Маруся на ті гроші купила собі якось черевики, а мати її придбала два вози соснових пеньків, що було не зайвим у господарстві старої вдови. Всі отож лишалися задоволені.
Того дня Мефодій лише топив, напередодні, у п'ятницю тобто, обмітав крісла від пилюки, великого прибирання ще не передбачалося, проте Марусі з Ганною було тепер ніколи: готувалися до весілля. Племінниця поставила-таки на своєму: виходила заміж за свого Івана, а писаренку Горпищенку піднесла печеного кабака, хоча в останню хвилину він і сам відступився від Марусі, пом'якшав, ніби його пошептали, а може, вплинуло на писарчука слово, мовлене йому на вухо паном майором. Про що те слово — ніхто не знав, а питати Мефодій не зважувався. Та нехай, не в цьому ж річ, добре те, що дівка щаслива, не ходить, а літає, та все з піснею, землі під собою не чує. І Ганна, дивлячись на дочку, ніби помолодшала. Іван теж радий. Та й те сказати — заслужив: назбиткувався бідолага, де тільки не носило сироту-небораку в чотири останні роки, і, мабуть, недаремно: заробив копійчину — тепер згодиться...
Розніс дрова, дістав принесеної заздалегідь сухої березової кори, викресав вогню і запалив, а потім, мугикаючи під ніс собі стару солдатську пісеньку про хлопців, що йшли у похід на Очаків бити турка-басурмена, приліг за звичаєм на канапці — цього разу прямо на сцені, а не за кулісами, присунув до себе ближче столика, на якому біля самої завіси блимав каганець, поклав на столика кисет свій, люльку і кресало. Поглянув ще раз на каганець — може, пригасити? Проте нехай, грець з ним, не завадить, все ж таки світліше.
І каганець лишився.
Скоро Мефодій задрімав. Як не кажи, а ще напередодні достоту натоптався у своєму дворі, ліг пізно, а сьогодні встав ще до сонця. Тож чому і не подрімати, тим паче, що над головою не текло, до того ж і тепло, не холодно.
Хтозна, скільки часу дрімалося, може, годину, а можливо, і довше, про це потім не думав, годинників при собі не мав — час, при потребі, вивіряв по сонцю. Тому-то не міг Мефодій знати, як скоро після того коли задрімав, це трапилось; спросоння відчув, що нема чим дихати, чимось важким забиває дихання. Він закашлявся — і прокинувсь.
Перше, що побачив, був вогонь, полум'я; воно похапцем, злодійкувато повзло по завісі, добиралося до самої стелі, ще хвиля-дві — і добереться, вчепиться у гладко обстругані дошки, що ними підбито сволок. Від завіси полум'я перекинулось і на підлогу, вогненно-сині стріли поціляли в будку суфлера, ніби примірялись: а що там далі, під полом, під сценою.
Старий солдат за свого життя набачився чимало, в останню війну з турками був під Ізмаїлом, при штурмі фортеці не раз зазирав смерті у вічі, брав участь — і не один раз — у боротьбі із пожежею, і, скільки себе пам'ятав, жодного разу не відчував такого страху, як зараз в театрі, де він був один на один з вогнем. Проте слід віддати йому належне: страх тривав недовго, крижаною хвилею торкнувся серця — і зник, розтанув. Уже наступної миті Мефодій кинувся зі своєї канапки, на якій дрімав, і, не вдаючись у роздуми, від чого загорілось — від люльки, яка лежала на столику, чи каганця, що лише курівся, — ухопив завісу за один, ще не обгорілий край, і щосили рвонув до себе. Матерія, напрочуд міцна, не піддалась, але сили у старого солдата в цю страшну мить ніби потроїлись. Задихаючись, ледве не падаючи від задухи, він рвав і рвав завісу, ніби це був його смертельний ворог, і від того, хто переможе, залежало життя. Він розумів, що лише так він не дасть вогню поширитись, дістатися стелі, сухої, як порох, здатної першої-ліпшої хвилини спалахнути. Тоді ніщо театр не врятує.
Йому врешті вдалося зірвати завісу, власне, залишки її лівої половини, і кинути на сцену. Не жаліючи ні чобіт, ні самого себе, топтав її, мало не падав, а вогонь все ще проривався, ладен був перекинутись на куліси, на самого пожежника, а він упав поверх палаючої завіси і був готовий чим завгодно — самим собою, життям своїм, все одно — аби загасити, розтоптати, не дати вогню волі, вбити у самому початку. А той припікав, смалив бороду, випалював шматки одежі, не хотів здаватись.
І все ж Мефодій переміг. Завіса, перетворена на чорне шмаття, лежала під його ногами.
А потім він кинувся на суфлерську будку, яка тріскалась, охоплена полум'ям, ось-ось мала провалитись під сцену...
Вже добре розвидніло, вітер-пустун підсушив тротуари, деінде причесав розтріпані стріхи, а у вдовиної хати на Панянці зірвав три снопи і кинув на глечики, що сушилися на кілочках, та не збив жодного. На Пробойній з'явилися першими кур'єри-підканцеляристи. Бігли, кутались у шинельки, щоб дочасно — поки прийде начальство — потрапити у свої "присутності". І все ж як не квапились, а не могли не помітити і не здивуватись людині, що, ледве пересуваючи ноги, йшла серединою мостової. Обкурена, у пошматованій одежі, розірваних на колінах штанях, поруділих — до білого — чоботях, вона викликала скоріше не подив, а острах, співчуття, проте ні у кого не просила помочі, не звертала уваги — і це було найдивнішим. Чиновна братія спинилась, боязко і здивовано озиралась, але поскільки людина йшла собі і йшла, вони теж бігли далі, потім у своїх канцеляріях кожен з них розповість колегам, що бачили сьогодні ранком: людина йшла з пожарища, а пожару в місті, здається, не було, у дзвони не дзвонили. Ніхто з них не підозрював, що був то театральний сторож, старий солдат Мефодій Семижон, який того ранку був на грані самогубства, тільки почуття обов'язку не дозволило вчинити над собою насильства. Він мусив спершу доповісти про все, що трапилось, пану майору, а вже тоді нехай буде все, що повинно бути, він один винен у пожежі, приніс старий дурень каганці, один поставив на столику під самою завісою, а сам влігся спати, бач, спати йому забажалось! А йому ж. вірили, людиною вважали...
Іван Петрович вже не спав. Напередодні він пізно ліг і, рано вставши, знову сів до столу, тому не Одарка і не матір, а він сам почув легкий стук у вікно. Побачивши Мефодія, жахнувся, проте вислухав його спокійно і сказав:
— Йди додому. Відпочинь, приберись.
— Не можу.
— Можеш... І спасибі тобі, Мефодію, що театр врятував.
Старий солдат не міг зрозуміти, за віщо йому ще й дякують. Він мало не заплакав і нахилився, щоб поцілувати руку пану директору, але той спинив його:
— Негоже, Мефодію, так... Йди краще додому, а я — в театр. Пізніше, коли зможеш, теж приходь.
— То я з вами, пане майор! Зразу ж. — Ніби ожив чоловік, втоми як і не було, готовий був іти, бігти, робити що завгодно, аби лише на користь справі...
Завіса справді постраждала, а суфлерська будка і підлога біля неї прогоріли, все останнє на сцені вціліло, якщо не рахувати обкуреної стелі і стін у залі — все те потрібно перебілити. Роботи, отже, передбачалось чимало, і часу на це, та ще взимку, мало піти з місяць, а може, й більше. Так чи інакше, а трупі повертатися в Полтаву під Новий рік не можна, мусила затриматись на гастролях. Справді, велика група акторів не могла б сидіти, поки ремонтуватиметься приміщення, без діла. Це збитки, і немалі. Про все це довелося написати розпоряднику на гастролях Імберхові. А не хотілось. Писав, всупереч бажанню скоріше бачити трупу в Полтаві, скучив за нею і, до того ж, обіцяв їх сіятельству княгині Варварі ще до Нового року повернути лицедіїв у рідні пенати. А вийшло ось як. Доведеться піти і вислухати князя, мабуть, він не зрадіє, почувши про пожежу... Про все це передумав, поки оглядав понівечену завісу, прогорілу підлогу і обкурені стіни театру, і все ж — зітхнув полегшено: щастя, що старому солдатові вдалося впоратись з пожежею. Ремонт — це все-таки півділа, пережити його можна, не вперше.
23
Минуло-пролетіло півроку. Сивими порошами та заметілями прошуміла над Полтавою зима, а весна теж не загостювалась, відкотилась щедрими зливами та буйним первоцвітом, збігли з пригіркга каламутні ручаї у Рогізну та Полтавку, а звідти — на луки, до повноводої Ворскли.
Багато новин почула за цей час Полтава, по-своєму цікавих. Для Котляревського приємною несподіванкою була поштова посилка, одержана з Харкова. В ній знайшов три томи підручника з математики, що належали перу харківського вченого Осиповського. Прислав книги Михайло Остроградський в дарунок, як він писав, "учителю від вдячного учня". У своєму листі Михайло пояснював, що Осиповський — його новий університетський вчитель і, виявляється, він добре знає Івана Петровича, власне, не його особисто, а "Енеїду", і вельми шанує працю полтавського поета. В самому кінці приписав: "Маю надію, учителю, колись і власну працю презентувати вам... Вже дещо і зробив, звичайно, під рукою пана професора Осиповського". Постійно маючи справу з учителями і інспекторами Харківського училищного комітету, Котляревський чув про Осиповського. Серед професорів молодого університету, де більшість були іноземці, головним чином, німці, — Осиповський, як і його видатний учень Остроградський, а пізніше лікар Іноземцев, філологи Срезневський і Потебня стали окрасою вітчизняної науки і культури. Про незвичайні ж знання Осиповського ходили легенди.
Немало в свій час натерпівшись через Михайла, поки відстояв його перед деякими учителями, Котляревський мав право нині пишатися ним, і він не забарився на першій учительській раді в гімназії розповісти про успіхи колишнього вихованця пансіону для бідних, і тут же, на педраді, передав учителеві математики Єфремову підручник: "Він вам більше згодиться". Той, звичайно, не відмовився і був щиро Вдячний за несподіваний дарунок.
В ці ж весняні дні харківські літератори Квітка-Основ'яненко і його друг Іван Вернет надіслали Котляревському нові номери "Харковских известий", а разом з цим — і свіжу, тільки-но видрукувану в університетській друкарні, книжку "Українського альманаху". "Вам, дорогий учителю, — презент сей від щирого серця", — написав на книжці Вернет. Котляревський, схвильований увагою, покартав, однак, молодого літератора: "Який я вам учитель", але не міг не віддячити за "приємні хвилини", які принесло йому знайомство з "Альманахом", і надіслав харків'янам останнє, тобто 1809 року, видання своєї "Енеїди" — кожному по книзі.
Взагалі харківські піїти були завжди уважні до старшого побратима з Полтави, вважали за честь називатись його послідовниками і учнями і користувались першою-ліпшою нагодою, щоб увагу цю підкреслити.