І той дім — не просто стіни, стеля, підлога, дах чи кімнати-кліті, а також, як і ми, жива істота, що дихає, мислить, руйнується, відновлюється й має свою душу, а душа, як сказав якийсь мудрець: "Справді є форма, яка дає буття природному тілу, що має різні частини і здатності до буття", — і це триватиме доти, доки і їй прийде пора. Тоді з вуст і зривається перший крик відчаю, бо щось у нутрі нашому обривається й падає, як зірваний зі скелі камінь.
І я побачив те, що бажав, чи, точніше, те, що мав і мусив побачити: у глибині водяного мороку проступила знайома хвіртка, яка однаково відчинялася взад і вперед; штовхнув її, і назустріч побіг із радісним гавкотом наш песик, один із тих, який жив поруч батьків, а може, всі разом, але з’єднані в одному, тобто це був не так конкретний песик, як образ його. І він почав радісно скавчати, стрибати й робити навкола мене кола, щоб таки дострибнути до мого обличчя й лизнути його. І я знав, що ця істота чи образ її так чинить, бо не забула мене, а не забути — це і є любити. Двері в домі безшумно відчинились, і на ґанок вийшла моя сестра; мене, однак, не помітила, а почала витрушувати якогось килимця. Зрештою, повернулася, охнула й радісно засвітила до мене всмішкою.
— Діти, дядько приїхав! — крикнула сестра, і з розхилених дверей викотилися з радісним вереском двоє малих, хлопчик і дівчинка, хлопчик тримав у руці пістолета, звісно іграшкового, й бахкав, а дівчинка — ляльку з відпалими ногами.
— Дядю, дядю! — закричав хлопчик, — а мій пістолет бахкає!
— А в моєї ляльки знову відпали ноги! — радісно закричала мала.
З’явився на тому ж ґанку й батько, такий, яким знав: із жовтуватою шкірою обличчя і зігнутий у карку, усмішка його стримана, але так само радісна; у розчиненому вікні я помітив і темну материну постать.
— Десь затримався? — спитала вона, спираючись пальцями об підвіконня. — А всі твої тут і давно на тебе чекають.
І я побачив обіч матері у проймі вікна, наче на фотокартці, бо всі нерушно позастигали й порозплющували очі, від чого вони починали здаватися схожими на ґудзики, усіх моїх: дружину, дочку, яку вона тримала на руках, а сама дочка точнісінько так само тримала біля грудей ляльку, але ноги в тієї не були одірвані, а ззаду ще й тещу мою, хоча та, наскільки сягає пам’ять, ніколи в моє рідне місто не приїжджала.
І тільки тепер я побачив, що сестра струшувала не килимка, а картату, з китицями скатерку. Простелила її на столику, що стояв серед двору, і на ньому почали самі від себе виникати тарілки, пляшки, миски, склянки, чарки і столове приладдя.
— Якесь сьогодні свято? — спитав я, зупиняючись біля столу.
— Так, — сказала мати. — Таємна вечеря нашого роду, бо ти таки до нас повернувся.
Здивовано роззирнувся. Кущ бузку ріс на своєму місці, але не цвів, очевидно, тепер не травень, та й чи можуть цвісти квіти під водою? Однак росли тут, власне, витиналися тінно, яблуні та груші, на яких росли плоди, а може, тіні плодів. Моя дружина повільно зривала ті плоди і клала до кошика, і це нагадало картину якогось знищеного у тридцяті роки художника, здається Бойчука. І в моїй залитій водою голові почав раптом виписуватися й промальовуватися ще один візерунок, образ якого давно миготів перед очима, але ніяк не міг убгатись у форму слів чи визначень. А була це вельми проста думка, така ж проста, як стриманий, мудрий усміх на батькових вустах. І я збагнув, що не батьківська хата віддалялася весь час від мене, а таки я від неї, і що саме це й призвело до її руйнації, адже коли хати покидають сини, то вони швидко стають пустками, хоч, може, й справді: щодо того постаралися немало й великі імітатори. Але збагнув і друге, дотичне до цього: не треба складати вини своєї на когось, бо так вини не позбудешся, а ще пізнав, більше за це: всі оці люди, котрі зібралися тут, а може, це я їх зібрав своєю волею й бажанням, по-своєму любили мене та й люблять, живі вони чи неживі, отож це я віддалявся від них і тікав, бо сам не любив їх так, як належало б. Не світ щодо мене, а я у світі витворював, креслячи, кола солончаків та й покидав їх, розсипаних по дорозі, яку пройшов, відтак колапсоїд — не так світ, а таки я, хоч і світу не намальовано однією тільки білою чи тільки чорною барвою. Можливо, в цьому й була розгадка відчуття вини, яку ціле життя своє відчуваю, про що виразно свідчить цей скрипт, і це була ще одна істина до складеного мною перед таємною вечерею візерунку.
Отож ми сиділи за столом, оточені товщами зеленкуватої води, мовчазні і спокійні, але попри все з’єднані чи й злиті тим, що і є таїною у цьому світі. Бо коли відбувається таємна вечеря, ніхто нічого не мусить говорити, адже слова уже стали плодами, як оті тіняві груші та яблука, що їх зняла із дерева пізнання для нас дружина, отож вони зірвані з гілок, і їх треба дбайливо скласти до кошика. А коли кожен із нас, котрі мовчки сидять і неквапно вкушають із порожніх тарілок виделками, якими не зачеплюється їжа, і ножами, якими нічого не розрізається, тоді й чиниться таїнство, яке ми, сущі цього світу, не завжди вміємо розгадувати. І це тому, що всі, живучи в імітованому світі, поступово ставали несправжніми, відтак колапсоїдами, а тільки справжнє у нас і може вважатися Божою часткою. І ота несправжня у нас частка все більше і більше розросталась, аж доки не зробилася з о н о ю, і та з о н а почала вже нас вабити, як надить і зелений світ із садами, бузками та долинками із джерелами. Отже, несправжнє в нас росло, а справжнє маліло, хоча ніколи, здається, принаймні у частині із нас, не зникало. Воно і в мені не зникло, хоч я таки увійшов у зону, зманений метафізичним потягом, що подібний до потягу, яким часом вабить і смерть. Ось чому, коли заходив я у з о н у, вряди-годи струшував мною жах, і це був жах, уподібнений до жаху перед смертю, адже смерть, і з о н а, і солончаки, які покидаємо за собою чи обіч своїх доріг, — це також її, смерті, образ.
І тут сталося ще одне диво. До нашої хати, що сховалася у водяній зеленкуватій товщі, до дна річки, чи озера, чи моря-океану я прикликав, як уже казав, тільки тих, з ким був найтісніше зв’язаний, отже, кого найбільше любив. Але хвіртка, що давала змогу зайти в подвір’я, весь час хилиталася взад-уперед, бо в неї почали входити нові й нові позеленілі істоти. Декого я знав, а більше — ні: увійшов чоловік сестри моєї, і його батьки, зайшов батько моєї дружини, а за ними її діди й баби, зайшов син моєї дружини, навіть той мотоцикліст, що розбив нашу сім’ю, а за ними діди й баби мої, а ще інші й інші, підходили й називалися: прадіди, прабаби, і пра-, і пра-, і всі вони всідалися до столу, а стіл сам від себе розсувався, на ньому виникали нові миски, тарелі, склянки, столове приладдя, але вже не теперішні, а цілком музейні. А хвіртка не переставала беззвучно хилятися, люди входили і входили, і стіл наш уже протягся на довжину дороги, якою сюди прийшов. І я, зачаровано дивлячись на оце дійство, не міг не подумати: ось він, справжній, не імітований музей, що його має тримати в душі кожен, хто не бажає щастя у з о н і, і кого бере за серце пазуристими лапками липкий жах. І я відчув, що налитий тим жахом по вінця. І жах той, зрештою, і є вода, якою оце зараз ми залиті і яка звела нас докупи, бо часткою її ми є, були й будемо.
І ще одне диво побачив я у тому видженні: кожен із нас діставав по великому золотому яблуку, які опускалися з високості на тонкій золотій нитці, і кожен те яблуко клав біля правої руки, і кожен довідувався, що те яблуко має зв’язок із небом, бо всі нитки, на яких вони спускалися, сходяться до однієї руки, яка їх і тримає, і та рука, можливо, і є сонцем цього світу, навіть не можливо, а напевне ним є.
І я вже не міг побачити кінця столу, який губився у зеленому мороці води, відтак вив’язавсь у моїй голові ще один візерунок: всі оці люди чи тіні людей, живі чи давно зниклі, розчинені у воді часу, як сіль, напіврозчинені чи ще у живих іпостасях, є часткою живого мене, а отже, часткою і того сонця-руки, що тримає тонкі нитки з бабиного літа, а всі ми — мережа цього світу, створена не для ненависті, а задля любові. І я відчув, що досі мав у грудях не серце, а шматка каменю, однак воно залишалося серцем, ось чому в цій воді, на цьому дні і на таємній вечері воно почало розбухати, наливаючись соком, й випускати із себе зелені пагони. І це стало головною часткою, тобто поживою на цій нашій таємній вечері, адже сокровенне у нас — це і є те, чого, може, до кінця не розуміємо, але чого не можна губити й утрачати, тим більше знищувати, й імітувати, і придумувати, а тільки приймати, як зерно, в якому закодовано не лише солончаки, пустелі, зони, війни, імітаторів, малих і великих, а живу суть людини й світу, яка не має зникнути, хоча весь час зникає і розчиняється у цій воді.
1974—1976,
2000 р.
1
Комедія закінчена.
2
Дотепна людина.
3
Людина примітивна (лат.)