Майже те саме було на острові, коли він керував спорудженням монастиря, але там усе здавалося меншим, незвичним, там Ісса мала своє море, перед яким забувалося все на світі; Сивоок теж не губився на острові так, як у цьому великому городі, не зникав і не віддалявся од Ісси, а тут він мовби поглинався тією невідомою справою, даленів, малів невпинно, і коли добрідав до хижі, то не він мав утішати Іссу, а їй самій ставало його жалко, вона мовчки гладила йому голову, і тільки від тих дотиків находили на Сивоока короткі хвилі прозріння, він відбігав подумки од свого непосильного для одного чоловіка діла, лякався огрому звершуваного, вірніше ж — задуманого, і плакав під тою ласкавою, тихою рукою, під поглядом величезних злякано-скорботних очей І сси.
А довкола щільніше й щільніше облягала Сивоока ворожість. Не виступала відверто, рядилася в шати доброзичливості, Міщило став незамінимим помічником і найпершим другом так, що поволі відсував од Сивоока навіть Гюргія. Не знав Сивоок, що надмірність у дружбі виказують, як правило, тоді, коли хочуть зрадити свого друга.
Ситник стояв осторонь, він не хотів зчіпатися з княжим будівничим, хоч і вельми кортіло йому, щось підказувало бояринові, що цей здоровенний, загадковий у своїх здібностях і в своєму побуті чоловік — його колишній раб, а поступатися своїм Ситник не звик і не вмів, однак за Сивооком стояв князь, а це був єдиний чоловік, якого колишній медовар боявся.
Сивоок теж відчував, що Ситник обкидає його перевісищами, йому теж іноді хотілося знайти боярина й поговорити з ним око в око, переконатися, що це насправді той самий медовар з далекого дитинства, але не мав на це часу, найбільше ж боявся, що повернуться до нього всі спогади, стане перед очі маленька Величка, для якої добував з такими труднощами синю квітку в пущі. А де тепер Величка, де сині квітки? Нема нічого, все зінакшене, а про давнє страшно й подумати.
Несподівано в спілку двох Сивоокових ворогів устряв третій, зовсім сторонній, здавалося б, не здатний на лихе, окрім ляпання язиком. Але, як то мовиться, стрілою попадаєш в одного, а язиком — у тисячу. Часто мова буває страшнішою за найгострішу зброю.
Тим третім був Бурмака, княжий блазень і глумотворець. Не міг змиритися з тим, що відсувається він далі й далі від князя, з особи щонайближчої стає чимось мовби зайвим, небажаним. Шукав причин забуття княжого, неласки — і знайти не міг. Також не міг дотямкувати своїм куцим розумом, що такі, як він, погрібні не завжди, що вони мають свій час, як той чи інший овоч на споживу. В часи жорстокі, при владі твердій зникає мудрість, переводяться науки, художества, лишаються тільки дурні. Вони завжди плодяться там, де пригнічується воля. Для свободи ж дурні не потрібні. Але Бурмака розмірковував простіше: раз його відсунуто від князя, слід шукати, хто ж посів його місце, хто став наближеним. А хто? Ясно ж: Сивоок з його церквою!
Бурмака теж приходив на будову, нахабно ліз повсюди, чіплявся до Сивоока з безглуздими загадками: "А що кругле, а посередині стовп?" Сам же й розгадував: "Калюжа! Гс-ге-ге!"
Згодом, додивившись, а чи за намовою Міщила, став їздити иа віслюку і коло самої церкви, і в глинищах, де випалювали плінфи, і на пристані, звідки воловоди тягли з лодей камінь, і серед торжищ, і скрізь галасував про Сивоока:
— Подивіться-но, нічого чоловік не робить, а прибуток має! І не князь, і не боярин, і не купець, і на дуді не грець, а добра призбирує! Всяка птиця своїм носом сита. А що ж бо то за ніс?
Сивоок четвертину своєї платні жертвував на будівлю,— не помогло, не заткнув пельки Бурмаці. Багато хто став лихим оком споглядати на головного будівничого. Бо не могли збагнути, як то справді може таке діятися, щоб один копав землю і вергав камінь і мав три ногати за день, а другий одержував би всотеро більше лиш за те, що носить голову на в'язах? Хіба голови не однакові? Може, всередині й розрізняються вони між собою, але хто ж то може зазирнути в ту середину?
До князя те не доходило. Ще не мав Ярослав таких мирних і спокійних років князювання, к оці зв'язані з початком спорудження великого Києва, вважав те добрим знаменням, часто згадувалася йому ніч, коли двоє принесли в притемнену горницю виліплену з сяйливого воску церкву, тоді кидав усі свої державні справи, велів Ситникові знайти Сивоока і Гюргія, заповідав з ними трапезу на княжім дворі, а іноді й сам ішов до них і засідали де-небудь у корчемниці, князь був без охорони, без прислуги, сидів простим чоловіком серед будівничих і художників, пив з ними, їв, похвалявся так само, як і вони, почувався зовсім молодим, піднесеним, то були неповторні ночі.
В одну з таких ночей Ситник, неспроможний відплатити Си-воокові, знайшов усе ж таки спосіб виказати свою злість. Спершу послав Міщилові два бочонки меду, сказавши Бурмаці, щоб той влаштував там добрячу учту, для якої він, Ситник, обіцяє вельми небуденну розвагу. А потім пізньою ніччю послав свої;! людей до Сивоокової хижі, ті витягли звідти силою Іссу, сповиту в корзна, принесли її до корчемниці, де шпетив на всю губу Бурмака, витрусили з хутер, і вона стала перед подурілими від пиття чоловіками майже гола, перестрашена, беззахисна в своїй наготі душевній і тілесній.
— Поговори з нею! — гукнув до Бурмаки Міщило.— Вона вміє по-нашому! Така балакуча!
— Ану ж скажи! — підскочив до Ісси Бурмака й смикнув її за руку. Ісса дивилася на нього своїми великими очима й мовчала.
— Га-гав! — застрибав навколо неї Бурмака. — Чого ж мовчиш? Сивоок!
Ісса затулилася руками. Вона здійняла руки, мовби молила. ся чи то за себе, чи за Сивоока, якого не бачила тут і не знала, що з ним, а може, молилася й за цих негідних людей — хто ж то відає?
— Скажи: Сивоок! — гукнув Міщило.
— Вода, — прошепотіла Ісса.
— Тих-хо! — ревнув Бурмак.— Воно щось жебонить.
— Вода, — так само тихо повторила Ісса.
— Га-га-га! — заіржав Бурмака.— Відгадай загадку. А то довге та закаблучене, як собачий хвіст?
— Жито, — думаючи про своє, сказала Ісса.
— Ге-ге-re! — реготав Бурмака. — Оце дівка! Ой умру!
Тепер сміялися всі. Дивилися на розгублену, нещасну, тоненьку великооку дівчину, вже не чули, що вона мовить, попустили віжки своїй п'яній нестримності, сміялися, хихотіли, реготали, розмазували по мордах слину й сльози, роздирали роти від вуха до вуха, реготали на все горло, до розпуки, до сліз, до шалу, заливалися, качалися, рвали боки, душилися.
— Ой лопну!
— Здохну!
— Перервуся!
Чортом з пекла вигецував довкола Ісси Бурмака, бризкав слиною, плкпзався, іржав по-жереб'ячому, а Міщило крізь схлипування від сміху ревів з-за столу.
— Спитай ще!
— Хай скаже! — розтелесовано верещали пияки.
— Про воду!
— Про жито!
— Ха-ха-ха!
— Го-го-го!
І те нещасне, затуркане, знетямлене створіння здобулося врешті на відчайдушність, з коротким болісним зойком-стогоном Ісса відштовхнула розрепетованого блазня, в один пострпб дісталася до дверей і мовчки побігла по темній вузькій вуличці, розлякуючи нічних сторожів з дерев'яними калаталами і випадкових перехожих. І хоч здавалося, що біжить наосліп, не розбираючи шляху, все ж Ісса якось мовби півсвідомо прямувала до того місця на городському валу, звідки любила дивитися на вільні зливиська дніпровських і деснянських вод, і чи то хто постеріг її вже на валу, чи здогадався хто про її страшний намір, чи знайшлася з-поміж Міщилових прихвоснів ще не цілком затемнена душа, чи вуличний сторож то був, чи просто якийсь випадковий чоловік, але появився невідомий там, де князь Ярослав учтував з Сивооком, Гюргієм і їхнім товариством, і гукнув до Сивоока:
— Гей, там твоя агарянка збігла!
Сивоок, не розпитуючи далі, метнувся до дверей, а за ним, перепросивши князя за таку не зовсім ґречну перерву в учті, кинувся Гюргій, якому вчулося щось аж надто тривожне й лихе не так у тому покликові, як у несамовитому вистрибові Сивооковім з-за столу.
І як птахам у їхніх одвічних мандрах у теплі краї й назад щоразу сама собою відкривається потрібна дорога, так і людині, мабуть, не знати, як і звідки стає відомим шлях до найтяжної її втрати, назначується непостережно, Сивоок побіг тими самими вулицями, що ними за мить перед тим пролетіла Ісса, він доскочив до валу й видобувся нагору в один мах, він рвонувся до самого краю, до чорної нічної прірви, в якій десь глн-боко-глибоко шуміли дерева і йшов болісний згук, так ніби впало, провалилося туди все живуще на світі.
Гюргій набіг саме вчасно, щоб устигнути вхопити Сивоока, який би так і шелеснув у чорні пошуми завалля, він міцно вхопив товариша, смикнув до себе, відтяг од прірви, мовчки попхав ще далі від небезпечного місця, а Сивоок так само в мовчазній затятості вирвався і знов був стрибнув туди, до прірви, але тут Гюргій нарешті збагнув усю небезпеку того, що може відбутися, й устиг крикнути:
— Стрибай, дурило! Я — за тобою!
Тільки це зупинило Сивоока. Світ був не тільки там, унизу, — він лишався ще й тут, за спиною, треба було тільки обернутися до нього, і Сивоок обернувся до Гюргія, похнюплено, безсило став, спитав понуро:
— За що вони її так?
Гюргій мовчки обійняв Сивоока за плечі, повів його з валу вниз, обережно пройшов з ним через торговище, поминув темні двори боярські й купецькі, вийшли на поле, де серед каміння, дерева, плінфів, серед розритої землі, серед будівельного мотлоху, серед возів, під якими спали люди, серед пирхання коней і зітхання волів, які жували в пітьмі свою жуйку, здіймалися до київського неба ще не довершені стіни химерної, дивної споруди.
— Бачиш? — гаряче прошепотів Гюргій.
Сивоок мовчав.
— Вони такого не можуть! — палко мовив Гюргій.— Ніхто не може. Тільки ти! А вони, як голодні шакали, рвуть у тебе, що можуть!
Сивоок стояв наче скам'янілий.
— Прокляття, прокляття їм усім нездарним, заздрісним, нікчемним! — вигукнув Гюргій, і голос його відбився від стін і загримів над усіма будівельними стійбищами, луна перекидала грізне слово з долоні на долоню, смакувала ним: — Прокляття... кляття... яття... яття!
— Да розверзнуться небеса й поразять їх громами й блискавицями! — шаленів Гюргій, сподіваючись вирвати свого товари' ша з тяжкого заціпеніння обвалами слів, що кидав їх на причаєних десь злочинців.— Хай прокляне їх всяк входящий і виходящий! Хай буде проклятий харч їхній, і все добро їхнє, І пси, які їх охороняють, і півні, що співають для них! Хай буде проклят їхній рід до останнього коліна, хай не поможе їм молитва, хай не зійде на них благословення! Хай буде прокляте місце, де вони тепер, і всяке, куди перейдуть або переїдуть! Хай переслідують їх прокляття вдень і вночі, повсякчасно, нині й прісно, їдять вони чи перетравлюють їжу, бадьоряться чи сплять, стоять чи сидять, говорять чи мовчать! Прокляття їхній плоті від тім'я до нігтів на ногах, хай поглухнуть, і посліпнуть, і стануть без'язикими вони всі, прокляття їм однині й вовік-віків до другого пришестя, їм, трнжди нікчемним, мерзким і гидким! Амінь!
Сивоок не змінив своєї постави.