Той же Вернет — добра душа — ще на початку квітня оказією передав Івану Петровичу торік видану у Петербурзі і лише тепер одержану у Харкові "Граматику малоросійського наріччя", писану Павловським.
Той день став істинним святом. Бажаючи розділити радість свою з найближчими друзями, Іван Петрович запросив їх до себе на вечірній чай.
Першими переступили поріг подружжя Стебліних-Камінських з сином Степаном, з'явився і Лук'янович, ледве віддихався — так поспішав — і першим його запитанням було, чи, бува, не запізнився. Пожалували молодий Олексій Капніст з губернським зодчим Амбросимовим. Услід за ними підкотив у своїй легкій кареті, призначеній для роз'їздів по місту, Білуха-Кохановський. Останній постукався Михайло Новиков.
Чемний і привітний, господар, щоб-не заважати матері, яка вже відпочивала, запросив гостей до своєї кімнати, всадовив за стіл, поставив перед кожним склянку пахучого з глодом чаю, Одарка внесла велику вазу печива і миску свіжих, тільки-но з печі, кренделиків на додачу, шуликів з маком.
— Пригощайтесь, — припрошував господар і вів мову — про те, про се, жартував, але, вочевидь, був чимось схвильований, щось інше мав на оці. Білуха-Кохановський, за генеральським звичаєм рубати з плеча, а може, по простоті душевній, сьорбнув разів кілька із склянки, витер вуса серветкою і спитав, скоса позираючи на господаря:
— На вербі грущі, а на осиці кислиці, чи не так слід розуміти вашу мову, наш дорогий пане майор?
— Або ще й так: наздогад буряків, щоб дали капусти, — невинно поморгуючи, визирнув із-за великого мідного самовара Капніст, і знову там ховаючись.
— А мені здається, Іване Петровичу, — додав і Амбросимов, — що ваш дядько живе у Києві, а бузина росте на вгороді у Полтаві. — Проковтнув два кренделики, потягся ще за одним — і бровою не повів.
— Кажіть вже зразу, мосьпане, що до чого,— весело, від душі сміявся Новиков, аж пшеничні вуса дрижали, — бо хитрувати не вмієте, це видно навіть молодшому Стебліну-Камінському, — сказав і погладив Степанка по золотій, розчесаній на проділ, голівці.
— Господи, з ким справу маю, — удавано журно зітхнув господар дому, не кваплячись, підвівся з-за столу і дістав з полички над канапою звичайного формату у м'якій обкладинці книгу і передав Новикову:
— Ось прошу, подивіться, і передайте далі. Книга пішла по колу. Її роздивлялись з усіх боків, ніби якесь диво. Лук'янович, роздувши носа, навіть понюхав, чим, мовляв, пахне. Капніст прочитав перших кілька фраз, Амбросимов поважив на долоні — хотів знати, чи важка. Стеблін-Камінський і його дружина разом схилились над книжкою і довго не хотіли віддавати генералові, поки той не розсердився і сказав, що більше не сідатиме за один стіл з "цим подружжям", коли воно старших не шанує, і тут же заусміхався, коли Олександра Григорівна передала йому книжку і, присунувши до нього ближче вазочку з печивом, сказала:
— Їжте, ваше превосходительство, це я вибирала... Нарешті книга знову повернулась до господаря дому, він поклав її перед собою на стіл і кілька хвилин роздивлявся на неї, ніби бачив вперше, почекав, поки всі заспокояться і лише тоді сказав:
— Таку книгу, сиріч граматику, слід би мати в кожній хаті у місті, і на селі теж не завадило б... Я маю надію, і, думаю, ви теж;, час благословенний цей прийде, може, не завтра, можливо, навіть і не післязавтра, а все-таки буде... А поки що книжка робить свою благородну справу вже сьогодні, утверджуючи українську мову як повноцінну і самостійну. Сьогодні ранком я її одержав, прислали оказією харківські друзі — спасибі їм! Тому-то і свято сьогодні. Отож зі святом, панове!..
Радість, надії і сподівання Івана Петровича поділяли і гості, перший — Новиков...
Вже пізніше думку автора "Енеїди" про значення граматики Павловського повторили — кожний по-своєму — відомі філологи: ректор Київського університету Максимович і харківський учений Срезневський.
Повнився свіжими силами, проривався молодими пагінцями і український театр, причому не де-небудь, а саме тут, на Полтавщині.
Вже не вперше Іван Петрович чув і від братчиків по масонській ложі, і від знайомих чиновників губернської канцелярії, які, траплялось, їздили у службових справах по губернії, що в селі Кибинцях поблизу Миргорода, яке належало графу Трощинському, не лише у свята, як раніше бувало, а тепер і в будень влаштовуються великі театралізовані лицедійства. Грають у них, звісно, кріпосні актори, а щодо автора деяких вистав, то всі називали Василя Гоголя — далекого нібито родича старіючого вельможі, землевласника середньої руки із Василівки. Ось і недавно він поставив ще одну свою п'єсу під чудною назвою "Простак", в ній, переказували, всього було доволі — і пісень, і танців, було, проте, і слово, добре зрозуміле не лише господарям маєтку і театру, але і простим людям, челядникам, дворовим. Молодець Гоголь! Птиця, сказати, і невелика, але, як відомо, вона добре себе почуває і на землі, і на воді, навіть під водою, і вбирається, як їй більше до лиця — в темно-сіре, а у свята — пістряве. Щасливого тобі льоту, василівський аматоре!
Не відставала від театру і музика. Колись, ще в минулому віці, незрівнянний Сковорода — піїт, філософ і мандрівний учитель — чимало зробив для її розвитку, сам писав музику до своїх пісень, сам, траплялось, виконував, і, як свідчать сучасники, не без успіху.
Звісно, не легкий, усипаний колючими тернами шлях лежить перед кожним справжнім майстром. Лише сильні духом, мужні, що без страху ступають на свою дорогу, досягають вершин.
Широкого розвою — через незліченні перепони — домоглася в ці кілька десятиліть нового віку культура всього народу. І мало хто підозрював, яким могутнім поштовхом до цього, одним із найбільш помітних зразків безкорисливого служіння своєму народові була подвижницька праця в поезії і на освітній ниві українського піїта і педагога, громадського діяча з невеликого міста на Ворсклі.
Понад двадцять років тому, в кінці минулого століття, вперше, до того ж, без відома автора, побачила світ "Енеїда", і, сказати правду, не кожен вірив тоді, що промине зовсім небагато часу — і поему знатимуть не лише в Петербурзі, де її видали, в Полтаві, де жив автор, — про неї заговорить увесь слов'янський світ і прийме у своє велике і добре серце навіки. Дивно, але цього не знав, не підозрював навіть сам автор, не міг помислити, що саме вона, його поема, дітище його, стане тим голосом, тією силою, благодійним духом, який подвигне інших — незліченних земляків його, наділених хто більшим, хто меншим талантом, — на нові кроки — через терни, яруги і провалля — до нових звершень. Та ж поема через деякий час покличе до славного і нелегкого життя, до войовничої творчості великого Тараса, який пізніше, вже будучи вільним, двадцяти чотирьох років від роду, почувши про смерть автора "Енеїди", скаже своє заповітне слово і віщо назове поета із славної Полтави батьком.
У тій же Полтаві, де все літо цвітуть, мальви, у вишневих садах ховаються білі хати, судилося народитись і українському театрові.
24
Тетяна прибігла першою, та ще майже за годину до умовленого часу: годинник у вітальні тільки-но пробив третю, а лицедії мали бути о четвертій. Проте вона не пояснювала, чому так квапилась, а, ледве ступивши на поріг, стала на носочки черевиків і, дотягшись до його підборіддя, поцілувала.
— Я така рада! — І більше ні слова. Та навіщо слова? Самі очі, променисті, зеленаві, говорили про все. Вона рада, що дочекалась цього дня, слухатиме, як і всі останні запрошені, його п'єсу, в якій, може, і їй пощастить грати.
— Нічого ще не відомо, — стиха сказав Іван Петрович, — може, все погано, і нічого путнього я не зумів.
— Все буде добре. Я певна! Я вірю!
Він тільки здвигнув плечима, нічого не відповів і мимохіть, сам того не бажаючи, відзначив: одяглась, як на свято. На ній була крепова біла сукня з коротким рукавом буф, а поверх неї — ще одна сукня, голубого кольору, розпашна, без рукавів. Ліф по краях обшитий широким білим рюшем у вигляді коміра "Марія Стюарт". Низ розпашної сукні розшито білими квітами, а низ білої — голубими. На голові — білий капелюшок з високим наголовком і дуже вузькими полями, з правого боку — біле еспрі, і рукавички — теж білі — по самий лікоть, ще й обшиті рюшем, А головне, що вразило: вона наділа перли — обручки і сережки — ті самі, які він подарував їй в день повернення з гастролей, що співпав з днем її народження. Досі не вдягала їх, берегла, а сьогодні причепурилась. Звичайно, вони їй до лиця, і без того миловидий личко здавалось ще милішим, сережки, повні сонячного тепла, сяяли, грали, напрочуд гармонували з ним. Але ж для чого вони зараз? Чи не можна було простіше вдягтись і ось ці оздоби не брати? Яке сьогодні свято? Це ж помітять усі і хто зна, що подумають.
— Такий день — тому і вдягла.
— Нехай буде по-вашому, хоча... знаєте, які люди.
— Коли на всіх оглядатись, то і не жити. Я не така, я нічогісінько не боюсь. — Вона вже ладна була спалахнути, на обличчі запашіли червоні рожі, та в цю мить на порозі стала мати, і Тетяна, позабувши про все, що тільки-но говорила, побігла їй назустріч; вони обнялись, розцілувались, і він, задивившись на них, у душі порадів їх відносинам і покартав себе за надмірну обережність.
— Ходімте до вас. — Тетяна ледве не сказала "мамо" і вчасно отямилась.
А мати мельком оглянула її, спостерегла все і сказала:
— Така сукня. А перли... Сьогодні, мабуть, свято?
— А ви не знаєте? Вам нічого не відомо? Тоді підемо до вас і я все розповім.
Вони пішли на другу половину — до матері, а Іван Петрович лишився у вітальні.
Вже більше не сердився, та й не міг. Таня — жінка, насамперед, і тому можна її зрозуміти. Вдягтися у щось нове, гарне — для неї радість, свято, все її хвилює. І те, що бачить у ньому близьку людину, — для неї теж свято. Paзом з тим вона актриса, і не якась слабенька, що тільки-но і почала розуміти своє призначення, ні, вона свідома свого високого покликання, не те, що Катя Нальотова, та зовсім інша, інші манери, інші уподобання, і грає так, як кажуть — од сих до сих, у кожному спектаклі майже однакова, одні рухи, усмішка. Цього не скажеш про Тетяну. Вона і до людей добра, уважна.