж? Як?
— Днів три тому...— і Уляна розповіла про свою зустріч з Янчевським, промовчавши про те, чому й де нагнав він її...
— Та як же ти втекла від нього? Як вирвалася, нещасна? Куди відпровадив він тебе? Катував? Допитував? — заговорили всі зразу.
— Не катував, бо, на щастя, не впізнав мене. Я наділа вбрання циганки й хотіла під виглядом ворожки пробратися у Вівсяники й довідатись від челяді, де проживає тепер Яи-чевський, а тут він якраз по дорозі і схопив мене, мабуть щось запідозрив у мені; хотів обшукувати, та врятував бог,— поспішав він кудись; завіз мене в село, в холодну вкинув, приставив сторожів і звелів стерегти, щоб я нікуди не втекла. Обіцяв приїхати. Почала я обдивлятися, як би втекти,— не можна: під вікнами й коло дверей вартові. Два дні пробувала я їх підкупити,— гроші в мене були... Де там! І не слухали... На —третій день попався один згідливіший за тих... узяв, що в мене було, й випустив мене. Ну ж тепер попадеться мені собака Янчевський, все ж я доберуся до нього!
— Йому вже заплачено, друже, з лишком! — усміхнувся Кармелюк.
— Як? Ти впіймав його?
^ І щедрб почастував,— віддячив за хрестини!
— Пам’ятатиме тепер не тільки до нових віників, а й до самої смерті,— із сміхом докинув Андрій.
Кармелюк розповів Уляні, яким ганебним способом покарав він Демосфена.
—— Мало! — похмуро сказала на це Уляна, вислухавши розповідь отамана.— А де ж ти піймав його?
— Сам на мене напоровся. їхав з двома челядниками в бричці,
— Гм...— відкашлялась Уляна, але більше не спитала нічого.
Ніч минула без тривоги. Наступного дня розвідники принесли звістку, що москалі все ще стоять у цій місцевості. Кармелюк ще заповзятіше заходився укріплювати табір. Він навмисне старався якнайменше залишатися разом з Уліяною: поява її в таборі ще більше ускладнила його душевний настрій. А. втім, Уляна трималася на віддалі й не приставала до Кармелюка з своєю любов’ю; похмура, мовчазна, вона тільки поглядом стежила за ним, і той погляд, який знаходив Кармелюка скрізь, породжував у ньому тяжке, болісне почуття. Він навмисне доручив Уляні піти в далеку частину лісу наглядати там за спорудженням укріплень, а сам обійшов приступніші пункти. Уже наближався вечір, коли Кармелюк повернувся назад.
Перший йому назустріч попався Хоздодат.
— А, пане писарю! — радісно привітав його Кармелюк.— Вернувся!.. Ну що? Все гаразд?..
— Слава-богу, що натрапив зразу на тебе, пане отамане!
— А чого так негайно я потрібен? Хіба щось сталося?
— Нічого, а тільки я з кралею приїхав, гідною пісні Соломона... Дожидає твою милість.
— З кралею? — Кармелюк затнувся й почервонів. "Невже вона ризикнула сюди? Як? Виходить, шпигує?.." — спливли в нього в голові думки.— Але з якою ж? — із зусиллям до^ кінчив він фразу.
— Та з попівною Одесою з Деражпї, отця Михайла дочкою. Па дорозі її зустрів, одна до тебе їхала натачанкою... Як уздрів її, то й сам злякався: кругом москалі іти шпорять та й наш брат, гайдамака, ну...
— Та де ж вона? Веди скоріше! — перебив його Кармелюк і нараз відчув, як серце його стислося від гарячої радості й надії.
— А там під горою... дожидає...
— То чого ж ти ще базікаєш?! — скрикнув Кармелюк і, не чекаючи свого секретаря, сам кинувся вперед.
LXXXI
— Ач, жінки!—иевдоволеио пробурчав "Дмитро, коли Кармелюк і Хоздодат зникли в глибині лісу.— Ну й липнуть же вони до отамана — як мухи до меду. Просто одбою немає, як од бліх...
— Тільки голову батькові морочать...— понуро обізвався Андрій.
— Що морочать, то морочать, правда,— на те ж і створена жінка!.. Та це б іще не біда, а діло в тому, що куди жінка носа суне, та ще й не одна, то там уже не жди добра. Скрутять вони голову отаманові!
— Борони боже!
Обидва замовкли. В цей час у глибині лісу показалася з-за дерев Уляна. . •
— Онде, одна праворуч, друга ліворуч,— сердито пробурчав Дмитро, скоса глянувши в бік отаманші, яка наближалася до них.
— Коли б не дізналася,— прошепотів Андрій.
— А чого з ними церемонитися? Якби на мене — взяв би я їх усіх за коси та одну об одну фронтами, поки б носи всі ке порозквашували,--і шабаш! Струнко! Знай свою чергу! Верховодити ні одна не смій...
— Не всяку й за коси візьмеш...
— Всяку!.. Хоч би вона й під хмарами сиділа... однаково жінка...— Дмитро сердито плюнув.— Отак плюнути й розтерти. От і все!
До них швидко підійшла Уляна. Кілька слів Дмитрових долетіли до неї, і вона одразу догадалася, що ця розмова так чи інакше зачіпає також і її.
— Про що це ви розмовляли? — спитала вона.
— Та так, ні про що...— поспішив недбало відповісти Андрій.
— Про якусь ланку, я чула.
— А хоч би й про жінку,— огризнувся Дмитро,— хіба в нас монастир, що про жінок і говорити заборонено?
— Про яку? — наполягала Уляна.
— Та чого ти до мене пристала? Тобі що до того? Піп ти мені, чи що?
— Не скажеш, то й не треба,— промовила Уляна холодним, лиховісним тоном і, відійшовши вбік, сіла на пеньку.
Дмитро уважно глянув на її обличчя й серйозно похитав головою.
— Ех, пані отаманшо, дурієш ти...
— Навчи розуму.
— Покинь, кажу!..
Губи Уляйі скривила зла усмішка.
— Скоро покину! — відповіла вона спокійним, загрозливим тоном.
Олеся в цей час сиділа в глухому кутку зарослої лісом ущелини.
Щоб оберегти дівчину від можливих прикрощів, Хоздодат поставив недалеко від неї двох гайдамаків.
На плечі дівчини був накинутий простенький салоцчик, запнута вона була біленькою хусточкою, і в цьому простенькому вбранні вона здавалася ще кращою й молодшою. Вона була бліда й схвильована, але це надавало її обличчю ще більшої одухотвореності.
Холодне проміння осіннього сонця, що сідало за обрій, вилискувало на золотисто-пурпурових верховіттях лісу, який спускався з трьох боків до самої долини. Оточена цією величною декорацією, самотна молода дівчина справляла зворушливе враження.
Кармелюк уже здаля впізнав її, і надзвичайна, майже батьківська ніжність одразу сповнила його серце. Він добіг
до Олесі, вхопив її за обидві руки й промовив, захлинаючись від радості.
— Панно, голубко моя, яким чином прибула ти сюди?
Ніжний, рум’янець з’явився на блідому личку дівчини, коли
вона побачила Кармелюка.
— Я найняла з дому підводу, достеменно не знала, де йо-гомосць, думала — люди покажуть, та ось, на щастя, зустрілася з паном богословом, і він на своїй підводі підвіз мене сюди.
— Та, боже мій, як же відпустив тебе батюшка?
Мене ніхто не відпускав. Я поїхала сама.
— Дитя моє, подумай тільки, що могло спіткати тебе? Як ти могла зважитися?
— Ах, що казати про мене,— перебила його Олеся навіть з деякою досадою.— Мені треба було тебе попередити: батько привіз жахливі вісті. Я спочатку хотіла послати листа, але як, куди, ким? І я зважилася поїхати сама. Отамане, ті-* кай скоріше відціля: москалі знають місце твого сховища й знають, де та гребля, яку ти проклав у болотах!.. Та ти не слухаєш мене? — промовила вона гірко, придивляючись до схвильованого обличчя отамана.
— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила нас. Не турбуйся, ми так ошукаємо москалів, як і куцому не снилося. Пане писарю,— звернувся він до Хоздодата,— відпусти людей, а сам побудь па сторожі, щоб не наскочив хто.
Хоздодат хитнув багатозначно головою і зник з гайдамаками у лісі.
— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила, і за те, що зважилась па безумну одвагу й приїхала сюди,— мовив тихо Кармелюк, не випускаючи рук дівчини.— Ох, пан^ по, зіронько моя ясна, якби ти знала, що ти робиш з* моєю душею! — Глибоке зітхання вирвалося з грудей отамана, й сумна тінь набігла на його обличчя.— І радісно мені тебе бачити, так радісно, що й казати про те не вмію, а разом із тим і невимовна мука розриває серце.
Олеся підвела на нього злякані очі й поблідла.
— Еге ж, пекельна мука,— поривчасто казав далі Карме-* люк.— Коли отак сидиш у корчмі, в бруді, напівп’яний, і на-+ вкруги тебе такі ж самі п’яні, злі обличчя, а кругом —* дикий сміх, та лайка, та неподобні жарти, то в тому хмільному чаду й не помічаєш свого бруду й накипілої на серці крові! А от: як побачу тебе, чисту, святу, то й відчую відразу, що Каїн я, Марко Проклятий6І, звір неситий, що мені немає ні прощен^ ня, ані поради. Що ніколи вже не жити мені людським
життям. І така мука виринає тоді з дна душі, така туга за* щемить у серці... Ех!..
Він не доказав, махнув рукою й присів проти Олесі на камені.
— Не Каїн ти, не звір! Ти заступник наш,— із зойком вирвалося в Олесі; вона затулила обличчя руками, й плечі її задрижали.
— Жалієш мене?..-—тихо промовив Кармелюк, сумно дивлячись на дівчину, і відчув, що якась грудка застряла в нього в грудях і до болю затруднила дихання.
Більше ніж душу свою жалію! — гаряче відповіла Олеся й, відірвавши руки від зрошеного сльозами обличчя, судорожно стиснула їх.— Серце б своє розірвала, життя віддала б!
— Ангеле мій! Сонечко моє ясне! — скрикнув Кармелюк і гаряче стиснув руки дівчини.— Та чи вартий я, весь у бруді й крові, чи вартий я, проклятий богом, хоч єдиної твоєї чистої сльози?
— Не кажи так,— перебила його сповнена жахом Олеся.— Треба всіх жаліти!
— Заступнице моя рідна, втішити хочеш?.. А якби ти знала... Я ж останнім часом і кров проливати почав... Не витримав! Помста сп’янила й за людей, і за себе.., Але ти встала?.. Іти хочеш?.. Чекай-но! Подаруй мені ще хвилинку... Я ж сам-самісінький у гамірливому натовпі... а як це тяжко, якби ти знала! — Кармелюк придушив зітхання.— Ото тільки як побачу тебе, то неначе сонце зійде в моєму серці...— Він узяв обидві руки дівчини й, притулившись до них чолом, промовив зовсім тихо: —— І гояться рани, й віра воскресає... І хотілося б слухати тебе, забути про все та так і заснути, заніміти навіки.
—■ Боже мій, боже! — немов простогнала Олеся, сідаючи на камінь.— Чого ж ти до нас не приїхав? А я ждала, виглядала...
— Хіба є в мене своя воля? Крутять мною вихор і завірюха, жбурляють з боку в бік... Полюють на мене, цькують псами пани... Та й нащо шматувати своє серце?.. П